Знайомтеся: сiльськi лiкарi Цвiгуни

Цей матеріал став можливим завдяки небайдужій людині з Новопразької громади. Депутат селищної ради Володимир Кісільов завітав до редакції «ОТ» і просто запропонував нам познайомитися з двома шанованими, за його словами, жителями Нової Праги, які «вірою і правдою служать громаді ось вже п’яте десятиліття».

«Я вважаю, про таких людей мають знати не лише в нашому селищі !», – твердо сказав гість. Звісно, ми не могли відмовити такій щирій громадянській ініціативі і ось ми вже їдемо разом з паном Володимиром у західному напрямку від Олександрії, дорогою обговорюючи майбутню тему розмови і особи співрозмовників.
Щоб не тримати занадто довго інтригу – цими шанованими постатями виявилося подружжя, професія яких є «вічною» і теж завжди шанованою у будь-якому нормальному суспільстві: називається вона лікар. Але з цього дуже узагальненого визначення, напевне, варто виділити в окрему категорію таке поняття, як сільський лікар. Бо така категорія справді особлива.
(Дорогою намагаюся «навскидку» пригадати щось з вітчизняної художньої літератури, де б виразно і реалістично розповідалося про людей згаданої категорії. І щось не виходить: здається, не так вже й багато уваги приділяли наші літератори будням людей цієї професії… А в першу чергу на думку спало дещо дивне оповідання Франца Кафки «Сільський лікар», написане понад століття тому. Якщо не брати до уваги окремі абсурдні і сюрреалістичні епізоди цього твору (які потім стали предметом дослідження вчених-психоаналітиків), то в пам’яті постає початок оповідання, коли сільському лікарю посеред зимової ночі, в люту завірюху необхідно якось дістатися за десяток миль в інше село, до нібито помираючого від тяжкої хвороби пацієнта, а в лікаря, як на зло, саме в цей момент виникли проблеми з кіньми. А коли він все ж таки з останніх сил, долаючи снігові замети, добрався до хворого, то виявилося, що випадок не такий вже й тяжкий, що з викликом можна було б почекати принаймні до ранку… Такий собі доволі показовий момент із життя сільського лікаря).

А наші герої – це сільські лікарі Михайло Ілліч та Катерина Миколаївна Цвігуни. Їхні посади з початку двотисячних років називаються «сімейний лікар». Прибуваємо з паном Володимиром до новопразької амбулаторії загальної практики сімейної медицини і знайомимося з ними. Співрозмовники виявилися скромними і небагатослівними людьми, цей візит посеред робочого дня для них виявився дещо несподіваним, вони доволі стримано розповідають про себе. Дещо більш говіркою виявилася Катерина Миколаївна, а Михайло Ілліч, який доручив розповідь переважно їй, лише додавав та уточнював деталі.

Катерина Михайлівна: – З 10 серпня 1982 року працюємо в Новій Празі. Я закінчила Вінницький медичний інститут у 1980 році, а чоловік – у 1978. Направили нас в Івано-Франківську область. Працювали в селі Петранка, в Коломиї Михайло пройшов інтернатуру, а оскільки я закінчила навчання пізніше, то проходила інтернатуру в м. Калуш. А вже після того переїхали в Нову Прагу.
– Що змусило змінити місце роботи?
– Розумієте, ми працювали дитячими лікарями в сільській місцевості, там була амбулаторія, начебто працювати можна. Але ми були молоді, енергійні, вважали, що треба розвивати свою кваліфікацію, підвищувати рівень. А тут, у Новій Празі, тоді був навіть стаціонар аж на 20 ліжок, пологовий будинок, лікарські дільниці тощо. Тобто тут було дуже широке поле діяльності. А коли людина працює в різних напрямках – з хворими різної тяжкості, вона не втрачає кваліфікацію завдяки постійній і різноманітній практиці. Так, лікарська дільнична служба – це добре, але не для широкої кваліфікації. А тут якраз ми бачили все від самого початку, від того, як людина народжується.
– А чому вибір випав саме на Нову Прагу, адже Івано-Франківщина звідси зовсім не близько?
– Михайло на той час був завідувачем амбулаторіЇ. Сталося так, що у 80-му році він проходив якісь всесоюзні навчальні курси, на яких випадково познайомився з головним лікарем з Нової Праги. Той став запрошувати нас до себе, бо хоча штат медперсоналу тут тоді був неабиякий – одних тільки лікарів було 20 чоловік (а скільки всього персоналу, я навіть і не пригадаю точно), два стоматологи, лор-лікар, хірург, дерматолог та інші, але йому якраз були потрібні педіатри. А це така спеціалізація, що не кожен схоче – тим паче в селі. От і в головного лікаря з цим виникли проблеми, а дітей тоді тут було багато – 180 діток лише віком до одного року! А на одного лікаря повинно бути 20 дітей. Ну ми приїхали, подивились…
Взагалі нас трохи ошукали спочатку, – посміхається своїм спогадам пані Катерина. – Адже головне в таких випадках – житло. Ми молода родина, у нас уже була донька, 2 роки (народилася у 1980-му році). Нам пообіцяли житло, навіть організували переїзд у Нову Прагу – дали машину, щоб ми змогли перевезти наші скромні пожитки. Приїжджаємо, а жити насправді нема де… Потім, вже по ходу, знайшли нам хату, де ми і поселилися. Якби ви бачили, яке то було на початку житло… Занедбаний будинок, який колись був місцевим дитсадком. Але що нам залишалося? Погодились, залишились. Чоловік працював у стаціонарі, а я на дільниці. У 1983 році у нас народився син. Одним словом, ніхто нас занадто не поштував. Але ми працювали, як шалені – любили свою роботу і не скаржилися на життя! Чоловік день і ніч в роботі, бувало – по чотири-п’ять разів на ніч викликали. А вже згоддом самі купили стару хату, добудовували-перебудовували її весь час. Та ще й досі щось добудовуємо (посміхається. – Прим. Авт.).

У 1997 році закрили наш стаціонар, на початку двотисячних почалося впровадження сімейної медицини, у 2003 році ми з Михайлом по черзі пройшли відповідні курси перепідготовки, які тривали цілий рік. Таким чином отримали фах сімейного лікаря і відтоді (Михайло з 2003-го, а я з 2005-го року) стали ними працювати. Михайло крім того, ще й працював у пологовому будинку, який тоді у Новій Празі був більшим, ніж зараз в Олександрії… Та й взагалі – уявіть: дітей до 14-ти років тоді тут було чотири з половиною тисячі! Для порівняння ще раз наведу норматив: на одного лікаря повинно бути 20 дітей до одного року і 900 дітей до 14-ти років. Ну звісно, оскільки крім нас, не було більше педіатрів, то ми обслуговували всіх дітей, які були. Ех, скільки разів він виїздив до них на виклики, бувало, що й майже безнадійних діток, немовлят рятував…
– «Молодим все під силу, все по плечу»?
– Саме так! Ми не гналися за якимись матеріальними вигодами, але нам все було цікаво в нашій професії: розбиратися з різними болячками, знаходити правильні підходи до їх лікування тощо. Особливо в сільських умовах, коли ти є свідком (особливо в нашому віці) життя чи не кожної людини від самого її народження.
А ось зараз йде війна. Господи… Як тяжко бачити портрети загиблих хлопців, новопражців на стенді Слави в центрі селища… У нас із Михайлом, щоразу, коли ми проходимо повз, стискаються серця: ми ж усіх їх знаємо змалечку, з народження, з пологового будинку, коли приймали їх дітками у цей світ… Ми ж пам’ятаємо, як зараз, чим і скільки разів кожен з них свого часу перехворів у дитинстві або пізніше; як ми разом боролися з їхніми недугами, щоб ці діти росли здоровими і гарними! І ось вони виросли, стали дорослими людьми, обзавелися родинами… А потім якомусь кремлівському, сатанинському виродку, за тисячу кілометрів звідси, раптом захотілося перевернути цей світ – і все: цих молодих, здорових людей, яким би ще жити і жити, ростити власних дітей, – їх уже немає… (Голос Катерини Миколаївни тремтить).
А взагалі, коли живеш постійно в такій громаді, де практично всі «на виду», це дуже допомагає в роботі: ти знаєш людину змалку, її схильність до тих чи інших хвороб внаслідок особливостей організму, спадковості тощо. Таким чином можна певною мірою передбачити і запобігти у якихось захворюваннях. Ось така перевага сільської медицини…
– Велике навантаження маєте?
Михайло Ілліч: – Для прикладу: 5 з невеликим тисяч населення у Новій Празі та ще села громади – всього в межах 6-ти тисяч. Це «згідно з паперами», адже як ви розумієте, багато людей ще до цієї війни роз’їхалися по Польщі, Чехії та по інших країнах за заробітком. Але в той же час додалося багато внутрішньо переміщених осіб з Донецької, Запорізької, Харківської, Херсонської областей. Їх, так само, як і військових, ми обслуговуємо у першу чергу – це люди, які зазнали біди і горя… Ну а ті хлопці, що на фото на стенді біля селищної ради, – це справді найбільший біль. Вони 1982 – 86 років народження, це якраз був початок моєї роботи в Новій Празі. Я добре пам’ятаю їх з народження…
Як уже було сказано, працював у стаціонарі до 1997 року, після реорганізації закладу став дільничним педіатром, у 2003 році пройшов курси по сімейній медицині і відтоді на даний час цим і займаюся. З 2016 року створилася наша амбулаторія, став її завідувачем.
З помітних недавніх подій – перенесли потужну епідемію КОВІД-19, не злякалися, допомагали громаді, як могли і результатом після спаду епідемії я задоволений.
– Багато було тоді хворих на коронавірусну інфекцію? Чи правильно була організована, на вашу думку, антиковідна кампанія вишим керівництвом охорони здоров’я країни?
– Дуже багато було хворих… Спочатку вся державна політика стосовно ковіду була організована дуже розумно і грамотно. А потім вийшло, як це у нас часто і буває, все пішло нанівець. Місцевий приклад: людина мала їхати здавати аналізи; звісно, їхала рейсовим автобусом. І ця зараза рознеслася блискавично: за місяць уже тут охопила все навкруги… Добре, що на той час був нинішній голова нашої територіальної громади Богдан Анатолійович Куруп, розумна і освічена людина, допомагав, чим міг. Закупив засоби індивідуального захисту та інше необхідне, тримав ситуацію на контролі – все лягло на його плечі і я вважаю, що нам з цим керівником пощастило. Від коронавірусної інфекції у нас ніхто не помер.
– Якщо повернутися до нашого сьогодення: як ви оцінюєте останні нововведення Міністерства здоров’я, зокрема з 2026 року українці віком від 40 років зможуть щорічно проходити обов’язковий медичний огляд (чекап) за державний кошт?
– Поява цього всього – так, це прогрес. Але коли роблять перший крок, то далі треба робити і наступні. Скажу інакше: голодну собаку ніколи на полювання не беруть, бо від неї тоді важко очікувати потрібного результату. Лікар, який щойно закінчив інститут та отримує 15-16 тисяч, у великому місті, винаймаючи квартиру, просто не проживе на таку зарплату. Тобто головна мотивація – повинна бути нормальна заробітна плата. Щоб коли до нього прийде пацієнт, то його голова не повинна бути в цей час зайнятою думками про те, чим він нагодує свою родину і в що одягне дитину, у якої невчасно порвався одяг або вона виросла з нього. Або про нормативи (Національної служби здоров’я. – Прим. авт.). Написати їх можна будь-які, але краще, щоб вони були реальні і їх можна було виконати. І при нормальній зарплаті – нормальний контроль за роботою лікаря (а він дуже простий). Тоді, за виконання цих зрозумілих умов, можна сподіватися на успішний результат.
– Взяти хоча б Олександрію. Це не селище, а місто і не таке вже й мале. Але і в ньому дедалі більше скорочується мережа медичних закладів, закриваються диспансери, а в лікарень чомусь щороку стали з’являтися проблеми з підписанням договорів з НСЗУ. Ну добре, що міська влада «з останніх бюджетних сил» змогла утримати від закриття районну лікарню, просто приєднавши її до міської мережі. А от з онкологічним диспансером вийшло значно гірше: це не той заклад, який можна було б врятувати від закриття таким способом. А що казати про села району, в яких колись були не тільки амбулаторії, а й стаціонари, а тепер – взагалі нічого? Хворі мають їхати за декілька десятків кілометрів до найближчої лікарні?
– Саме так. Олександрійський онкодиспансер, на моє переконання, був цілком достойним закладом, а фахівці там були просто чудові. І лікувалися там же не тільки хворі з Олександрії, а й з навколишніх громад! Що я можу сказати? Наслідки закриття диспансеру я тепер бачу не раз, бачу цих онкохворих і плачу разом з ними… Це знову ж таки той самий випадок про «полювання» і «голодну собаку». Коли держава встановлює певні нормативи і вимоги до місцевої медицини, то вона і на себе повинна брати такі ж конкретні зобов’язання: ну далеко не завжди можуть місцеві бюджети громад витримати таке навантаження, щоб дотриматися усіх вимог, поставлених державою.
А якщо казати про сільську медицину, то з іншого боку, вважаю, що таке поняття, як сільська лікарня, своє вже віджило. Нинішній рівень надання медичних послуг передбачає висококваліфіковану і спеціалізовану медицину. Але знову ж таки, держава повинна робити все в комплексі: не лише амбулаторії сімейної медицини (нехай і не в кожному селі), а й відповідний, вмотивований персонал (про що я вже казав на початку), інфраструктура, якісні дороги, щоб хворого машина швидкої допомоги могла вчасно доставити з села до потрібного лікувального закладу. Продовжувати цей перелік можна довго…
(Ми утрьох проговорили не один медичний аспект сьогодення: від перспектив подальшого розвитку сільської сімейної медицини, до можливого розвитку подій з новими штамами КОВІД-19 і до ставлення самих пацієнтів до свого здоров’я. Одним словом, Михайло Ілліч та Катерина Миколаївна виявилися цікавими співрозмовниками, але… в коридорі амбулаторії на них уже чекали записані на прийом пацієнти. Настав час прощатися).
«Ну як вам? Золоті люди, хіба ні? Так вважаю не тільки я, – каже після розмови пан Володимир, дочекавшись у коридорі кінця розмови. – Безвідмовні, гарні фахівці, які врятували не один десяток (а може, й сотень) життів ось тут, у цих стінах і поза ними. Живуть собі скромно, як більшість звичайних людей, сільським життям, тримають якесь домашнє господарство, мають такий же повсякденний побутовий клопіт, як і інші, але роблять свою справу не за страх, а за совість, хоча вже давно пенсійного віку, не полишають роботу. До таких людей поступово звикаєш і сприймаєш все, ніби як належне, коли все добре, то їх і не помічаєш. А от коли припече… Але так не повинно бути: таких людей, як наші шановні Цвігуни, повинні знати не лише у Новій Празі – хоча б для прикладу іншим. Ви вже напишіть щось хороше про них..)
Редакція «ОТ» дякує Володимиру Кісільову за сприяння у роботі над цим матеріалом.

Олександр Наріжний