4.11

Від шахтаря до героя-захисника: історія солдата Миколи Савіних

Микола до того, як стати військовим, працював на шахті в Лисичанську. Він активно допомагав нашим воїнам як волонтер, та згодом, а саме у 2020, вирішив піти на військову службу.

Про бійця розповіло 19 вересня оперативне командування «Північ».

Спочатку Микола служив механіком-водієм БТР-80, де разом зі своїм підрозділом майже пів року ніс бойове чергування на південному напрямку.

Потім перебував на Ізюмському напрямку Харківської області, де тримав оборону і не дозволив ворогу налагодити понтонну переправу через річку.

Отримавши наказ висунутися вперед назустріч колоні, його підрозділ потрапив під щільний ворожий обстріл танків, мінометів та артилерії. Микола на своїй бойовій машині зумів вивезти з-під обстрілу 23 бійці.

За свою відвагу та героїзм нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Під натиском переважаючих сил ворога Микола разом зі своїм підрозділом ще декілька днів тримав оборону. Весь цей час чоловік евакуював особовий склад, підвозив підкріплення та боєприпаси.

Під час одного з авіанальотів після вибуху ФАБу отримав контузію, наслідки якої спочатку не відчув і продовжував виконувати бойові завдання.

Згодом під час чергового рейсу на бойове завдання він відчув, що одну сторону свого тіла не відчуває. Вимушений направитись на лікування, потім — операція та реабілітація.

Через стан здоров’я Микола не зміг продовжувати службу в бойових підрозділах і був направлений до Бориспільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у взвод охорони.

Боєць 505 батальйону морської піхоти з позивним “Фартовий” підписав контракт у 22 роки, 23-річчя зустрів у бліндажі під звуки повітряної тривоги в навчальному центрі ЗСУ, а 24 — у Кринках.

Коментарі

4.11

Просто не міг залишитися осторонь тієї біди — офіцер ТЦК розповів про свою мотивацію

Капітан Юрій Марченко добровільно призвався до ТЦК, потім у складі стрілецького батальйону воював на авдіївському напрямку, після чого повернувся в Козельщину.

Про бойовий шлях офіцера розповіло оперативне командування «Північ».

Юрій за освітою вчитель. Працював за фахом, потім — в органах місцевого самоврядування. Був заступником, а потім і головою районної ради.

24 лютого 2022-го пішов добровольцем до ТЦК та СП у Козельщині. На той час з військового досвіду мав лише строкову службу наприкінці 1980-х років. На початку 2000-х пройшов навчання та здобув лейтенантське звання, військовий фах — офіцер з МПЗ.

«Мене спонукало, як і більшість добровольців, усвідомлення, що треба йти захищати свою Батьківщину, власну родину. Просто не міг залишитися осторонь тієї біди, що навалилася на нашу землю», — розповів Юрій Марченко.

Одразу був мобілізований до роти охорони ТЦК та СП в Козельщині. Був заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Та за рік, 24 лютого 2023-го за власним бажанням записався до лав 407-го окремого стрілецького батальйону, який тоді якраз формувався. Призначений на посаду командира стрілецької роти, а за кілька місяців по тому переведений на посаду начальника групи розвідки штабу.

Після трьох місяців навчання та злагодження у травні 2023-го підрозділ вибув на місце виконання завдань. Харківська область, потім — Херсонська, Київська. Виконували завдання з охорони об’єктів на 2-3 лінії оборони.

Восени отримали нове завдання: висунутися на Донеччину на Авдіївський напрямок.

«Наприкінці жовтня потрапили на Авдіївський коксохім. Я був начальником військової розвідки, ми займалися плануванням. Основним було налагодження взаємодії з іншими підрозділами, планування розвідки та спостереження за противником та забезпечення інформацією командування», — згадував Юрій Марченко.

Позиції стрілецького батальйону ворог безперестанно атакував з різних видів озброєння – міномети, артилерія, танки, регулярно скидали з літаків КАБи. Важкі бої відбувалися, коли ворог зайшов у тил українським підрозділам — через розгалужену систему підземних комунікацій в районі «Царської охоти» наприкінці січня.

Тоді наступ вдалося відбити, були пропрацьовані усі комунікації на території заводу, щоб більше не допустити ворога цим шляхом на територію коксохіму, розповідає офіцер.

Основний особовий склад окремого стрілецького батальйону були виведені з території заводу 12-13 лютого 2024 року.

«Планувалося переміщення батальйону в іншу частину. Наш командний пункт залишався там на місці. Але так склалася ситуація, що ми отримали команду на вихід. 15 числа виходили малими групами по п’ятеро — нас там залишалося 24. Далі нас підбирали автомобілі та вивозили в Мирноград», — повідомив військовий.

За його словами, тоді виходили пішки по невідомій місцевості, під постійними обстрілами та між мінами. Тоді за два дні нарахував майже 250 КАБів по території заводу — ворожі літаки були в повітрі майже безперестанно.

Капітану Марченко вдалося вийти без поранень. Однак, зізнається, контузій було багато — їх у тих умовах ніхто не рахував. Хоча було важко, каже військовий, але тримався на вірі в те, що все буде добре. Підтримував зв’язок з рідними завдяки інтернету. Також з побратимами, які були поруч, підбадьорювали один одного.

З Мирнограда підрозділ вивели на відновлення на Черкащину. Юрій лікувався після отриманих контузій та згодом пройшов ВЛК і за його висновками був визнаний непридатним для служби в бойових частинах.

Узяв відношення та вже у квітні повернувся до рідного Четвертого відділу Кременчуцького ТЦК та СП в Козельщину. Очолив групу документального забезпечення.

Працює з документами, займається кадровими питаннями та матеріальним забезпеченням. Підкреслює, що для того, щоб здобути перемогу проти сильного ворога, Збройним Силам України потрібне вмотивоване поповнення.

«Якщо не нам, чоловікам, захищати свою Батьківщину, то кому? Бо інакше ворог дуже швидко прийде сюди — на Полтавщину. Ми вже бачили, як швидко він може просуватися, коли не зустрічає спротиву. Я розумію, наскільки важлива робота територіальних центрів комплектування в питаннях поповнення Сил оборони. Однак, бачу і той інформаційний прес, який сьогодні йде проти ТЦК. Тому що завдання ворога — всілякими засобами зірвати мобілізації до лав ЗСУ. А ці ІПСО не лише лякають цивільних чоловіків, які в результаті всіляко намагаються уникнути мобілізації. Це також і демотивує воїнів, які б’ються за Україну — дехто і по три-чотири роки. Військовим теж потрібен час на відпочинок. Але ким їх замінити? Єдиний вихід — відкласти усі відмовки та кожному стати на захист України», — зауважив Юрій Марченко.

Як повідомляла АрміяInform, про таких, як боєць 81 аеромобільної Слобожанської бригади Сергій, на позивний “Фантом”, кажуть, що вони народились у сорочці. Все тому, що воїн вцілів після розриву 82-мм міни за кілька кроків від себе.

Коментарі

4.11

Бій за Україну і за Грузію чому картвели воюють поруч з нами

Україну в часи найбільших екзистенційних криз вже кілька разів рятували виключно активні громадяни. У 2014 році десятки тисяч добровольців вирушили на Схід, аби битися зі страшенною ворожою ордою. Значно більше людей долучилися до оборони країни у 2022-му, коли окупанти почали найкривавішу війну у Європі з часів Другої світової.

Чоловіки та жінки, які відправилися на фронт заради захисту своєї Батьківщини, а також волонтери, що забезпечили бійців чим тільки могли, фактично вберегли нашу державність. Ба більше, серед цих мужніх людей були не лише громадяни України, а й іноземці, для котрих перебувати осторонь нічим не спровокованого конфлікту було просто нестерпно.

Волонтери та добровольці з інших країн увесь цей важкий для нас час проявляли велику жертовність, втрачали здоров’я та власні гроші, і, на жаль, гинули заради перемоги безумовного добра над злом. Вклад представників Грузії у боротьбу з осатанілими загарбниками, мабуть, є найбільшим через чисельність тих, хто долучився до Сил оборони.

Про створення й розвиток “Грузинського національного легіону”, мотивацію знищувати окупантів, спроби дискредитації легіонерів, а також жахливу ситуацію з російським пануванням у Сакартвело в інтерв’ю з командиром цього підрозділу, воїном-легендою Мамукою Мамулашвілі.

Ви приїхали в Україну у 2014 році вже з чітким наміром воювати проти росіян. Як з’явилася ідея створити добровольчий підрозділ? Як комунікували з державними органами, щоб отримати зброю, легалізуватися в якості легіонерів?

Я воюю проти рашистів практично все життя з невеликими перервами. Під час війни в Абхазії був ще підлітком. Потім пройшов обидві кампанії в Чечні, зрозуміло, російсько-грузинську війну, і от з 14-го б’юся з ними тут. Коли окупанти загарбали Крим, мені було зрозуміло, що Путін почне війну. Ми пам’ятаємо, як українці були єдиними, хто допомагав нам у 92 році, постійно й відкрито підтримували нас у протистоянні з росіянами. Тому особисто для мене питання не їхати воювати сюди не було взагалі.

Крім того, на просторах Харківщини, Сумщини чи Донбасу ми б’ємося не лише за Україну, а й за незалежність Грузії. Поразка нашого спільного ворога тут призведе до докорінних змін у нас на Батьківщині.

10 років тому у Грузії я був президентом Національної федерації змішаних єдиноборств, тож у мене було багато контактів зі спортсменами та функціонерами з України. Коли ми з друзями приїхали до Києва, місцеві хлопці нас зустріли й допомогли з житлом. Вони ж доклали чимало зусиль, щоб ми одразу почали навчати українські бригади та батальйони міліції. Тоді ще поліції не було.

Багато людей приїхало з Грузії воювати за Україну на початку конфлікту?

Всього 10. АТО почалося 14 квітня, а 24 ми вже були у Києві. Можна сказати, що у цей день і почав існувати “Грузинський легіон”. Зі мною приїхали професіонали, офіцери грузинської армії, які мали за плечима досвід війни з росіянами, а також місій в Іраку та Афганістані. Тому спочатку концентрувалися на навчанні ваших підрозділів. Але з перших днів брали й безпосередню участь у боєзіткненнях.

Не можу розповідати деталей, оскільки деякі операції досі засекречені. Через те, що наша група мала колосальний досвід за плечима, ми виконували деякі спеціальні місії: полювали за російськими офіцерами, технікою. Робили це достатньо успішно, про легіон почали говорити. Заодно й проводили рекрутингову кампанію у Грузії. Так легіон потроху розростався. Через якийсь час вже зібрали роту. Могли б долучити більше людей, але відмовляли тим, хто не мав бойового досвіду.

Так воювали аж до 2016 року. А тоді стали першим добровольчим формуванням, яке приєдналося до Збройних Сил України. Доєдналися до лав 25 окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”, який згодом підпорядкували 54 бригаді.

Під час умовного перемир’я до повномасштабного вторгнення “Грузинський легіон” діяв більше як лінійний підрозділ, чи здебільшого виконували спеціальні місії?

Зазвичай кажуть, що війна була замороженою до 2022 року, але я б з цим не погодився. Звісно, активних боєзіткнень стало значно менше, проте під час дії Мінських домовленостей рашисти все одно подекуди були активними. Ми, у свою чергу, давали їм те, на що вони заслуговували. Виконували й спецзавдання, й просто несли службу. Для багатьох наших хлопців було важливо все ж брати участь у бойових діях, оскільки так вони могли відчувати сатисфакцію, мститися за злочини рашистів у Грузії.

Пам’ятаю, як назвали одну з висот, де стояли росіяни, “Сухумі”. Коли її взяли, дуже раділи. Так служили українському народу до 24 лютого 2022.

Чи у вас особисто було розуміння того, що Путін піде далі, наважиться на повномасштабну війну? Як готувалися до нового вторгнення?

Звісно, ми розуміли, що росіяни не просто так підвищують ставки. Проте вважали, що основний удар прийдеться на Донбас. На нашій базі за три місяці до початку повномасштабки почали готувати цивільних. За нашими документами, вишкіл пройшли більше 20 тисяч осіб. Навчали медицині, польовій підготовці, пошуку укриттів під час артилерійських обстрілів чи авіаударів. Була така собі велика гра, куди приїжджали цілими родинами, проте всі добре розуміли, що колись це може знадобитися.

На жаль, з боку деяких офіційних структур було певне нерозуміння того, що ми робимо. Мирна на той момент столиця, а тут грузини почали навчати цивільних військовій справі…

На той момент “Грузинський легіон” вже був частиною ГУР МО?

З представниками Головного управління розвідки у нас завжди була тісна взаємодія. Офіційно перейти у підпорядкування “Острова” нам запропонували ще до 2024 року. Вже після початку повномасштабки ми юридично стали окремою військовою частиною, яку згодом приєднали до “Інтернаціонального легіону”. З нами почали воювати хлопці з інших країн, основною мовою спілкування стала англійська.

Де саме зустрічали ворога 24 лютого?

Частина бійців нашого підрозділу перебувала на Сході. Вони билися з росіянами там. Я з іншими хлопцями був у Києві, тож зустріли ворога в області. Десь за пів години до початку великого вторгнення ми на своїх машинах приїхали до аеродрому в Гостомелі. Фактично ми разом з іншими підрозділами, а також із Нацгвардією, першими зустрічали гелікоптери ворога на Київщині.

На той момент ми не були настільки забезпечені всім необхідним, не були готові до війни таких масштабів. Чесно скажу, я дивувався тому факту, що у якихось 40 хвилинах їзди від нашої бази йдуть повноцінні бойові дії.

Коли над нами почала літати авіація, на якусь соту долю секунди подумав, що це навчання перед війною. Проте це були рашистські Ка-52, з яких по нас наносили удари. У цей момент ми лише чекали підвозу боєприпасів, тому витрачати набої доводилося дуже економно. Довелося креативити. Ударні гелікоптери прикривали транспортні з десантом. Нам треба було максимально заважати висадці. Хлопці з РПГ залізали на дахи будівель, щоб було більш зручно збивати авіацію. Протитанковими гранатами лупили по вертольотах…

Втім, через брак боєкомплекту все ж довелося відступити. Виїжджали без жодного набою взагалі. Мені навіть довелося кількох рашистів переїхати власною машиною, оскільки стріляти банально не було чим.

Вже потім, коли до аеродрому підтягнули артилерію, приїхали додаткові сили й привезли БК, почалося відбиття аеродрому. Проте повноцінно висадитися на ньому вантажними літаками з технікою росіяни так і не змогли.

Після боїв за Гостомель ми брали участь у визволенні Київщини. Вже не було такої дезорганізації, як у перші години війни, потроху налагоджувалися забезпечення, зв’язок.

У перші місяці повномасштабки до “легіону” прийшло багато добровольців?

Ми почали рекрутинг, який одразу дався взнаки. Бажаючі воювати масово приїздили до України, тож ми вирішили зробити такий собі логістичний центр в одному з міст на Заході. Добровольці проходили відбір, мінімальну підготовку, й рушали у бій. Брали лише тих, хто мав досвід, хто розумів, як битися з ворогом.

Здебільшого до нас приїздили грузини, проте були й представники інших країн. “Грузинський легіон” розширився дуже сильно, десь у 10 разів.

Судячи з повідомлень рашистських пропагандистів, діють легіонери вкрай успішно. Принаймні саме ваш підрозділ виокремлюють для дискредитації.

Є таке. Клепають цілі репортажі з фейковими свідченнями “воєнних злочинів”, які нібито скоюють грузини. Хлопчики в трусиках, пенсіонерки з монтажною піною, вся класика російських вигадок.

Зрозуміло, що на наших бійців такі наклепи напряму ніяк не впливають. Проте коли деякі українці починають вірити у “звірства грузинів”, це трохи демотивує. Можуть, наприклад, підійти й сказати, мовляв, красунчики, вішайте там всіх… або ж в інтернеті десь писати й засуджувати. І це справжні люди, не боти.

Впливають дискредитаційні ролики й на самих росіян. Окупанти ненавидять грузинів не менше, ніж українців.

Чи розповіді про “катів-грузинів” впливають на отримання вами волонтерської допомоги, на показники рекрутингу?

Заяви Скабєєвої чи Соловйова про неіснуючі воєнні злочини, які буцімто скоїли легіонери, взагалі ніяк. Проте росіяни навчилися впливати на наших донорів в інший спосіб. Скажімо, нещодавно “Грузинський легіон” зіштовхнувся з добре підготовленою інформатакою, націленою на західну аудиторію.

Справа в тому, що пересічні французи, американці чи канадці взагалі не розуміються у тонкощах всього, що відбувається в Україні. Вони вірять різним ЗМІ, тоді як росіяни підсовують їм за допомогою соцмереж різноманітні статті та сайти.

Остання атака, яка досі триває, була націлена на дискредитацію підтримки й “легіону” загалом, й Збройних Сил України саме на Заході, під час передвиборчої кампанії у Штатах та виборів у Грузії. Як ми вже з’ясували, за інформаційною операцією стоять провідні російські пропагандисти. Саме вони організували низку достатньо масштабних заходів.

Спочатку такий собі нібито журналіст із Великої Британії Джей Бічер створив сайт із новинами про Україну. Він розмістив кілька статей про те, як важливо підтримувати Київ, давати відсіч російській орді. Але згодом видав фейкове розслідування саме про наш підрозділ. Мовляв, грузини приїхали збирати мільйони донатів й привласнювати їх собі. Приплів і наркоторгівлю, і відмивання брудних грошей, коротше, максимально напридумував.

Зрозуміло, що буквально через 5 хвилин після появи публікації, її підхопило грузинське телебачення. З наративом “українське іномовне медіа викрило грузинських добровольців”, хоча цей Бічер взагалі ніякого стосунку до місцевих ЗМІ не має.

Другою хвилею рашисти розповсюдили цю публікацію вже на деяких підконтрольних ним українських сайтах, а згодом – розігнали в США та країнах Європи. Лише після цього на забороненому в нормальних країнах Russia Today опублікували величезний матеріал про те, як “українці розслідували злочини грузинів”.

На фоні цього, буду відвертим, від допомоги нам відмовилися деякі західні донори. Певні місцеві волонтери почали виходити із закликами закидати гроші на їх збори, а не наші. Ба більше, навіть деякі військовослужбовці повелися на ці вкиди. Люди, які носять ту ж саму форму, що і ми.

Зараз розслідуванням справи про нашу дискредитацію займаються представники спецслужб. Вірю, що вони змусять всіх, хто відробляє російські гроші, понести відповідальність. Адже той самий Бічер досі перебуває в Україні.

Війна у Грузії у 2008-му закінчилася дипломатичним шляхом, однак Кремль постійно продовжує так чи інакше проявляти агресію. Наразі з усіх боків лунає багато чуток про можливе замороження війни в Україні. Як професійний дипломат та учасник бойових дій, ви вважаєте, що Росія здатна піти на домовленості та їх виконання?

На мою думку, немає взагалі ніяких шансів на те, що домовленості можуть принести якусь користь. Непокаране зло завжди повертається, а росіяни розуміють лише мову сили. У випадку з Грузією дипломатичне закінчення війни принесло лише втрату територій та домінування Кремля. Так що у нас немає вибору. Ми до кінця будемо з Україною, оскільки лише перемога тут забезпечить виживання і нормальне існування нашої держави.

Коментарі