Ми – одна сім’я

Продовжуючи розповіді про людей, які знайшли притулок у нашому місті, сьогодні надаємо слово Світлані Ткаченко –
переселенці з міста Костянтинівки Донецької області.

– До початку війни ми всією родиною проживали в нашому рідному місті, як усі, займалися своїми справами, будували
плани, ростили дітей та онуків. Я працювала в органах місцевого самоврядування з 2000 року, останні роки – завідувачкою
сектора сім’ї та молоді Костянтинівської міської ради.
Що таке війна і окупація, ми відчули ще у травні 2014 року, коли російські військові та їхні найманці захопили ряд міст
Донецької області, у тому числі й Костянтинівку. Тоді навколо
міськради з’явилися “зелені чоловічки”, які вивісили на будівлі прапор ДНР. Люди з автоматами заблокували доступ до приміщень, а їхні поплічники зайняли наші кабінети. Мене тоді, пам’ятаю, перш за все обурило, чому це якісь люди не
пускають тебе до твого робочого місця, хто вони такі та яке мають право? Ще більше огидно було, коли російські найманці
втекли, і ми змогли повернутися до наших кабінетів – усе було догори дном. Це ніби зайшли до тебе в хату, вибачте за слово,
нагадили і втекли!
А тоді наш відділ перевели в інше помешкання, тож ми мали змогу працювати. До серпня місто було під контролем
окупантів –
це був час хаосу і безвладдя, але ми продовжували працювати на благо української держави.
Проте це все залишилося в минулому – в перших числах липня до Костянтинівки зайшли українські військові, й життя
почало налагоджуватися. Цей період життя змінив усіх нас, ми відчули, що таке окупація, що таке патріотизм і любов до
Вітчизни. Наш відділ активізував роботу в плані виховання патріотизму, впровадженні гендерної політики, прищеплюванні
сімейних цінностей.
До 24 лютого 2022 року все було стабільно – ми працювали у звичному режимі. І навіть коли стали приходити повідомлення
про бомбардування міст по всій Україні, мені особисто не вірилося у те, що відбувається, що небезпека зовсім поруч. Наше
місто знаходиться за 55 кілометрів від Донецька та у 30 – від Горлівки… і не вірилося, що почалася справжня війна.
25-го ми зібралися на нараду, де розглядали варіанти прийому біженців із захоплених територій, розробляли плани їх
розміщення, годування. Тобто все за знайомим сценарієм 2014 року. Знову біженці, знову горе, відчай людей, що покинули
свої домівки… Проте ми не могли стояти осторонь. Адже ситуація була критичною – містяни розгублені, в ступорі, з прилавків
магазинів було “зметено” все, що було їстівним. І як тільки почали надходити гуманітарні вантажі, ми включилися в роботу по
забезпеченню населення продовольством. Це був важкий час…
Знову ми видавали гуманітарну допомогу переселенцям та соціально незахищеним мешканцям громади. Знову
надзвичайна напруга, навіть не було часу слідкувати за новинами.
Так продовжувалося до квітня, коли прийшло розуміння, що треба виїжджати подалі від лінії фронту. Хоча нас не бомбили,
як інші міста, проте над головами пролітали ракети, літаки. А у вересні минулого року, коли нас уже не було у Костянтинівці,
над містом була збита ракета, яка при падінні пошкодила нашу 5-поверхівку.
Тож у квітні ми почали обдумувати план евакуації та збирати речі, а 20 числа виїхали. Тоді ми знали, що з житлом вкрай
важко скрізь по Україні, але нам пощастило: наші знайомі раніше оселилися в Олександрії та навіть підшукали нам житло.
Хоча однокімнатна квартира на чотирьох і була замаленькою, та ми були раді й цьому, адже мені добре відомі випадки, коли
люди виїжджали буквально в одних капцях, виїжджали у невідоме, не знаючи навіть приблизно, куди їдуть, виїжджали без
грошей і навіть без документів. Важко уявити, що вони відчували…
До липня 2022 року я працювала дистанційно у своєму секторі, але це була неповноцінна робота –
давалася взнаки віддаленість і неможливість тримати повну картину того, що відбувається на місці. Тож я зрозуміла, що треба
шукати роботу в Олександрії. Тим паче, що, чесно кажучи, на одну гуманітарну допомогу і виплати ВПО довго не проживеш.
Спостерігаючи за тим, що відбувається навколо, внутрішній стан був гірше нікуди – хотілося плакати, але не могла, лише
клубок підступав до горла. Але ж треба було якось жити далі. Одного разу спілкувалася з колегами із служби у справах дітей
Олександрійської міськради і слово за словом вийшли на розмову про мене, мою роботу, досвід і нинішнє становище.
Спеціаліст відділу, не довго думаючи, відвела мене до заступника міського голови Ірини Чемерис. Вони виявилися чуйними
людьми, і того ж дня, після співбесіди, я отримала пропозицію піти працювати фахівцем із соціальної роботи до
спеціалізованої служби первинного соціально-психологічного консультування осіб, які постраждали від домашнього
насильства або насильства за ознакою статі. Я, звичайно, погодилася і навіть не хвилювалася – настільки була
доброзичливою атмосфера.
Місяць проходила стажування, за цей час познайомилася з колегами та суб’єктами, з якими працює служба. Справа була
мені знайома, оскільки одним із напрямків моєї роботи в Костянтинівці було запобігання та протидія домашньому насильству.
Цей напрямок важливий, цікавий, хоча і напружений, адже працювати доводиться з проблемними сім’ями.
Зараз постійно моніторю увесь навколишній інформаційний простір, слідкую за тим, що відбувається, багато спілкуюся з
людьми – це допомагає бути у вирі подій. Також підтримую стосунки з моїм Костянтинівським сектором, і ми один одному
допомагаємо.
Знаючи не з розмов про стан справ нашого напрямку роботи в інших містах України, можу сказати, що в Олександрії
соціальна сфера на висоті, а міська влада приділяє багато уваги благополуччю у сім’ях олександрійців і тих, хто зараз тут
проживає.
Стосовно особистого, то ми знайшли більш простору квартиру, онук восени піде до школи в перший клас, а поки що активно
займається з репетитором. А ось за батьків переживаю, бо вони ніяк не хочуть виїжджати з рідного міста. Щодня слухають
канонаду, спостерігають за пролітаючими літаками та ракетами, але їхати кудись навідріз відмовляються. Залишається
сподіватися, що лихо їх обмине, що рано чи пізно війна закінчиться, а ми повернемося до мирного життя! – переконана
Світлана Ткаченко.

В. Петренко