Кремль залучає молодь до агресії проти України, призначаючи псевдоветеранів, тоді як Українські захисники отримують посади за відданість народу.

Так, призначення євгенія первишова на посаду губернатора Тамбовської області є ще одним прикладом того, як російська пропаганда використовує міфологізацію т.зв. «СВО» для легітимізації своїх рішень та формування уявлення про «героїзм» учасників цієї агресивної війни.

Ось кілька ключових моментів для розуміння цілей такої внутрішньої політики ворога:

1. Пропагандистська роль програми «Час героїв»

Програма позиціонується як спосіб підготовки «нової генерації лідерів», які довели свою лояльність і відданість режиму через участь у «СВО». Насправді ж це спроба додатково героїзувати чиновників і функціонерів, які лише номінально брали участь у війні, здебільшого для піару. Первишов є класичним прикладом: замість бойових заслуг він займався створенням іміджу «активного учасника» війни.

2. Призначення як частина політичної стратегії Кремля

Первишов до повномасштабного вторгнення займав високі посади в системі російської влади, що підкреслює його приналежність до еліт. Його призначення не є наслідком військових «заслуг», а радше демонстрацією того, що «СВО» тепер є способом кар’єрного просування для перевірених кадрів. Кремль таким чином сигналізує лояльним чиновникам, що участь у «СВО» (навіть символічна) може принести додаткові бонуси.

3. Міф про «героїзм» та реальні мотиви

Підрозділ «Каскад», в якому Первишов перебував, є структурою для чиновників і високопосадовців, створеною більше для забезпечення їхньої «участі» в бойових діях на папері, ніж для реального внеску у військові операції. Такі приклади лише демонструють фальшивість пропагандистського наративу про «героїв СВО», адже реальні воїни, які перебувають на фронті, рідко отримують подібні кар’єрні привілеї.

4. Маніпуляція суспільною свідомістю

Призначення Первишова використовується для створення ілюзії, що «СВО» — це шлях до особистісного та професійного зростання. Однак це підсилює розкол у російському суспільстві, де реальні ветерани часто залишаються без підтримки, а ті, хто лише імітував участь, отримують високі посади.

Призначення первишова — це показовий приклад того, як кремль експлуатує тему війни для внутрішньополітичних цілей, використовуючи її як інструмент для пропаганди та забезпечення лояльності. Це також підкреслює кризу системи, яка змушена підміняти реальні заслуги штучно створеними образами «героїв».

Україна зі свого боку віддячує справжнім захисникам. Ветерани війни обіймають керівні посади в органах місцевого самоврядування України

В Україні ветерани війни активно інтегруються в цивільне життя, обіймаючи керівні посади в органах місцевого самоврядування. Так, у серпні 2023 року Луцький міський голова Ігор Поліщук призначив Євгена Лущакевича, добровольця та ветерана війни, на посаду начальника відділу комунального майна Луцької міської ради. Євген, кваліфікований юрист з багаторічним стажем, добровільно пішов на фронт з початком повномасштабного вторгнення та служив у 14-й окремій механізованій бригаді. У жовтні 2022 року, під час боїв на межі Харківської та Луганської областей, він отримав поранення, внаслідок якого втратив ногу. Після реабілітації повернувся до активної діяльності та був призначений на керівну посаду в міській раді.

У січні 2024 року в Полтаві на посаду керівника департаменту з питань цивільного захисту та оборонної роботи призначили Олександра Сорокового, колишнього військовослужбовця штурмової роти «Одін». Олександр, відомий своєю активною громадською позицією та участю в обороні країни, після служби в територіальній обороні та штурмовій роті, повернувся до цивільного життя та очолив департамент, відповідальний за цивільний захист та оборонну роботу в місті.

Ці призначення свідчать про визнання заслуг ветеранів та їхню активну участь у розбудові мирного життя в Україні.

Пряма мобілізація: військові можуть обирати частини для служби без участі ТЦК

З початку жовтня 2024 року в Україні набрала чинності нова норма, що дозволяє військовозобов’язаним напряму мобілізуватися до обраної військової частини, оминаючи стандартний процес через територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП).

Згідно з новим порядком, кандидати на мобілізацію тепер можуть звертатися безпосередньо до військових частин, де пройдуть тестування та співбесіди. Медичне обстеження та остаточний призов здійснюються через територіальний центр, але основну роль у відборі відіграють командири частин.

Такий підхід дає військовозобов’язаним змогу потрапити саме до обраної частини після проходження базової військової підготовки.Жителі області активно долучаються до Збройних Сил України, усвідомлюючи небезпеку війни.

Також триває мобілізація спеціальних транспортних засобів, але звичайні автомобілі громадян вилучати не планують. Ніхто, крім нас, не захистить нашу країну. Ми маємо відстоювати нашу свободу та незалежність.

Чому молодь обирає військову освіту: можливості та перспективи

Обираючи військову освіту, молодь в Україні робить вибір, що поєднує здобуття професії та можливість служити країні й захищати рідну землю. Це рішення потребує внутрішньої сили та відповідальності, а також готовності взяти на себе почесну роль в обороні держави та підтриманні миру.

Отримання військової освіти дає молодим людям шанс долучитися до військової спільноти, здобути офіцерське звання і впевнено розпочати професійну кар’єру в лавах Збройних Сил України. Багато хто знаходить у цьому рішенні не лише кар’єрний розвиток, але й відчуття гідності та гордості за свою службу на благо держави.

Майбутні курсанти можуть обрати різні вищі військові навчальні заклади, серед яких:

• Національна академія сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного – asv.mil.gov.ua
• Військова академія (м. Одеса) – vaodesa.mil.gov.ua
• Військовий інститут танкових військ НТУ «ХПІ» – vitv.mil.gov.ua
• Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова – kzmi.mil.gov.ua
• Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка – mil.knu.ua
• Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут – viti.edu.ua

Детальну інформацію про вступ і можливості навчання можна знайти на офіційних сайтах кожного з навчальних закладів.

Сім основних деструктивних наративів про мобілізацію, які поширює ворог.

В Україні почастішали інформаційні вкиди, спрямовані на зрив мобілізаційної кампанії. Зокрема, ворожі ресурси активно транслюють такі деструктивні наративи, що не відповідають дійсності:

«Представники ТЦК та СП проводять облави з метою власного збагачення»;

«В Україні мобілізують усіх поспіль — хворих записують здоровими»;

«Українська влада забороняє медіа висвітлювати роботу ТЦК та СП»;

«Українці масово тікають від ТЦК та СП за кордон»;

«В Україні скоро знизять мобілізаційний вік»;

«Представники ТЦК та СП проводять масові облави та “бусифікацію” українських чоловіків»;

«Мобілізація в Україні не є справедливою, а дії ТЦК та СП підривають обороноздатність».

Звертаємо вашу увагу, що кожна з вищенаведених фраз не відповідає дійсності та поширюєтьсяється з метою зірвати мобілізаційну кампанію в Україні, поширити паніку та недовіру до української влади та Збройних Сил.

Вкотре нагадуємо, що загальна мобілізація була оголошена в Україні у зв’язку з початком повномасштабного вторгнення росії як вимушений захід та єдиний спосіб врятувати країну від кремлівських загарбників. Працівники ТЦК та СП діють у межах своїх повноважень згідно з чинним законодавством. Військовозобов’язані також мають бути готові виконати свій конституційний обов’язок і стати на захист країни в разі потреби.

Три гранi таланту i правила життя Юрiя Бiланюка

Юрія Біланюка знають далеко за межами Олександрії. Його багатогранна натура, різнобічно талановита особистість, здатність завжди йти в ногу з часом, а часто навіть випереджати його дозволяють досягати успіхів в усьому, за що б не брався у своєму житті Юрій Фадейович. Здається, для нього немає неможливого. На основі його яскравої та насиченої біографії можна написати захоплюючу книгу. Тим більше, є достойний привід: 8 листопада Юрій Біланюк відзначає 70-річчя. Але для такої людини ювілей – радше не про підбиття підсумків, а про плани на майбутнє, а їх у Фадейовича, як завжди, вистачає. Та все-таки, розповідаючи про таку непересічну знану особистість, хочеться зупинитися на трьох напрямках його діяльності, в яких він досягнув успіхів: культура, освіта, футбол. Три грані його таланту. Скрізь, де працював, Біланюк привносив у роботу свіжі ідеї та нові напрямки діяльності, які подобалися і колективам, і глядачам.

Про стан справ з опаленням МЗК (норма і коментар фахівця)

Нещодавно КП «Теплокомун-енерго» оприлюднило інформацію для своїх абонентів про розрахунковий метод визначення тепла на загальнобудинкові потреби. Тобто застаріла проблема сама нагадала про себе, що вона нікуди не зникла, а просто у літній період, скоріше за все, відійшла на другий план. І комунальне підприємство своєю публікацією спробувало пояснити суть питання на даний час.

Шлях, довший за екватор

4-го листопада українські залізничники відзначили своє професійне свято. Ініціатором цієї дати в українських календарях виступила Львівська залізниця. 4-го листопада в далекому 1861-му році, коли сучасний український Львів знаходився під протекцією Австро-Угорської імперії, на залізничний міський вокзал прибув перший пасажирський состав, що носив назву «Ярослав». За сучасними мірками це був справжній поїзд міжнародного сполучення, що відкрив сучасну історію української залізниці. Він курсував між Віднем і Львовом, перетинаючи міста Краків і Перемишль.

Автоматизація процесу військового обліку для громадян віком 16-25 років

Міністерство оборони України розробило експериментальну постанову, згідно з якою громадяни України віком від 16 до 25 років можуть автоматично стати на військовий облік без фізичного візиту до територіальних центрів комплектування (ТЦК).

Про це повідомила заступник Міністра оборони України з питань цифровізації Катерина Черногоренко під час інтерв’ю.
«Це стосується наших громадян, які живуть в Україні, а також перебувають за кордоном», — зазначила вона, відповідаючи на запитання щодо того, як бути громадянам, які мають реєстрацію на окупованих територіях або проживають за межами країни.
Для інших категорій військовозобов’язаних, таких як резервісти та призовники, поки що не передбачено можливості стати на облік без візиту до ТЦК. Проте, за словами Катерини Черногоренко, команда Міністерства оборони активно працює над тим, щоб у майбутньому цей процес був доступний для всіх категорій військовозобов’язаних.
Окрім цього, військовозобов’язані громадяни повинні пам’ятати, що, навіть за наявності автоматизованих систем обліку, зобов’язані ставати на облік у відповідних ТЦК у своїх регіонах. Міністерство оборони наголошує на важливості актуалізації даних, які необхідні для забезпечення належного мобілізаційного планування та підготовки обороноздатності країни.
Гаряча лінія з питань мобілізації та обліку військовозобов’язаних надає оперативну інформацію щодо військової служби, що значно спрощує процес взаємодії та підвищує рівень поінформованості громадян в умовах воєнного стану.
Зі свого боку, Call-центр Командування Сухопутних військ підтримує зв’язок між військовозобов’язаними та військовими частинами, а також допомагає вирішувати питання, пов’язані з проходженням служби, підготовкою та підтримкою військовослужбовців.

Росія використовує північнокорейських військових як засіб залякування: історичні аналогії та сучасні проблеми

Останнім часом російська армія почала активно використовувати військовослужбовців із Північної Кореї, однак замість зміцнення бойових підрозділів вони стали радше інструментом залякування. За словами російських солдатів, які служать поруч із ними, ефективність такого підкріплення залишається вкрай низькою через мовний бар’єр, що робить координацію та керування неможливими.

Цей підхід, за оцінками аналітиків, більше нагадує спробу посіяти страх та створити ілюзію збільшення чисельності, ніж забезпечити реальну боєздатність. Подібні методи не нові: в історії вже траплялися приклади, коли війська однієї країни поповнювалися іноземними солдатами для збільшення “маси” військової сили та психологічного тиску. Наприклад, під час Першої світової війни Османська імперія залучала німецьких військових радників та спеціалістів, які хоч і допомагали стратегічно, але через культурні та мовні бар’єри часто стикалися з труднощами в комунікації з османськими солдатами. Подібні випадки траплялися і в армії Наполеона, де численні іноземні легіони, хоча й збільшували чисельність, але часто ставали джерелом напруги та конфліктів через різні культури та відсутність взаєморозуміння.

На сучасному фронті російські командири, як і їхні історичні попередники, стикаються з подібними проблемами. Присутність північнокорейських військових має швидше символічне значення для підвищення бойового духу російських підрозділів та залякування супротивника, ніж реальну користь. Відсутність базової комунікації і культурні відмінності значно ускладнюють інтеграцію північнокорейців у бойові підрозділи. Самі російські солдати навіть називають їх «некерованим стадом», вказуючи, що іноземні військові більше заважають, ніж допомагають.

Історія вказує на те, що такі експерименти рідко приводять до успіху. І хоча для Росії це є спробою «заповнити прогалини» і показати силу перед противником, аналітики вважають, що ця стратегія може призвести до зворотного ефекту. Використання військових підкріплень, позбавлених злагодженості та єдності, може стати джерелом розбіжностей і додаткових труднощів у вже напруженій ситуації на фронті.

Від шахтаря до героя-захисника: історія солдата Миколи Савіних

Микола до того, як стати військовим, працював на шахті в Лисичанську. Він активно допомагав нашим воїнам як волонтер, та згодом, а саме у 2020, вирішив піти на військову службу.

Про бійця розповіло 19 вересня оперативне командування «Північ».

Спочатку Микола служив механіком-водієм БТР-80, де разом зі своїм підрозділом майже пів року ніс бойове чергування на південному напрямку.

Потім перебував на Ізюмському напрямку Харківської області, де тримав оборону і не дозволив ворогу налагодити понтонну переправу через річку.

Отримавши наказ висунутися вперед назустріч колоні, його підрозділ потрапив під щільний ворожий обстріл танків, мінометів та артилерії. Микола на своїй бойовій машині зумів вивезти з-під обстрілу 23 бійці.

За свою відвагу та героїзм нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Під натиском переважаючих сил ворога Микола разом зі своїм підрозділом ще декілька днів тримав оборону. Весь цей час чоловік евакуював особовий склад, підвозив підкріплення та боєприпаси.

Під час одного з авіанальотів після вибуху ФАБу отримав контузію, наслідки якої спочатку не відчув і продовжував виконувати бойові завдання.

Згодом під час чергового рейсу на бойове завдання він відчув, що одну сторону свого тіла не відчуває. Вимушений направитись на лікування, потім — операція та реабілітація.

Через стан здоров’я Микола не зміг продовжувати службу в бойових підрозділах і був направлений до Бориспільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у взвод охорони.

Боєць 505 батальйону морської піхоти з позивним “Фартовий” підписав контракт у 22 роки, 23-річчя зустрів у бліндажі під звуки повітряної тривоги в навчальному центрі ЗСУ, а 24 — у Кринках.

Просто не міг залишитися осторонь тієї біди — офіцер ТЦК розповів про свою мотивацію

Капітан Юрій Марченко добровільно призвався до ТЦК, потім у складі стрілецького батальйону воював на авдіївському напрямку, після чого повернувся в Козельщину.

Про бойовий шлях офіцера розповіло оперативне командування «Північ».

Юрій за освітою вчитель. Працював за фахом, потім — в органах місцевого самоврядування. Був заступником, а потім і головою районної ради.

24 лютого 2022-го пішов добровольцем до ТЦК та СП у Козельщині. На той час з військового досвіду мав лише строкову службу наприкінці 1980-х років. На початку 2000-х пройшов навчання та здобув лейтенантське звання, військовий фах — офіцер з МПЗ.

«Мене спонукало, як і більшість добровольців, усвідомлення, що треба йти захищати свою Батьківщину, власну родину. Просто не міг залишитися осторонь тієї біди, що навалилася на нашу землю», — розповів Юрій Марченко.

Одразу був мобілізований до роти охорони ТЦК та СП в Козельщині. Був заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Та за рік, 24 лютого 2023-го за власним бажанням записався до лав 407-го окремого стрілецького батальйону, який тоді якраз формувався. Призначений на посаду командира стрілецької роти, а за кілька місяців по тому переведений на посаду начальника групи розвідки штабу.

Після трьох місяців навчання та злагодження у травні 2023-го підрозділ вибув на місце виконання завдань. Харківська область, потім — Херсонська, Київська. Виконували завдання з охорони об’єктів на 2-3 лінії оборони.

Восени отримали нове завдання: висунутися на Донеччину на Авдіївський напрямок.

«Наприкінці жовтня потрапили на Авдіївський коксохім. Я був начальником військової розвідки, ми займалися плануванням. Основним було налагодження взаємодії з іншими підрозділами, планування розвідки та спостереження за противником та забезпечення інформацією командування», — згадував Юрій Марченко.

Позиції стрілецького батальйону ворог безперестанно атакував з різних видів озброєння – міномети, артилерія, танки, регулярно скидали з літаків КАБи. Важкі бої відбувалися, коли ворог зайшов у тил українським підрозділам — через розгалужену систему підземних комунікацій в районі «Царської охоти» наприкінці січня.

Тоді наступ вдалося відбити, були пропрацьовані усі комунікації на території заводу, щоб більше не допустити ворога цим шляхом на територію коксохіму, розповідає офіцер.

Основний особовий склад окремого стрілецького батальйону були виведені з території заводу 12-13 лютого 2024 року.

«Планувалося переміщення батальйону в іншу частину. Наш командний пункт залишався там на місці. Але так склалася ситуація, що ми отримали команду на вихід. 15 числа виходили малими групами по п’ятеро — нас там залишалося 24. Далі нас підбирали автомобілі та вивозили в Мирноград», — повідомив військовий.

За його словами, тоді виходили пішки по невідомій місцевості, під постійними обстрілами та між мінами. Тоді за два дні нарахував майже 250 КАБів по території заводу — ворожі літаки були в повітрі майже безперестанно.

Капітану Марченко вдалося вийти без поранень. Однак, зізнається, контузій було багато — їх у тих умовах ніхто не рахував. Хоча було важко, каже військовий, але тримався на вірі в те, що все буде добре. Підтримував зв’язок з рідними завдяки інтернету. Також з побратимами, які були поруч, підбадьорювали один одного.

З Мирнограда підрозділ вивели на відновлення на Черкащину. Юрій лікувався після отриманих контузій та згодом пройшов ВЛК і за його висновками був визнаний непридатним для служби в бойових частинах.

Узяв відношення та вже у квітні повернувся до рідного Четвертого відділу Кременчуцького ТЦК та СП в Козельщину. Очолив групу документального забезпечення.

Працює з документами, займається кадровими питаннями та матеріальним забезпеченням. Підкреслює, що для того, щоб здобути перемогу проти сильного ворога, Збройним Силам України потрібне вмотивоване поповнення.

«Якщо не нам, чоловікам, захищати свою Батьківщину, то кому? Бо інакше ворог дуже швидко прийде сюди — на Полтавщину. Ми вже бачили, як швидко він може просуватися, коли не зустрічає спротиву. Я розумію, наскільки важлива робота територіальних центрів комплектування в питаннях поповнення Сил оборони. Однак, бачу і той інформаційний прес, який сьогодні йде проти ТЦК. Тому що завдання ворога — всілякими засобами зірвати мобілізації до лав ЗСУ. А ці ІПСО не лише лякають цивільних чоловіків, які в результаті всіляко намагаються уникнути мобілізації. Це також і демотивує воїнів, які б’ються за Україну — дехто і по три-чотири роки. Військовим теж потрібен час на відпочинок. Але ким їх замінити? Єдиний вихід — відкласти усі відмовки та кожному стати на захист України», — зауважив Юрій Марченко.

Як повідомляла АрміяInform, про таких, як боєць 81 аеромобільної Слобожанської бригади Сергій, на позивний “Фантом”, кажуть, що вони народились у сорочці. Все тому, що воїн вцілів після розриву 82-мм міни за кілька кроків від себе.

Бій за Україну і за Грузію чому картвели воюють поруч з нами

Україну в часи найбільших екзистенційних криз вже кілька разів рятували виключно активні громадяни. У 2014 році десятки тисяч добровольців вирушили на Схід, аби битися зі страшенною ворожою ордою. Значно більше людей долучилися до оборони країни у 2022-му, коли окупанти почали найкривавішу війну у Європі з часів Другої світової.

Чоловіки та жінки, які відправилися на фронт заради захисту своєї Батьківщини, а також волонтери, що забезпечили бійців чим тільки могли, фактично вберегли нашу державність. Ба більше, серед цих мужніх людей були не лише громадяни України, а й іноземці, для котрих перебувати осторонь нічим не спровокованого конфлікту було просто нестерпно.

Волонтери та добровольці з інших країн увесь цей важкий для нас час проявляли велику жертовність, втрачали здоров’я та власні гроші, і, на жаль, гинули заради перемоги безумовного добра над злом. Вклад представників Грузії у боротьбу з осатанілими загарбниками, мабуть, є найбільшим через чисельність тих, хто долучився до Сил оборони.

Про створення й розвиток “Грузинського національного легіону”, мотивацію знищувати окупантів, спроби дискредитації легіонерів, а також жахливу ситуацію з російським пануванням у Сакартвело в інтерв’ю з командиром цього підрозділу, воїном-легендою Мамукою Мамулашвілі.

Ви приїхали в Україну у 2014 році вже з чітким наміром воювати проти росіян. Як з’явилася ідея створити добровольчий підрозділ? Як комунікували з державними органами, щоб отримати зброю, легалізуватися в якості легіонерів?

Я воюю проти рашистів практично все життя з невеликими перервами. Під час війни в Абхазії був ще підлітком. Потім пройшов обидві кампанії в Чечні, зрозуміло, російсько-грузинську війну, і от з 14-го б’юся з ними тут. Коли окупанти загарбали Крим, мені було зрозуміло, що Путін почне війну. Ми пам’ятаємо, як українці були єдиними, хто допомагав нам у 92 році, постійно й відкрито підтримували нас у протистоянні з росіянами. Тому особисто для мене питання не їхати воювати сюди не було взагалі.

Крім того, на просторах Харківщини, Сумщини чи Донбасу ми б’ємося не лише за Україну, а й за незалежність Грузії. Поразка нашого спільного ворога тут призведе до докорінних змін у нас на Батьківщині.

10 років тому у Грузії я був президентом Національної федерації змішаних єдиноборств, тож у мене було багато контактів зі спортсменами та функціонерами з України. Коли ми з друзями приїхали до Києва, місцеві хлопці нас зустріли й допомогли з житлом. Вони ж доклали чимало зусиль, щоб ми одразу почали навчати українські бригади та батальйони міліції. Тоді ще поліції не було.

Багато людей приїхало з Грузії воювати за Україну на початку конфлікту?

Всього 10. АТО почалося 14 квітня, а 24 ми вже були у Києві. Можна сказати, що у цей день і почав існувати “Грузинський легіон”. Зі мною приїхали професіонали, офіцери грузинської армії, які мали за плечима досвід війни з росіянами, а також місій в Іраку та Афганістані. Тому спочатку концентрувалися на навчанні ваших підрозділів. Але з перших днів брали й безпосередню участь у боєзіткненнях.

Не можу розповідати деталей, оскільки деякі операції досі засекречені. Через те, що наша група мала колосальний досвід за плечима, ми виконували деякі спеціальні місії: полювали за російськими офіцерами, технікою. Робили це достатньо успішно, про легіон почали говорити. Заодно й проводили рекрутингову кампанію у Грузії. Так легіон потроху розростався. Через якийсь час вже зібрали роту. Могли б долучити більше людей, але відмовляли тим, хто не мав бойового досвіду.

Так воювали аж до 2016 року. А тоді стали першим добровольчим формуванням, яке приєдналося до Збройних Сил України. Доєдналися до лав 25 окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”, який згодом підпорядкували 54 бригаді.

Під час умовного перемир’я до повномасштабного вторгнення “Грузинський легіон” діяв більше як лінійний підрозділ, чи здебільшого виконували спеціальні місії?

Зазвичай кажуть, що війна була замороженою до 2022 року, але я б з цим не погодився. Звісно, активних боєзіткнень стало значно менше, проте під час дії Мінських домовленостей рашисти все одно подекуди були активними. Ми, у свою чергу, давали їм те, на що вони заслуговували. Виконували й спецзавдання, й просто несли службу. Для багатьох наших хлопців було важливо все ж брати участь у бойових діях, оскільки так вони могли відчувати сатисфакцію, мститися за злочини рашистів у Грузії.

Пам’ятаю, як назвали одну з висот, де стояли росіяни, “Сухумі”. Коли її взяли, дуже раділи. Так служили українському народу до 24 лютого 2022.

Чи у вас особисто було розуміння того, що Путін піде далі, наважиться на повномасштабну війну? Як готувалися до нового вторгнення?

Звісно, ми розуміли, що росіяни не просто так підвищують ставки. Проте вважали, що основний удар прийдеться на Донбас. На нашій базі за три місяці до початку повномасштабки почали готувати цивільних. За нашими документами, вишкіл пройшли більше 20 тисяч осіб. Навчали медицині, польовій підготовці, пошуку укриттів під час артилерійських обстрілів чи авіаударів. Була така собі велика гра, куди приїжджали цілими родинами, проте всі добре розуміли, що колись це може знадобитися.

На жаль, з боку деяких офіційних структур було певне нерозуміння того, що ми робимо. Мирна на той момент столиця, а тут грузини почали навчати цивільних військовій справі…

На той момент “Грузинський легіон” вже був частиною ГУР МО?

З представниками Головного управління розвідки у нас завжди була тісна взаємодія. Офіційно перейти у підпорядкування “Острова” нам запропонували ще до 2024 року. Вже після початку повномасштабки ми юридично стали окремою військовою частиною, яку згодом приєднали до “Інтернаціонального легіону”. З нами почали воювати хлопці з інших країн, основною мовою спілкування стала англійська.

Де саме зустрічали ворога 24 лютого?

Частина бійців нашого підрозділу перебувала на Сході. Вони билися з росіянами там. Я з іншими хлопцями був у Києві, тож зустріли ворога в області. Десь за пів години до початку великого вторгнення ми на своїх машинах приїхали до аеродрому в Гостомелі. Фактично ми разом з іншими підрозділами, а також із Нацгвардією, першими зустрічали гелікоптери ворога на Київщині.

На той момент ми не були настільки забезпечені всім необхідним, не були готові до війни таких масштабів. Чесно скажу, я дивувався тому факту, що у якихось 40 хвилинах їзди від нашої бази йдуть повноцінні бойові дії.

Коли над нами почала літати авіація, на якусь соту долю секунди подумав, що це навчання перед війною. Проте це були рашистські Ка-52, з яких по нас наносили удари. У цей момент ми лише чекали підвозу боєприпасів, тому витрачати набої доводилося дуже економно. Довелося креативити. Ударні гелікоптери прикривали транспортні з десантом. Нам треба було максимально заважати висадці. Хлопці з РПГ залізали на дахи будівель, щоб було більш зручно збивати авіацію. Протитанковими гранатами лупили по вертольотах…

Втім, через брак боєкомплекту все ж довелося відступити. Виїжджали без жодного набою взагалі. Мені навіть довелося кількох рашистів переїхати власною машиною, оскільки стріляти банально не було чим.

Вже потім, коли до аеродрому підтягнули артилерію, приїхали додаткові сили й привезли БК, почалося відбиття аеродрому. Проте повноцінно висадитися на ньому вантажними літаками з технікою росіяни так і не змогли.

Після боїв за Гостомель ми брали участь у визволенні Київщини. Вже не було такої дезорганізації, як у перші години війни, потроху налагоджувалися забезпечення, зв’язок.

У перші місяці повномасштабки до “легіону” прийшло багато добровольців?

Ми почали рекрутинг, який одразу дався взнаки. Бажаючі воювати масово приїздили до України, тож ми вирішили зробити такий собі логістичний центр в одному з міст на Заході. Добровольці проходили відбір, мінімальну підготовку, й рушали у бій. Брали лише тих, хто мав досвід, хто розумів, як битися з ворогом.

Здебільшого до нас приїздили грузини, проте були й представники інших країн. “Грузинський легіон” розширився дуже сильно, десь у 10 разів.

Судячи з повідомлень рашистських пропагандистів, діють легіонери вкрай успішно. Принаймні саме ваш підрозділ виокремлюють для дискредитації.

Є таке. Клепають цілі репортажі з фейковими свідченнями “воєнних злочинів”, які нібито скоюють грузини. Хлопчики в трусиках, пенсіонерки з монтажною піною, вся класика російських вигадок.

Зрозуміло, що на наших бійців такі наклепи напряму ніяк не впливають. Проте коли деякі українці починають вірити у “звірства грузинів”, це трохи демотивує. Можуть, наприклад, підійти й сказати, мовляв, красунчики, вішайте там всіх… або ж в інтернеті десь писати й засуджувати. І це справжні люди, не боти.

Впливають дискредитаційні ролики й на самих росіян. Окупанти ненавидять грузинів не менше, ніж українців.

Чи розповіді про “катів-грузинів” впливають на отримання вами волонтерської допомоги, на показники рекрутингу?

Заяви Скабєєвої чи Соловйова про неіснуючі воєнні злочини, які буцімто скоїли легіонери, взагалі ніяк. Проте росіяни навчилися впливати на наших донорів в інший спосіб. Скажімо, нещодавно “Грузинський легіон” зіштовхнувся з добре підготовленою інформатакою, націленою на західну аудиторію.

Справа в тому, що пересічні французи, американці чи канадці взагалі не розуміються у тонкощах всього, що відбувається в Україні. Вони вірять різним ЗМІ, тоді як росіяни підсовують їм за допомогою соцмереж різноманітні статті та сайти.

Остання атака, яка досі триває, була націлена на дискредитацію підтримки й “легіону” загалом, й Збройних Сил України саме на Заході, під час передвиборчої кампанії у Штатах та виборів у Грузії. Як ми вже з’ясували, за інформаційною операцією стоять провідні російські пропагандисти. Саме вони організували низку достатньо масштабних заходів.

Спочатку такий собі нібито журналіст із Великої Британії Джей Бічер створив сайт із новинами про Україну. Він розмістив кілька статей про те, як важливо підтримувати Київ, давати відсіч російській орді. Але згодом видав фейкове розслідування саме про наш підрозділ. Мовляв, грузини приїхали збирати мільйони донатів й привласнювати їх собі. Приплів і наркоторгівлю, і відмивання брудних грошей, коротше, максимально напридумував.

Зрозуміло, що буквально через 5 хвилин після появи публікації, її підхопило грузинське телебачення. З наративом “українське іномовне медіа викрило грузинських добровольців”, хоча цей Бічер взагалі ніякого стосунку до місцевих ЗМІ не має.

Другою хвилею рашисти розповсюдили цю публікацію вже на деяких підконтрольних ним українських сайтах, а згодом – розігнали в США та країнах Європи. Лише після цього на забороненому в нормальних країнах Russia Today опублікували величезний матеріал про те, як “українці розслідували злочини грузинів”.

На фоні цього, буду відвертим, від допомоги нам відмовилися деякі західні донори. Певні місцеві волонтери почали виходити із закликами закидати гроші на їх збори, а не наші. Ба більше, навіть деякі військовослужбовці повелися на ці вкиди. Люди, які носять ту ж саму форму, що і ми.

Зараз розслідуванням справи про нашу дискредитацію займаються представники спецслужб. Вірю, що вони змусять всіх, хто відробляє російські гроші, понести відповідальність. Адже той самий Бічер досі перебуває в Україні.

Війна у Грузії у 2008-му закінчилася дипломатичним шляхом, однак Кремль постійно продовжує так чи інакше проявляти агресію. Наразі з усіх боків лунає багато чуток про можливе замороження війни в Україні. Як професійний дипломат та учасник бойових дій, ви вважаєте, що Росія здатна піти на домовленості та їх виконання?

На мою думку, немає взагалі ніяких шансів на те, що домовленості можуть принести якусь користь. Непокаране зло завжди повертається, а росіяни розуміють лише мову сили. У випадку з Грузією дипломатичне закінчення війни принесло лише втрату територій та домінування Кремля. Так що у нас немає вибору. Ми до кінця будемо з Україною, оскільки лише перемога тут забезпечить виживання і нормальне існування нашої держави.

«Доки я служив у піхоті — я був героєм, а зараз…»: історії бійців, які після поранень служать у ТЦК

Прокльони, погрози та навіть напади. Військовослужбовці Збройних Сил України з територіальних центрів комплектування досить часто стикаються з подібним ставленням з боку цивільних під час виконання своїх обов’язків. Щоб хоч якось виправдати своє небажання захищати Україну, недоброзичливці часто запитують: «А самі чому не воюєте?».

Але правда в тому, що в ТЦК часто служать бійці, які вже пройшли пекло війни. Історії п’яти захисників, які після важких поранень або хвороб продовжують служити — тепер не в бойових бригадах, а в центрах комплектування.

«Тільки ми самі зможемо перемогти, за нас ніхто цього не робитиме»

«Часто чую міф: ніби в ТЦК служать хлопці по блату, за гроші, які нічого не бачили. Це повна маячня!» — розповідає головний сержант Микола на позивний «Ніксон». Нині він служить в Ужгородському РТЦК та СП. Але у «військкомат» він потрапив із бойового підрозділу.

Сам Микола до широкомасштабного вторгнення був підприємцем у Харкові — разом з дружиною мав крамницю жіночого взуття. На початку березня 2022 року вивіз дружину та матір до Ужгорода й одразу пішов у військкомат. Потрапив в окрему гірсько-штурмову бригаду. Далі були бої на Донбасі, а згодом участь в операції зі звільнення Херсонщини. Саме там під час штурмових дій дістав два кульові поранення.

«Потім шпиталі, довге лікування, кілька операцій. Після останньої дізнався, що праву нирку лікарі вимушені були видалити. Коли вже більш-менш оклигав, був переведений до Ужгородського РТЦК та СП. Звичайно, мрію про цивільне життя. Але спочатку стовідсоткова перемога і повернення наших кордонів до рівня 1991 року. Варто всім не забувати — тільки ми можемо перемогти ворога, за нас цього ніхто не робитиме», — говорить «Ніксон».

«У мене хороших друзів більше немає… Фото є, а друзів немає»

Інший військовослужбовець одного з ТЦК та СП Олександр з позивним «Юрист» також до широкомасштабного вторгнення не служив у війську. До військкомату прийшов добровольцем. Потрапив у розвідку. Розповідає, що воював майже на всіх напрямках, крім Харківського. Зазнав кількох поранень.

«Вперше — ми підірвалися на міні. Важка контузія. Оскільки пацани у нас всі красені, то швидко відкопалися і пішли далі. Вдруге — нас виявили, і по нас відпрацював танчик. Відкопали мене, виявляється, ще живий. Правда, нічого не чув, від слова „зовсім“, і нічого не розумів. Далі „евак“, пам’ятаю шматками», — розповідає «Юрист».

Він додає, що тоді він та його побратими завдання таки виконали, хоча всі думали, що група не змогла навіть вижити. За це захисник отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Далі були лікарні та переведення до ТЦК.

«Знаєте, на фронті така ситуація, що якщо прожив цю хвилину, то це тобі знову пощастило. Складних ситуацій було безліч. А от найбільш складно і важко — втрачати друзів, які прикривали тебе, витягували тебе не раз. На жаль, декого ми вже не повернемо. У мене хороших друзів більше немає… Фото є, а друзів немає», — говорить Олександр.

Нинішні різнобачення в суспільстві на тему мобілізації лише грають на руку ворогові, вважає військовослужбовець. І, на жаль, багато хто просуває цей ворожий наратив.

«В усьому винні „ТЦКашники“. От вони мобілізують сімейних чесних людей. Людей, які пам’ятають про права, але забувають про обов’язки. І ніхто не подивиться на ТЦКашника як на воїна, якому просто пощастило ТАМ вижити. І, мовляв, винний ТЦКшник, а не ворог, який напав на нашу країну. Але, крім нас, ніхто не розв’язуватиме наших проблем. У нас один варіант — або виграти, або програти», — додає військовослужбовець.

«Треба мати сталеві нерви, бо цивільні дуже багато собі дозволяють говорити на адресу військових, ветеранів»

Для Влада Сентипала з позивним «Металіст» війна розпочалася ще у 2014 році. За рік до цього він вирішив йти не на строкову службу, а одразу підписати контракт.

«Мене завжди приваблювала ратна справа, дід був військовим, служив у танковому полку. Хотів спробувати цю справу. На мою думку, кожен чоловік має хоча б спробувати бути військовим. Відчути на собі», — розповідає «Металіст».

Перше поранення дістав ще під час боїв за Дебальцеве у 2015 році. Після п’яти років контракту звільнився зі служби, але в лютому 2022-го знову повернувся у свою бойову частину разом з колегами та друзями, з яким служив до цього.

«Ті, хто був у реальних боях в АТО, сформували основу наших військ уже у 2022 році. Завдяки таким людям ми не програли за три дні», — вважає військовослужбовець.

«Металіст» спочатку воював на Запорізькому напрямку. Згодом потрапив на Донбас.

«Оскільки ми окремий батальйон, то нас прикомандировували до різних суміжних підрозділів і залучали до штурмових дій. Наприклад, повертали втрачені позиції. Було по-різному. Інколи вдавалося, інколи ні. Коли вдавалося — займали оборону, нищили ворожу техніку. Так і тривала служба в постійних боях. Дістав численні контузії. І в певний момент був змушений піти на лікування», — згадує Влад.

Під час служби в ТЦК зіштовхнувся вже з іншими проблемами. Каже, що нині цивільне населення не дуже підтримує військових з ТЦК.

«На жаль, мало хто знає, що в центрах комплектування служать насамперед люди, які переведені з бойових частин. Ну не може так бути, що доки я служив в піхоті — я був героєм для свого народу, а як став служити тут, то вже, м’яко кажучи, не герой», — говорить військовослужбовець.

За словами Влада, він особисто не ходив на оповіщення, але хлопці з роти, які теж воювали, ходили.

«Треба мати сталеві нерви, бо цивільні дуже багато собі дозволяють говорити в адресу військових, ветеранів. А вимоги прості — візьми повістку і прийди в ТЦК. Люди думають, що як будуть зараз підривати авторитет армії та пробувати зупинити мобілізацію, то буде краще. Та не буде краще! Прийдуть вороги й вони вже питати вас не будуть — хочете чи не хочете… Вас просто будуть відправляти на інші війни. І є великий шанс, що ті люди, які виступають проти мобілізації, будуть воювати з поляками, чехами, словаками, з військами НАТО», — вважає Влад.

«Тепер ногу не поламаю, бо там стрижень стоїть титановий»

Стас Югас — наймолодший військовослужбовець Ужгородського РТЦК та СП. Йому 20 років. У жовтні 2021 року, за кілька місяців до початку широкомасштабного вторгнення, підписав контракт з однією з десантно-штурмових бригад. Підготовку пройшов за фахом — стрілець ПЗРК. Російське вторгнення зустрів на півдні, коли був прикомандирований до іншої бригади.

«Доводилось виходити вночі майже з кільця — ми мали штурмувати, але ворогів було дуже багато, встигли вони сильно укріпитися. Коли вийшли, вразило, як люди нас підтримували і харчі нам носили», — розповідає Стас.

Згодом повернувся до свого підрозділу. Займався евакуацією поранених. Торік у квітні зазнав поранення.

«П’ять бомб — п’ять уламків в одній нозі. Далі — шпиталі й лікарні. Дуже прикро було почути висновок — обмежено придатний. Правда, є один плюс — ногу не поламаю, бо там стрижень стоїть титановий», — сміється Стас.

Розповідає, що якби була можливість, то повернувся б до свого підрозділу. Адже з хлопцями став однією родиною.

«Хлопцям, які першими пішли, потрібен відпочинок, і дуже образливо і гидко бачити чоловіків, яким байдуже і вони ховаються замість того, щоб захистити свою країну. Ми мусимо бути одним цільним кулаком — і тоді переможемо!» — каже Стас.

«Не є чимось героїчним втопитися в Тисі»

Чемпіон України з трейлу, бронзовий призер чемпіонату світу з бігу на 24 години Андрій Ткачук з позивним «Бродяга» спершу став на захист країни у 2014 році, а потім приєднався до Сил оборони у 2022-му.

Попри проблеми зі здоров’ям, вже 24 лютого прийшов до ТЦК та відправився в гірсько-штурмову бригаду.

Розповідає, що заздалегідь розумів, що буде вторгнення, тому був готовий до цього. Вже 6 березня на Запоріжжі зазнав поранення. Але згодом повернувся у стрій. Воював до березня 2023 року. А далі вимушений був піти на лікування.

«Робота мого серця все погіршувалася й погіршувалася, напади почастішали. Насправді я думав, що мене вистачить тільки на пів року. За цей час ми або виграємо, або мене вб’ють і проблема вирішиться природним шляхом. Та, як кажуть, „дурням щастить“. І мені щастило. Якось при зміні на позиціях нас нормально так накрили „120-ми“ та „82-ми“, і єдина була думка: „тільки би нікого не поранило!“. Бо сам себе ледве тягну, якщо когось ще тягнути доведеться, то це буде вже дуже сумно. Зрозумів, що треба використовувати себе вже якось по-іншому, бо підставляєш не тільки себе, а передовсім побратимів».

Після операції на серці Андрій Ткачук потрапив на службу в ТЦК. Говорить, що українцям потрібно мобілізуватися. Адже це екзистенційна війна і для нас, і для росіян. Ворог вкладає всі ресурси.

«Виявляється, люди не знають, як відбувається процес мобілізації і подальшого проходження служби. Всі думають, що сьогодні тебе призвали, завтра ти потрапиш у бойовий підрозділ, а післязавтра — під Бахмут чи Авдіївку. А насправді ти маєш обов’язково пройти базову загальну військову підготовку, потім рекрутери приїдуть і спитають, які в тебе є можливості та скіли. Хто ти? Кухар, медик, водій, зварювальник, айтівець? І відповідно будуть тебе відбирати на ті посади, на яких ти можеш працювати. Армія потребує й фінансистів, і юристів, і інженерів. Скільки безпосередньо воює? Може, 30–35 відсотків, всі інші займаються забезпеченням. А люди думають, що всі сто відсотків відправляються на нуль. Це не так. І робота є для кожного», — говорить Андрій Ткачук.

На його думку, не є чимось героїчним втопитися в Тисі чи загинути в горах під час втечі: «Це наша земля, і потрібно боротися».

«Я вижив, бо був налаштований»: історія десантника, який рятував побратимів під ворожим вогнем

Солдат роти охорони Полтавського районного ТЦК та СП Дмитро Гонтарь розповів про свій бойовий шлях, починаючи від строкової служби в повітряно-десантних військах до сучасних оборонних завдань у складі ЗСУ.

Про це інформує Полтавський обласний ТЦК та СП.

Попри проблеми зі здоров’ям та попередження лікарів, він залишив професію охоронця і у 50 років добровільно став на захист України з перших днів широкомасштабного вторгнення росії.

За словами Дмитра, він мав можливість виїхати за кордон, однак відмовився і приєднався до зведеного штурмового підрозділу «Одін», де служили його побратими та друзі.

Підрозділ активно брав участь у боях на Донеччині, включаючи важкі операції поблизу Бахмута та Зайцевого.

В одному з боїв побратим Дмитра Юрій Левковський, ризикуючи власним життям, врятував свого товариша, а сам Дмитро під час сутичок неодноразово рятував поранених побратимів під обстрілами ворога.

Дмитро також розповів про важкі бої на Лиманському напрямку та боротьбу з ворожими ДРГ на Чернігівщині.

Його підрозділ завжди виконував поставлені завдання та не здавав жодної позиції. Однак воїн підкреслює, що втрати серед українських бійців були великими, адже російські сили добре підготовлені й оснащені.

Після ротації підрозділ «Одін» повернувся до Полтави для перепочинку та реабілітації. Дмитро нині служить у складі почесної варти та працює з мобілізованими, готуючи їх до відправлення на навчання.

Воїн закликає українців не боятися і готуватися до захисту своєї країни, тренуватися та вивчати військову справу, аби бути готовими протистояти ворогу.

«Я вижив, бо був налаштований на це», — підкреслює Дмитро, додаючи, що кожен українець має бути готовий захищати свою землю та своїх близьких.

Добрі справи олександрійських Ельфів

«Ельф» – це відоме не лише в Олександрії об’єднання волонтерів, які з перших днів повномасштабного вторгнення допомагають нашим Захисникам і Захисницям. Саперські набори, мапники, кавери, дощовики, маскувальні костюми – швейний цех з Олександрії допомагає бійцям ЗСУ, Нацгвардійцям і рятувальникам з усієї країни.

Тетяна Король: «Марафон – це особлива атмосфера»

Олександрійка, викладачка Політехнічного коледжу Тетяна Король нещодавно взяла участь у змаганнях з марафонського бігу, показавши результат 3 години 43 хвилини і таким чином посіла друге місце в абсолютній першості серед жінок та перше – у своїй віковій категорії.

Примарні легкі гроші

У місті з роботою туго, і Світлана шукала заробіток в інтернеті. У Державній службі зайнятості вибір невеликий, і в основному вакансії з мінімальною зарплатою. На сайтах типу Work.ua пропозицій багато, але до кандидатів купа вимог: освіта, навички, досвід роботи, знання багатьох програм і декількох мов, одні назви яких вводять у ступор, а головне – роботодавці хочуть бачити у команді молодих, креативних, жвавих і готових працювати чи не цілодобово. Тож і вік пишуть в оголошеннях: до 35 років. Світлані 50. До пенсії ще щонайменше років 12, діти виросли, досвіду хоч відбавляй, сили є, бажання працювати також. Чому роботодавці не беруть цього до уваги, незрозуміло, адже люди такого віку часто багато в чому мають переваги над молоддю. Але це, так би мовити, передмова і ліричний відступ.

Росія масово викрадає цивільних та військових як інструмент шантажу — український журналіст та правозахисник Максим Буткевич

Після свого повернення з російського полону український журналіст та правозахисник Максим Буткевич розповів про жахливі практики, що їх використовує російська сторона у війні проти України. За його словами, Росія не лише свідомо затягує процес обміну полоненими, а й взагалі відмовляється повертати викрадених цивільних, часто навіть не визнаючи їхнього утримання.

Це цілеспрямована стратегія Кремля, яка переслідує одразу кілька цілей. Перш за все, масові викрадення цивільних українців стали для Росії засобом тиску на українську владу та спосіб шантажу міжнародної спільноти. Кремль намагається використовувати ці долі людей як інструмент для послаблення санкційного тиску, на який Росія наразі особливо вразлива. Такий цинічний крок спрямований насамперед на Європу, яка, як вважають у Кремлі, піддасться на шантаж, зважаючи на ситуацію з правами людини та жахливі гуманітарні умови в регіоні.

Особливо трагічним у цій ситуації є той факт, що російські структури часто приховують інформацію про місце перебування та стан здоров’я затриманих. Буткевич на власному досвіді відчув, як це – бути відірваним від зовнішнього світу, коли про тебе немає жодної звістки, а родина та близькі люди не мають ані найменшого уявлення, що з тобою сталося. Тривалий час не було жодної інформації про те, де він утримується, а російська сторона відмовлялася надавати будь-які дані.

Буткевич наголошує, що такі практики є грубим порушенням міжнародного права та Женевських конвенцій, які регулюють поводження з цивільними та військовополоненими під час війни. Він закликає міжнародну спільноту не залишатися осторонь та посилити тиск на Росію з вимогою негайно припинити ці варварські практики й забезпечити повернення викрадених українських громадян.

70 років Політехнічному коледжу

Олександрійський політехнічний фаховий коледж відзначив 70-ту річницю з дня заснування. З нагоди ювілею 24 жовтня в Палаці культури «Олександрійський театр» відбулися урочистості.
Із поважною датою колектив коледжу привітали директор департаменту освіти і науки Кіровоградської ОВА Ельза Лещенко, депутат обласної ради Сергій Коваленко, секретар міської ради Вікторія Косяк, депутати міської і районної рад, керівники навчальних закладів, випускники.