«Дажбог день»: еклектика стилю і реалізм

Нещодавно в Олександрійській центральній бібліотеці відбулася презентація нової книги відомого письменника, журналіста й телеведучого Сергія Полуляха, яку він назвав «Дажбог день». Твір став третьою частиною його літературної трилогії. На зустрічі були присутні читачі різного віку і напрямків діяльності: учнівська молодь, студенти місцевих коледжів, слухачі «Університету третього віку», інші поціновувачі художнього слова. Автор поділився з присутніми метою задуму книги, а також у ході подальшої бесіди відповів на запитання. Судячи з усього, тема і сюжетні повороти книги неабияк зацікавили присутніх, оскільки автор отримав від них як вдячні відгуки, так і ряд конретних запитань з приводу подій, зображених у романі. Таким чином, бесіда проходила жваво і двосторонньо.

Перші ніж перейти до огляду нового твору, трохи про його автора. Сергій Полулях – уродженець Олександрії, на даний час мешкає в м.Кропивницькому. З великою повагою ставиться до своєї малої батьківщини – міста І Олександрійщини. До 1991 року – це звичайна біографія, тобто навчання в школі, училищі, інституті, служба в армії, важка фізична праця на шахтах Олександрії, будовах і заводах Маріуполя, в старательских артілях Колими. Друкувати вірші і новели почав зі школи, це і визначило подальшу долю – з кінця 1991 року запропонували працювати кореспондентом газети, а потім і телебачення. Швидко став зіркою місцевого, а далі обласного масштабу, популярним телеведучим і автором аналітичних програм, головним редактором телекомпанії в Кіровограді. Учасник кількох колективних збірок віршів, автор книг оповідань «Смолінській шахті 40» (2012) і «Українська Колима. Записки старателя» (2012). Романів: передбачення «Партчорт» (1996, друк – 2022), піввікової історії кохання українців «Як у кіно» (2023), «День запитань без відповідей» (з Шевченком і Гоголем) (2023), збірки віршів «Кровообіг» (2023). До листопада 2022 року працював кореспондентом в провідних друкованих ЗМІ Кіровоградщини.
Це були «сухі» дані. Тепер трохи більш особистого – на додачу до багатогранності автора. Ті, хто знає пана Сергія ближе, відзначають його своєрідний гумор і здатність до поетичних експромтів. Він легко, ніби на ходу сипле короткими віршованими думками, схожими на епіграми, з будь-якого актуального приводу або і просто так, заради жарту чи розваги. Ось, наприклад, думка мимохідь, ніби сказана самому собі у соцмережі:
Наснилося: літав, мов птах,
А люди підіймали очі
Й кричали: “Онде Полулях
Летить, мабуть, ходить не хоче!
Так само, у нього безліч римованих висловлювань про події сьогодення, політику і політиків чи пересічних українців. Але вже з гострою сатирою:
Ось, нарешті, справжня криза,
А не імітація,
Обирає телевізор,
А не мудра нація.
Немов риба на принаду,
Клюють на цяцянки
І ковтають мовчки зраду
Й дурні обіцянки.
Бо чомусь чиясь мармиза
Їм замість спасителя.
Вірять більше в телевізор,
А не Вседержителю. (2020 р.)
Але ще більше вражає дивовижна здатність до передбачень. Своїми міркуваннями з приводу тих чи інших важливих подій він ділиться так само коротко і лаконічно; спершу вони бачаться якимись дивними і не вірогідними. А потім проходить кілька років – і «пророцтва» Сергія Полуляха виявляються дійсністю! Від цього іноді стає навіть трохи не по собі…
Ось невеликі приклади, взяті з його давніх сентенцій у соцмережі:
(2013 рік): «…Розв’язка близька. Росія створила Януковичу умови для євроінтеграції, чмирячи український бізнес, політику і ідею Незалежності, виправдовуючи його в очах електорату, не чіпаючи його особисто, але завтра ніхто ніякої асоціації не підпише і ніхто нікого не випустить, зваливши все на опозицію. Але що буде післязавтра?» (А «післязавтра», як згодом ми всі побачили, почалася повзуча війна росії проти України з бійнею на Майдані і розстрілом цивільних людей на вулиці Інститутській, окупацією Криму і частини Донбасу. Але хіба міг хтось тоді, 11 років тому, повірити, що це насправді станеться? – Прим.ред.)
Далі: (2015 р.): «Кацапи збили людський БОЇНГ, бо хотіли перекрити небо. Бомбардують Сирію з Каспію – хочуть сказати, що так буде з будь-якою країною. Якщо Захід проковтне – завтра всмалять по Україні…» (Тоді більшості з нас таке й уві сні не могло привидітися, що росія «смалитиме» всім, що тільки у неї є, по наших мирних містах і селах, вбиваючи тисячі наших мирних людей. І як бачимо, захід «проковтнув» і продовжує ковтати. – Прим. ред.).
(2014 р.): «..Створено спеціальне бюро проти корупції. Зарплата рядових борців з корупцією – 20тис.грн на міс., керівників – до 60 тис. Хоча я вивів такий закон: чим вища зарплати, тим більша корупція». (Хто зараз сперечатиметься з таким висновком? – Прим. ред.)
(2018 р.): «Релігійна поразка росії, мабуть, важча, ніж майбутня воєнна поразка в Україні. Тому буде помста». («Помста» рашистів справді прийшла через 4 роки. – Прим. ред.).
(2015 р.): «Нічого не розумію. Противники української влади кричать, що в Парижі ми програли (це С.Полулях – про тристоронні переговори з путіним у Парижі 2015 р. – Прим. ред.). Інші кажуть, що програла Росія. Поживемо-побачимо. Нам в Сирії показали, що може застосувати росія проти України. Більше показувати було ніде”. (І в 2022-му росія таки застосувала… – Прим. ред.)
Отже, це були додаткові штрихи про автора. А тепер про його нову книгу. Пан Сергій назвав її романом. Хоча насправді тут все дуже непросто. Це такий собі епічний твір, який охоплює дуже широкі періоди історії України, починаючи з язичницьких часів Київської Русі до наших днів. Розпочинається він такими, на перший погляд, фантасмагоричними картинами, які, втім, відразу набувають вже знайомих обрисів: «Орда була невблаганною, якою буває сама смерть, але не велична, що дозволяє людині закінчити земне існування в тиші, спокої і розумінні необхідності залишати цей світ дітям, онукам чи правнукам, піти, щоб звільнити місце молодим. Це була смерть заради грабунку, убивства і крові!
Орки бігали або гасали городищем кіньми і мотоциклами, хапали людей на вулицях, вривалися в будинки, грабували, вбивали і гвалтували, рубали голови і забирали в рабство, залишаючи після себе згарища і руїни на місці колись пишних садів, щедрих нив та квітучих міст. Змішалися країни, часи й епохи, зброя і знаряддя вбивств – шаблі, довбні, автомати, сокири і ракети чи каменюки, або літаки, дрони чи пращі. Вбиває все, що може вбивати, і Орда не міняється тисячоліттями, як вічними залишаються біль, кров і сльози, страждання і руїни. Вбивці завжди вважають себе вищими за своїх жертв, а кровожерливість називають справедливістю в ім’я придуманого ними для виправдання своїх злочинів Бога. Вони породжують брехню і самі починають вірити в неї. Це лише хвора уява знавіснілих від безкарності вбивць і грабіжників, які мріють підкорити всіх і все, після чого життя зупиниться, бо абсолютна покора й означає смерть, адже жити може лише те, що бореться і тягнеться до світла. Це були Демони смерті, що вирвалися зі своїх підземних казематів…»
Такий собі пролог, який несподівано закінчується, а на зміну йому приходять навмисне ідилічні картинки невинного кохання юних хлопця Ярка і дівчини Любки на фоні Русі дохристиянського періоду. Авторський текст і діалоги персонажів дуже вишукані, побудови фраз архаїчні, своєю стилістикою вони нагадують старовинні слов’янські легенди і казки. В них органічно вплітаються забуті слова тих часів. Напевне, не кожен з читачів відразу пригадає, хто такий «тіун» (тобто княжий управитель), чи хто така вивірка (себто білка). Ну і звісно ж, пантеон язичницьких богів, центральною фігурою серед яких є той самий сонячний Дажбог. І вся ця лексика – не просто для прикраси «фігури мови»: вона цілком природня і сприймається читачем без зусиль.
Але ця пасторальна ідилія двох молодят триває в романі не довго: це ніби таке продовження прологу, за яким розпочинаються події і жорсткі, і жорстокі у своїх масштабах і невідворотності. Взяти для початку хоча б те, що ці події з життя стародавніх русичів (тобто справжніх, а не вигаданих російською псевдоісторією пращурів українців, жителів Київської Русі) розгортаються на непростій межі відживаючого свій час язичництва і поширюваного християнства періоду правління князя Володимира. І це вже початок конфлікту, котрий, як відомо, лежить в основі будь-якого твору.
«Вже зовсім стемніло, і Дідьо наказав хлопцю і дівчині йти в городище, але Любка боялася чорноризця. Старійшина її заспокоював, але налякав ще дужче.
– Не його з крижем треба стерегтися, а навів та русалок. Той, що з крижем,
каже, ніби наші Боги заслабі, що є інший Бог, сам – один, його він і славить. Ніби
це він був у силі зробити землю і небо, і отаву, і товар, і смердів із княжатами…».
Але то був тільки початок. Бо потім «на сцену» виходить міжусобне, родове протистояння, яке призводить до ще більш трагічних і незворотніх змін…
Власне, на цьому такий древньоісторичний колорит і закінчується. Він лише започаткував подальшу і основну ідею роману. А чергові розділи книги потім переносять нас у зовсім інші епохи – ось деякі промовисті заголовки: «Джоконда», «Без чобіт», «Черга за щастям», «Козацький кулешик», «Солдат спить», «Радіація розпаду», «Довгі карбованці», «Є оп’яніння у бою», «Галактичні війни», «Люди першої шпальти», «Війна», «Січа на Калці», «Маріуполь», «Бомби на місто» і як завершення – «Братня кров».
Це дуже різні історичні періоди, серед яких, втім, домінують події наших часів. І якраз ці події, сучасником і учасником яких був і є автор, виписані з такою ретельністю і документальною точністю до дрібниць, що це вже зовсім не нагадує художній твір, а скоріше – історичний трактат, хроніку, літопис.
У всіх подробицях описані жахливі події розстрілу «Небесної сотні», звільнення від російських бойовиків Маріуполя у 2014 році, і навпаки, з розміреною виваженістю і реалізмом описується невідома широкому загалу так звана «романтика» гонитви наших співгромадян за «довгим рублем» на російській півночі. Ну і звісно, російсько-українська війна – спочатку «гібридна» 2014 року, а потім і повномасштабна, що є справжнім потужним апогеєм сюжету роману.
Це також і спроба філософського аналізу подій. Відповідно змінюється і стиль викладення: десь це романтизм (як на початку твору), потім публіцистика, десь скрупульозно вивірений історичний фактаж про сучасну політику, потім автор знову вдається до художнього викладення і так – по колу. Така незвична жанрова еклектика не дає читачу жодних шансів на втому чи нудьгу – за бажанням, роман можна читати навіть не по порядку розділів, а окремо. Єдине, що їх поєднує – це головні герої, які наскрізно проходять частиною розділів роману. А також лейтмотивом твору є стосунки рідних по крові людей, котрі в силу непереборних, об’єктивних обставин виявилися «по різні сторони барикад», як прийнято позначати таким штампом типові для різних часів українські трагедії. В даному випадку – це драматичні стосунки прогресивного українського патріота-журналіста Степана і його брата, який опинився на боці проросійських бойовиків.
Цитата про початок подій в Криму: «Це було схоже на комедію, тим не менше, люди самі обирали, яку інформацію вважати кращою і правдивішою, і навідріз відмовлялися сприймати те, що їм не подобалося, у що не хотіли вірити. Правда виявилася слабкою і безпомічною. Навпаки, брехня ставала космосом, у якому без сліду губилися вогники правди, які хтось запалював на темному небі. Отрута примітивної пропаганди вже всоталася у мізки і витіснила звідти здатність до аналізу отриманої інформації, до перевірки її на достовірність чи хоча б на адекватність. У якісь моменти люди перетворювалися на овочі, а всі разом – на овечу отару, не здатну самостійно вирішувати, що робити. Кримчаки стали стадом, яким керував навіть не чабан, а вчена і достобіса розумна собака. Такими собаками були бойовики і пропагандисти, які керували людською отарою. Але навіть вівці відмовлялися їсти погану траву і пити болотяну воду, а людська отара, населення Донбасу і Криму, погоджувалися їсти і пити те, що їм пропонували московські чабани.
Степан ламав голову над цими питаннями днями і ночами і не знаходив відповіді. Здавалося, що порівняння сепаратистів з отарою і бойовиків із собаками все пояснювало. Але була й інша Донеччина, патріотична, яка виходила з синьо-жовтими прапорами проти бейсбольних бит і металевих обрізків! Саме ці люди вистояли в Харкові і відбили захоплене натовпом сепаратистів приміщення облдержадміністрації. Саме ці люди не дали «колорадо»-сепаратистам підняти голову в Запоріжжі – їх оточив патріотичний мітинг, і ті повтікали, ніби жуки. Саме ці люди піднялися проти сепаратистів у Маріуполі, Миколаєві і стояли до кінця в Криму і Луганську та Донецьку.
Виходило, що людина сама обирала, чи піддаватися антиукраїнській пропаганді…
А ось як коротко описав свій роман сам Сергій Полулях: «Пропонований читачу новий роман автора «Дажбог день» є завершальним етапом тематичної трилогії («Як у кіно» і «День запитань без відповідей»). Але якщо в цих двох роботах події розвивалися з початку ХХ століття до сучасності, то «Дажбог» є світоглядною спробою дослідження причинно-наслідкового зв’язку на прикладі доль рідних братів, починаючи з докнязівських часів і закінчуючи сучасною війною росії проти України. Читач стане свідком найтрагічніших і найвеличніших подій нашої історії і однієї родини, розвитком і занепадом промисловості і сільського господарства, особливостями регіональної політики, довідається, чого варта братня кров і родинні зв’язки перед викликами світового масштабу, яким чином ми програємо чи перемагаємо. Такі твори прийнято називати гостросюжетними, навіть радіоактивними, а насправді це спроба сказати правду про життя, яким його бачив і прожив автор. Текст максимально наближений до дійсності».
І ще одна цитата, яку можна вважати завершальною: «Ця сила долала все, якщо лише проти не ставали брати, з плоті і крові українці, які чомусь були ображені на весь світ, але кляли і зраджували лише рідну землю. Якби не родинна зрада – Україну не переміг би ніхто у світі. От і виходить, що найстрашніший ворог українців – самі українці. Так повелося з часів, коли з’явилися нові вірування і нові Боги, любі тим, хто понад усе цінував владу і багатство. Але зрада перемагала лише тому, що українці були занадто віддані поклику рідної крові, хоча б і зіпсованої. Вони довго не могли вважати кревних братів за ворогів, навіть якщо це запроданці. Тепер усе змінилося, і ворог для українця став ворогом, хоча б це був рідний брат. Нарешті прийшло розуміння, що захистити власне поле можна було лише вирвавши бур’ян, щоб виросло жито»…
Після презентації книги ми розмовляли з «іменинником» дня.
– Таке різноманіття, поєднання різних жанрів – на яке коло читачів розрахований роман?
– Звичайно, я намагався донести свої думки найширшому колу. Тому що я хотів зобразити життя, а воно настільки зараз глибоке, багатопланове і багатовимірне… Крім того, зараз іде війна, а війна – це квінтесенція всього: помилок, здобутків, того, що ми у минулому не доробили й упустили. І найперше запитання – це спроба знайти відповідь, чому все так вийшло. І перші картини, які ви назвали ідилічними –насправді вони не такі, бо майже відразу там виникає конфлікт родовий. І далі через увесь роман проходить ця лінія сімейного конфлікту, коли дві людини, абсолютно ніби однакові, що виросли в одних умовах, врешті приймають діаметрально протилежні рішення. Мені хотілося дослідити ці процеси глибше, але це можливо лише через заглиблення в історію. Без намагання осмислити якісь світоглядні речі, донести і для себе, і для людей – це неможливо, тому і така багатоплановість. Не випадково там головний герой (сучасний) – журналіст.
Крім того, адресуючи книгу широкому колу читачів, я таким чином хотів повернути своєрідний борг містам, де я жив свого часу і які зробили на моє життя найбільший вплив – це Олександрія, Кіровоград (Кропивницький), Маріуполь, Північ, де я тривалий час працював. А також це данина робітничому класу – і тодішньому, і нинішньому, якому в романі приділено достатньо уваги. Тому так щедро відводиться місце окремим робітничим мікрорайонам Олександрії – зокрема Перемозі, колишньому Жовтневому тощо.
– Ну і в романі проглядається особа автора в героях твору: електрозварювальник, гірничий робітник, старатель на Півночі, журналіст. Чи не так?
– Я десь вичитав таку думку, що будь-який роман – це на 80 відсотків автор: його думки, його переживання, світобачення. І мені не треба було щось особливо вигадувати, всю цю історію я бачив на власні очі, робив своїми руками, ходив власними ногами і т.д. Тому я визнаю, що тут особистісний момент дуже відчутний. Ну хіба що крім того, коли головний герой потрапив у війну. Але тут все одно мої думки, моє бачення і оцінки подій.
– Хотів запитати на початку, скільки часу у вас пішло на написання (все-таки обсяг понад 500 сторінок, як-не-як). Але тепер припускаю, що мабуть, про ці події, сучасником яких ви були, ви свого часу вели якісь нотатки, адже не можливо пам’ятати все з такою детальністю і точністю до дрібниць?
– Так, деякі записи думок з приводу подій свого часу робилися, але я не скажу, що це були справді якісь щоденники чи хроніка в повному розумінні. Чи важко було писати? Так, фізично важко. Це вже в остаточному варіанті вийшло 545 сторінок, у які вдалося «втиснутися» за рахунок збільшеного формату і зменшеного шрифту. А спочатку вийшло більше тисячі сторінок, але я вирішив, що це занадто багато для «читабельності» книги…
Я починав о 5-й або 6-й ранку і працював десь приблизно до 11-ї. Основне «тіло» роману було написане за пів року. А в творчому плані навпаки: мене несло і несло, значно складніше було потім це все впорядковувати, правити і т.д. Але все одно це дуже цікаво, воно ніби саме лягало на папір. Хоча насправді робота не припинялася ні вдень, ні вночі: ти весь час щось собі обдумуєш, складаєш разом, потім переосмислюєш і переробляєш.
– Уявляю, скільки зусиль було прикладено для опису всіх деталей та історичних подробиць цих сучасних зрад і перемог – великих і малих…
– Так, це якраз і було головною ціллю – якомога точніше НАГАДАТИ людям, як все відбувалося в нашій сучасній історії! Люди дуже швидко забувають про причинно-наслідкові зв’язки поворотних, головних історичних подій, а дехто їх навіть і не знав, на жаль…
– Якщо вважати перший невелиий розділ про стародавні часи прологом, то епілогу (закінчення) як такого, в романі немає. Він завершується ніби на пів слові. Це натяк на майбутнє продовження чи просто – авторський прийом?
– Ви правильно підмітили. Ми всі живемо зараз у час війни, це велика невизначеність. І якщо я претендую на якусь документальність (нехай навіть і з художнім баченням), то таким фінал книги і повинен бути. Зараз, коли я вже трохи відійшов від напруження після завершення, я відчуваю, що далі історія вимагатиме подальшого викладення, адже вона ніколи не закінчується. А ми зараз живемо в надзвичайно складний і дуже важливий її відрізок. Тобто не виключено, що подальше життя вимагатиме нового дослідження нових подій.
(Від редакції. Книга «Дажбог день» доступна в бібліотеках і книгарнях Олександрії).

Олександр Наріжний