Олександрійський щоденник
Такі круглі килимки сьогодні плетуть для наших захисників і відправляють на фронт. Колись давно їх самостійно виготовляли чи не в кожній оселі. Не в усіх були кошти, аби придбати справжні килими, тому економні та практичні домогосподарки знайшли вихід – стали плести «кругляшки» зі старого одягу. Так вирішували питання оздоблення інтер'єру та й не давали пропадати старим речам. Подекуди ці килимки зустрічаються і зараз – як у селах, так і в міських оселях у любителів печворку й автентики, а також у громадських закладах. Їх виготовляють із трикотажних футболок, старих рушників, флісових простирадл, махрових халатів, старих светрів та джемперів, навіть із колгот та панчох.
Наше життя – це довгий шлях, не завжди гладкий та рівний. Дні бувають різними. Але все одно треба не боятися йти веред і заявляти про себе. Іти з усмішкою, з добром до людей та любов'ю до себе, вважає підприємець Марина Самолига. І це не просто слова – Марина сама є прикладом, як залишатися яскравою, успішною та затребуваною попри все.
Як уже повідомлялося, Олександрійською міською радою завершується підготовка Програми економічного і соціального розвитку міста на 2024 рік. Так само, як і раніше, дана Програма залишається наряду з міським бюджетом основним стратегічним документом року, спрямованим на активізацію розвитку усіх галузей життєдіяльності громади та визначення основних завдань цього напрямку. Зазвичай завершують формування річної Програми громадські слухання, після чого вона затверджується і вважається готовою до виконання. Але у зв’язку з воєнним станом у країні громадських слухань з обговорення Програми у їх звичному вигляді не передбачено, і вона обговорювалася онлайн. Які ще особливості Програми в нинішніх реаліях – про це ми говорили з начальником управління економіки Олександрійської міської ради Ростиславом Черевашком. Ось на чому наш співрозмовник акцентував увагу.
Люся – звичайна дворняжка. Тиха, добра, поступлива, делікатна і вдячна, як усі врятовані тварини. Люсю привіз до Олександрії із зони бойових дій солдат Олександр Гордовий, який служить у Збройних силах України.
Молодіжний простір «Другий поверх» організовує мотиваційні зустрічі, на яких молоді олександрійці, які живуть і працюють або народилися і навчалися в нашому місті, а потім переїхали до інших міст чи країн, розповідають історії свого успіху і дають слушні поради тим, хто лише починає свій шлях.
Четвертого грудня в юнацькій бібліотеці з олександрійськими учнями та студентами спілкувалися спортінструктор та фотомодель Ілля Маловік і викладач німецької мови, студент Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана Маґа. Точніше кажучи, спілкувався з ними ведучий Єгор Ющик, але усі присутні мали можливість долучитися до розмови і отримати відповіді на свої запитання.
Судова влада в Україні є рівносильною із законодавчою та виконавчою гілками влади – так визначає її роль Конституція нашої держави. А українське закондавство, крім того, визначило 15 грудня щорічним професійним святом працівників суду. У переддень цієї дати – коротке інттерв`ю, яке погодилася дати «Олександрійському тижню» голова Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області Людмила Нерода. Розмова стосувалася особливостей роботи суду в умовах воєнного стану. Далі – пряма мова.
О 4-й годині ранку 2 травня 1986 року командир взводу старший прапорщик Володимир Власенко у складі провідної команди військової частини виїхав з Олександрії на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Йшли своїм ходом колоною військової техніки до Чернігова. Там прибулих розподіляли на роботи згідно з посадовими обов'язками. Володимира призначили начальником розвантажувально-вантажної команди. У підпорядкуванні – 30 солдатів із Прибалтики. Вантажі, які доправлялися літаками до Чернігова, перевантажували у гелікоптери та розвозили по майданчиках на реакторі. Це були парашути, свинець, радіокерований «лунохід», який розливав смолу на реакторі. Доставлялися вантажі на новеньких МІ-26, які швидко потрапляли на «цвинтар техніки» в Розсосі. Охорона цієї техніки також входила до обов'язків Володимира.
Освіта, культура, соціальний захист, молодь, спорт. В умовах воєнного стану, в якому вже понад 20 місяців перебуває країна, дуже часто можна чути тези, що головне – це тільки оборона країни і її економіка, яка повинна працювати лише на оборону і більше нічого. Про все інше, мовляв, слід забути до перемоги над ворогом. Протилежна теза невідомого авторства, яку нині дістали з «шухляд» часів Другої світової війни – «Якщо культура під час війни не важлива, то за що ми тоді воюємо?». Отже, що відбувається з гуманітарною сферою життя у нашому місті, куди і наскільки змістилися у ній пріоритети та що зараз, висловлюючись нинішнім поширеним «штампом», є «не на часі» – про це сьогодні розмова із заступницею олександрійського міського голови з питань виконавчих органів влади Іриною Чемерис.
На чемпіонаті світу з військово-спортивних багатоборств, дисципліна "бойове двобортсво " , який проходив з 17 по 19 листопада у польському місті Вроцлаві, сім вихованців ПСК "Захист", які увійшли до складу Національної збірної України з даного виду спорту, виступили гідно і посіли призові місця.
Вісточки, на які так чекали. Їм 80 років. Пожовклі від часу паперові трикутники із чорним штампом цензури. Розгортаєш і бачиш – списано кожен сантиметр вільної площі. Як багато хотілося написати хороших слів рідним людям, як багато втиснути почуттів у маленький клаптик паперу. Адже можна було й не встигнути сказати головне: а раптом цей лист стане останнім?..
Ви стали переможцем, і вам хочуть вручити виграш? Не поспішайте радіти. Спочатку переконайтеся, що не потрапили на гачок до шахраїв.
Не пам’ятаю, у якій з газет була колись рубрика « Про людей хороших». Під цією рубрикою друкувалися нариси про людей, які чимось надзвичайно хорошим привернули увагу того чи іншого журналіста. Героями чи героїнями таких публікацій могли бути невтомні трударі, рятівники чийогось життя, звичайні люди, котрі допомогли іншим у скрутну годину.
Згадала я ту рубрику, і захотілося мені розповісти про справді хорошу людину, спогади про спілкування з якою до цього часу гріють мені душу…
7 грудня за календарем – державне професійне свято тих, хто працює в обласних, міських, селищних, районних, сільських радах. Тобто всіх тих, кому ми довірили управління життям наших міст і сіл.
Бо саме так і зазначається в усіх офіційних документах: завданням місцевої ради, всіх її гілок і робочих ланок є забезпечення життєдіяльності міста чи селища, дотримання виконання законодавства, поліпшення умов життя.
І це саме від місцевого самоврядування залежить, як плануватиметься бюджет. Від нього певною мірою залежить і благоустрій територій, і якість комунальних послуг, тарифна політика на деякі з цих послуг та ще багато чого іншого, що за звичних і задовільних умов життя пересічні мешканці можуть навіть не помічати або над чим не замислюватися.
Тому День місцевого самоврядування — це відмінний привід пригадати, що можна зробити для розвитку громади та реалізації того чи іншого проєкту в місті, в якому ми всі проживаємо. Але говорити про будь-які святкування у тяжких умовах воєнного стану, звісно ж, є зовсім неприйнятним, і тому наша розмова у переддень відзначення вищезгаданого Дня дещо про інше: особливості роботи місцевої влади в режимі «реального часу». Поділитися думками з читачами погодилася секретар Олександрійської міської ради Вікторія Косяк.
У світі логістики тендери на перевезення вантажів займають значне місце, а система Prozorro надає унікальні можливості для участі в таких тендерах. Прозорість та доступність інформації в системі Prozorro забезпечують рівні умови для всіх учасників, від невеликих компаній до великих логістичних операторів.
Участь у тендері вимагає від учасників ретельної підготовки та здатності відповідати строгим вимогам, включаючи наявність необхідного транспорту, досвід роботи в галузі, здатність забезпечувати високий рівень сервісу, а також дотримання умов безпеки та стандартів перевезення.
(більше…)Сьогодні, мабуть, мало хто з міських жителів знає, що таке бабусина скриня і які скарбу і ній зберігалися. Але у деяких вже дорослих і навіть посивілих дівчат є яскраві спогади дитинства, коли відбувалося справжнє таїнство: піднімалося важелезне віко чималої дубової бабусиної скрині, і звідти витягувався «на світ Божий» увесь її вміст. Скриня була особливою річчю в хаті, її не дозволялося, без особливого на те бабусиного дозволу, відчиняти жодному члену родини. Там протягом усього життя дбайливо зберігалися всі її скарби, надійно приховані від сторонніх очей: сувої полотна, вишиті та ткані рушники й сорочки, настільники і скатерки, святковий одяг, нова натільна білизна, вовняні та оксамитові очіпки, величезна кількість найрізноманітніших хусток… Збоку скрині була припасована невеличка шухлядка з кришкою – прискриньок, у якому лежали хрестики, маленькі іконки, прикраси, ґудзики, нитки та інші цінні для бабусі дрібні речі. Кожну витягнуту зі скрині річ бабуся тримала в руках, повільно і плавно її розгортала, прискіпливо оглядала, обережно витрушувала і просушувала на сонці. Під час цього сакрального дійства бабуся поринала у спогади, докладно розповідаючи історії кожного «жителя» скрині.
Цей хлопець з Олександрії всього за якісь лічені дні став відомим на всю Україну. А наступні тижні лише додавали йому слави: завдяки соцмережам, «народна» популярність (вибачте за тавтологію) набувала спочатку сотень, потім тисяч, а згодом і десятків тисяч переглядів користувачів. Незабаром ця слава перетнула і межі України. За зовні непоказною постаттю у «піксельному» капелюсі і з рюкзаком, схожою на пересічного туриста-самітника, яка, припадаючи на одну ногу, у липневу спеку, втомлено, а під кінець чергового дня – вже важко і знесилено, але впевнено та цілеспрямовано крокувала, весь час тримаючи курс на захід, слідкували тисячі очей по обидва боки українського кордону. Слідкували – і всіляко підтримували, як могли. Бо це був не якийсь звичайний піший «волкер», а автор і втілювач власної ідеї, яку він назвав просто: «Марафон добра». Мета ідеї – пішки пройти від столиці України до столиці Португалії. Така собі легенька літня прогуляночка, довжиною через всю Європу… Що з цього вийшло і якою була справжня мета незвичайного мандрівника, розбираємося далі разом з ним самим.
«Мені тут дуже подобається, у порівнянні з тим, через що я пройшла, зараз живу, як у раю», – говорить підопічна Олександрійського геріатричного пансіонату Любов Коморницька. Минулого року 73-річна жінка переїхала до Олександрії з села Кодема Бахмутського району Донецької області, де працювала дояркою. На долю Любові Миколаївни випали важкі випробування. На Майдані Незалежності під час Революції Гідності загинув її брат, а російсько-українська війна забрала життя двох її синів… Жінка досі не може змиритися з втратою, внаслідок стресу і старої травми у неї відмовляють ноги, доводиться пересуватися за допомогою милиць. На стіні кімнати, де вона живе, – портрети двох загиблих синів Сергія та Миколи. «Доброго ранку, діти», – вітається з ними мати, прокинувшись вранці, а ввечері бажає їм доброї ночі. Як живим…
У Палаці культури «Світлопільський» готується до показу оригінальний сімейний різдвяний мюзикл “Добріше, ніж завтра”. Прем’єра відбудеться 21 та 22 грудня о 18.00.
Авторський мюзикл за оригінальною ідеєю та сценарієм Дмитра Клюєва та Олени Карпачової розповість глядачеві історії звичайних людей, сусідів, що живуть в одному будинку, в одному районі, на одній вулиці. Ці люди – різні за віком, характером і світоглядом. Вони дружать і сперечаються, допомагають і капостять один одному, вирішують, а подекуди і створюють проблеми, розділяють радість і сум – усе, як у реальному житті. Ну і яка ж різдвяна історія без загадкового героя? У мюзиклі він є – містер Шиммер, ліхтарник. Наскрізний персонаж, який, наче мерехтливе світло, з’являється нізвідки у ключові моменти і раптово зникає в нікуди. Людина-Знак, Символ, у якомусь сенсі пророк зі своєю важливою місією.
«Я вже втомилася він постійного браку грошей. Живу одна. Зарплата 8 тисяч гривень. Відчуваю себе абсолютною злиднею. Грошей не вистачає навіть на їжу, ледве можу раз на півроку дозволити собі кофту або чоботи. Не розумію, як інші люди купують собі машини, квартири в іпотеку беруть, – скаржиться знайома. – Моя двоюрідна сестра працює вчителькою, але у них є машина і куплена в іпотеку трьошка. Її батьки можуть спокійно допомогти з виплатою, дати тисяч 50-60. Для мене це просто нереальна сума. Спонсорів і багатих родичів у мене немає. Скажіть, це лікується? Можна якось перестати бути злиднею? Скільки себе пам'ятаю, батьки все життя так жили, хоча й працювали обидва. Ніколи не могли собі дозволити хороший ремонт або поїздку на море».
Таке враження, що ніщебродство (ніщеброд – сленгове молодіжне слівце, означає особу, не здатну заробити на дорогі забаганки в силу своєї ліні чи бездарності) передається у спадщину, і деякі люди з дитинства запрограмовані бути зубожілими. У чому ж справа?
Колись цей будинок був окрасою нашого міста. Він був розташований на місці п’ятиповерхівки навпроти сучасного Головпоштамту. Масивні різьблені двері, високі стелі з ліпниною, мармурові сходи, підлога з візерунковими кахлями всередині, і балкони та куранти на фасаді – таким запам’ятався будинок купця Соболєва тим, хто бачив його на власні очі.
З повідомлення українських ЗМІ: «На Вінниччині лише за останній рік кількість зареєстрованих випадків захворювання на сказ серед тварин, порівняно з минулим роком, зросла вдвічі. Як наслідок – там нещодавно від сказу померла людина, яку перед цим інфікувала укусом домашня кішка. Смертельний випадок стався у Вінницькій області вперше за останні 15 років»… А який стан справ щодо цієї дуже небезпечної хвороби на Олександрійщині і чи не вплинула війна на державний контроль за ситуацією з протидії поширенню сказу? З таким запитанням ми звернулися до начальника Олександрійської районної державної лікарні ветеринарної медицини Станіслава Лум'яника. Як виявилося з подальшої розмови, дана ситуація в нашому районі насправді виявилася доволі серйозною…
Ці розповіді зберігаються у шкільному музеї гімназії №8. У 2007 році їх записала і зібрала педагог-організатор Любов Карпова. Вона опитувала старожилів міста, які постраждали від Голодомору 1932-1933 років. Під кожною розповіддю – підпис оповідача як підтвердження правдивості написаного. Сьогодні цих свідків страшних часів уже немає серед нас. Але їхні документальні свідчення будуть вражати ще не одне покоління українців.
Знаючи мою пристрасть до історії костюма та краєзнавства, моя подруга – художниця Ірина Кваша зробила мені шикарний подарунок: сторінку журналу «Новіъйшія моды» за червень 1914 року. Не можна сказати, що вона збереглася у первозданному вигляді, але основну інформацію донесла через 109 років – що носили тогочасні модниці, і з яких моделей копіювали свої ультрамодні наряди. Сторінка ілюстрована двома світлинами, а зі зворотного боку – трьома малюнками. Дивовижно, але через понад століття папір не пожовклий, і літери не вицвіли. Хоча видно, що цей журнальний листок зберігався не в ідеальних умовах.
Багато років гуртожиток для незрячих на вулиці 6 Грудня, 5 був однією з головних «страшилок» Олександрії. Вкрай занедбаний стан, в якому він перебував, був гідний зйомок фільму жахів, що налякав би найвибагливішого любителя жанру, а в цих умовах – уявіть – жили люди з інвалідністю. Багато хто у всіх проблемах звинувачував керівника Олександрійського УВП УТОС Павла Лук’янчука, тотально незрячу людину. Гуртожиток знаходився на балансі Олександрійського учбово-виробничого підприємства УТОС. Українське товариство сліпих (УТОС) – Всеукраїнська добровільна громадська організація інвалідів по зору, а учбово-виробничі підприємства УТОС не перебувають у державній власності, це так звані ПОГ – підприємства об’єднань громадян. Держава допомагає їм як через пряме фінансування проєктів, так і побічно, надаючи пільги з оподаткування, створення держзамовлень у підприємств системи УТОС. Але усі свої споруди підприємства УТОС утримують самостійно.
«Ніщо так не прикрашає жінку, як віра у свої переваги», – сказала Софі Лорен. Ікона стилю та еталон жіночності, щаслива мама і затребувана актриса багато чого досягла в житті й знає, про що говорить. Звичайній жінці в повсякденному житті впевненості в собі дуже не вистачає. І ця невпевненість стає причиною багатьох невдач, про що згодом кожна з нас шкодує. Як же стати впевненою в собі жінкою, незважаючи на життєві випробування і власні недоліки? Про це наша розмова з практичним психологом, психотерапевтом і арт-коучем Наталією Шибановою.
Новини звідусіль
