27.04
2023

Чорнобильський спомин

Рубрика: Новости. Автор: Gavrilenko

Чим далі від нас сумна дата вибуху на Чорнобильській атомній станції, тим менше залишається живих свідків тієї трагедії. І причиною цьому не стільки природне старіння, скільки хвороби, викликані радіацією. Це добре відомо  льотчикам Олександрійської військової частини: майже половини з тих, хто брав участь у ліквідації аварії, вже немає в живих. А ті, хто залишається з нами, майже всі інваліди. Це підтверджує і ліквідатор аварії, льотчик нашої військової частини, а нині пенсіонер – Олександр Петренко, у якого з шести членів екіпажу його гелікоптера у живих залишилося троє, і всі мають інвалідність.

Сьогодні він розповів про ті дні, які назавжди закарбувалися в нашій історії чорними днями календаря.

– Народився я в селі Богданівці Межовського району Дніпропетровської області в 1953 році. Після школи відслужив у лавах Радянської Армії та вступив до Саратовського вищого військового училища льотчиків. У 1976 році, по закінченні навчання, був направлений до Олександрійської військової частини, яка мала тоді номер 0194. З цим містом і було пов’язане все моє подальше життя. Двічі був відряджений до Афганістану, якийсь час служив на Далекому Сході, а після розвалу Радянського Союзу повернувся до Олександрії, де служив до звільнення на пенсію. Маю дружину, двох доньок та онука з онучкою…

Про аварію на Чорнобильській АЕС я, як і всі в нашій частині, дізнався наступного дня після вибуху. Це було на рівні чуток, бо достеменно ніхто нічого тоді не розповідав. Тієї ж ночі нас підняли по тривозі, та, по мірі комплектування екіпажів, відправляли до Чорнобиля.

Ми всі добре знали, яку небезпеку несе велика кількість отриманої радіації. У нас проводили навчання, в училищі викладали предмет із захисту від радіації, а кожен військовий мав так званий “тривожний чемоданчик”. Перед польотами його перевіряли на справність.

Якраз на той час моя дружина з меншою донькою лежали у дитячій лікарні, а старшу не було з ким залишити, тож я мав усі підстави відмовитися від відрядження до небезпечної зони за сімейними обставинами. Але ми були виховані в дусі взаємодопомоги, патріотизму та відданості своїй справі. Тому опікатися старшою донькою визвалися всі дружини моїх однополчан! Мене все ж таки командування трохи затримало саме з цих причин, але коли всі екіпажі вже були відправлені, я зрозумів, що настав мій час.

Базувалися наші екіпажі на аеродромі Чернігівського льотного училища. Сюди перебазувалася вся наша військова частина, включно зі штабом, їдальнею, медичною частиною. Навіть печатка військової частини була з нами. Жили в курсантських казармах, а харчувалися або в їдальні, або на майданчиках, куди наші офіціанти привозили готові страви з їдальні.

Першими до реактора підійшли пожежники, а ми вже відправилися слідом. Для всіх, хто був задіяний до ліквідації аварії, була встановлена норма допустимої радіації в 50 рентген на годину, а ось нас берегли –  для льотчиків була встановлена межа у 25 рентген.

Для того, щоб зберегти життя і здоров’я екіпажу, я йшов на порушення інструкцій (до честі нашого командування, воно закривало на це очі). Вилітати на об’єкт ми мали повним складом, а коли підлітали до реактора, то штурман мав відкривати кулеметні створки і підказувати пілоту напрямок руху машини, також координувати рух повинен був і правий льотчик. Тобто вони дублювали один одного. Тому я брав їх по черзі, щоб зменшити радіаційне навантаження на організми.

Спочатку з’ясувати отриману дозу радіації було проблематично: штатні дозиметри показували суперечливі дані, інколи геть не відповідно хоча б до приблизних показників. Пізніше їх замінили на більш досконалі. Треба зауважити, що ми намагалися занизити показники щоденних замірів, щоб не бути списаним “на берег”.

Мій перший виліт до реактора відбувся 1-го травня. Завданням було скидати пісок і свинець в епіцентр займання. Пісок копали прямо на березі річки “партизани”, як називали за радянських часів військовозобов’язаних, що призивалися на перепідготовку до армії. А свинець звозили зі всього Радянського Союзу. Звозили весь, який можна було знайти. Пам’ятаю, після цього у мисливських магазинах навіть дробинок для рушниць неможливо було придбати. І все одно свинцю не вистачало. Це було видно з того, що пізніше до Чорнобиля стали завозити свинцеві болванки з написами “made in Italy”.

Також зі всього СРСР звезли парашути, бо з них робили щось на кшталт авосьок, в яких скидали свинцеві болванки.

Оскільки на підльоті до реактора пілот не міг бачити, що знаходиться під “брюхом” вертольоту, точне місце скидання вантажу командування пристосувалося орієнтувати по рації. Координатор залізав на дах готелю “Прип’ять”, з якого реактор був, як на долоні, і керував скиданням. Пам’ятаю, що для більш точного скидання гвинтокрилам можна було б заходити на нижчій висоті, але цьому заважала вентиляційна труба, що стирчала над реактором (напевне, її всі бачили в документальних кадрах про аварію на ЧАЕС).

А ще серед пілотів було негласне змагання – хто зробить більше заходів на реактор. Усі розуміли, що це ризик, що це шкодить здоров’ю, але так уже ми були виховані!

Я особисто зробив 15 заходів, отримав 23 рентгена на годину та був відряджений на інші завдання – наш екіпаж займався технічним забезпеченням майданчиків навколо станції. А 9 травня я був відправлений в Олександрію, до місця служби…

Командир гелікоптера, капітан Олександр Петренко за виконання цього завдання був нагороджений орденом “За службу Батьківщині у Збройних силах” ІІІ ступеню. Також за участь у військовій операції в Афганістані нагороджений орденом Червоної Зірки.

– Коли будете готувати матеріал, – сказав на закінчення розмови Олександр Олексійович, – обов’язково згадайте лікаря-терапевта Версту Юрія Дмитровича, який працює в міській поліклініці. Завдяки зусиллям міської влади, як колишньої, так і нинішньої, у нашому місті зберегли спеціаліста, який безпосередньо займається лікуванням чорнобильців. Ніде в області більше немає такої посади.

Раз на рік ми проходимо у нього обов’язковий медичний огляд. Він добре знає кожного з нас і, як-то кажуть, що у кого болить. Відповідно призначає направлення до потрібного вузького спеціаліста, допомагає пройти УЗД, здати аналізи, веде облік. Це нам дуже допомагає, бо не до кожного лікаря зараз можна потрапити, або треба записуватися тільки через свого сімейного лікаря. Також хотілося б від себе особисто та від усіх чорнобильців подякувати міській владі, яка ставиться до нас краще, ніж держава, яка не виконує всіх своїх обіцянок, що стосуються пільг для нашої категорії громадян України.

В. Петренко 

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень