Дек
14

    Українська медицина 21-го століття. Безплатна за Конституцією і… зовсім недешева у реальності. Змінюються президенти, уряди, міністри охорони здоров’я. Всі вони по черзі і хором кричать про необхідність реформ у галузі. Але головна проблема залишається незмінною: як врешті-решт зробити медицину ефективною і головне — доступною для народу? Ту саму «безплатну» медицину, де за все треба платити – починаючи від копійчаних вати, бахіл, зеленки і закінчуючи… Втім, верхньої грошової межі у нашій медицині не існує – «ціна питання» залежить тільки від складності самого питання, і вона може бути астрономічно недосяжною. І все йде до того, що навіть операція, скажімо, з видалення чиряка скоро стане для пацієнта непомірною розкішшю. А про апендицит чи гланди і говорити не доведеться… І пригадалася несподівано давно забута, але свого часу дуже гучна та показова історія – просто так пригадалась, як порівняння.

    …Літо 1983 року, п’ятирічка, рік третій. Литовський колгосп «Вадактай», спека, сінокіс. У всіх механізаторів трава вже скошена, складена рівними скиртами, а у тракториста Вітаутаса Прасцявічюса – кінь не валявся. Вип’є – і на душі йому добре, от тільки голова колгоспу все дивиться косо … Увечері в п’ятницю, після роботи, він причепив ножі косарки до трактора, завів мотор. Діти – трирічна Раса і її близнючка-сестра – босоніж вискочили з хати на краєчок поля, загубилися в траві. Гул батьківського трактора чути десь за лопухами. Такими високими, що у них гарно грати у хованки, особливо, коли червоне сонце вже сповзає за горизонт.

   Дитячий крик різонув гаряче повітря над полем. Вискочив, весь побілілий, з кабіни батько. На скошеній траві, як підрізана стеблинка, лежить його Раса і поряд – дві її ніжки….

   На дворі скоро ніч. Глухе село, де шукати допомоги? Здавалося б, повна безнадія: помре дитина від втрати крові та больового шоку.

    Першим на крики примчав Вітаутас Блотніс, голова колгоспу, який спробував зупинити кровотечу і потім – головний фельдшер колгоспу Олена Крівіскене, вона ж здогадалася покласти відрізані ступні дівчинки у пакет з льодом. Телефону в колгоспі не було, а в найближчій лікарні, яка знаходилася досить далеко, не виявилось обладнання, необхідного для допомоги Расі. На допомогу прийшов молодий лікар Раймундас Аганаускас з лікарні міста Радвилишкис. Він терміново зв’язався з колегами з Москви. Для Ту-134, по тривозі піднятого тієї п’ятничної ночі в Литві, «розчистили» повітряний коридор до самої Москви. Диспетчери знали – у величезному порожньому салоні летить одна маленька пасажирка. Це була перша ланка «естафети добра», як написали потім литовські газети, а слідом за ними і безліч інших. Усю дорогу Раса була непритомна. Ніжки, обкладені мороженою рибою (так «на ходу» придумали лікарі), лежать на сусідньому сидінні. В ілюмінаторі – московський світанок, на злітному полі – з включеним двигуном столична «швидка» чекає терміновий рейс з Литви. А в приймальному покої дитячої лікарні напоготові команда лікарів на чолі з молодим хірургом Рамазом Датіашвілі (викликали прямо з дому, з ліжка): професор Віктор Крилов, анестезіолог Юрій Назаров, кардіохірург Яків Бранд і операційна сестра Олена Антонюк, котрих знайшли у сонній Моск-ві. Датіашвілі, який працював на базі 51-ї міської лікарні, де розташовувався Всесоюзний центр наукової хірургії, перед цим звертався до різних хірургів з проханням надати йому обладнання для оперування, але щоразу отримував відмову. Йому вдалося відшукати дитячого анестезіолога та переконати чергового лікаря Филатовської лікарні надати приміщення для оперування. Назаров зумів знайти також необхідний для реплантації мікроскоп.

   «Вона – не вона?» – Рамаз кидається назустріч кожній машині з червоним хрестом.

   «Але керівництво не давало згоди: ніхто тоді ще не робив таких операцій, – згадуватиме потім, через роки, Датіашвілі. – Піди щось не так – мені б тоді не жити». Йшла 12-а година з моменту трагедії …

   «Винесли на носилках – крихітне тільце, що зливається з простирадлом. Кричу: ноги де?! А ноги переморожені, на підлогу з пакунка падає якась риба»…

    Хірург пізніше розповість: оперував на одному диханні. Назаров провів анестезію, а Датіашвілі зшивав судину з судиною, артерію з артерією, нерви, м’язи, сухожилля. Перші 4 години Антонюк і Брандт працювали з ним, незважаючи на сімейні обставини: Антонюк мала здавати наступного дня сесійний іспит в інституті, а у Брандта була хвора дитина. На 5-ту годину Антонюк і Брандт покинули операційну, роботу продовжили Назаров та Датіашвілі. Рамаз не зупинявся ні на секунду: ще сухожилля, ще один нерв. «Я як по натягнутому дроту йшов: варто озирнутися – і впадеш…»
Через 9 годин, коли були накладені останні шви, маленькі п’ятки в долонях доктора потеплішали … Прірва залишилася позаду.

   А попереду – життя. Тільки ще довго для молодого хірурга воно було як натягнутий дріт.

  …Москва прокинулась і загуділа: не було ще у світі подібних прецедентів. «Тільки в комуністичній країні могло таке статися», – захоплено відклацав хтось телеграму голові «Вадактая». Расіта приходила до тями від наркозу. Вона раптом стала відомою на весь СРСР, і відтоді вся країна напружено стежила за газетними повідомленнями з фотознімками: «Раса одужує», «Раса посміхається», «Расі скоро знімуть гіпс. За неї тепер спокійні багато тисяч її співвітчизників по всій країні, які слали їй і її батькам листи, телеграми, посилки з іграшками і фруктами». А коли того ж року, ближче до осені, Расіта зробила перші кроки на пришитих ніжках, її лікар заплакав…

   А де ж зараз цей рятівник-хірург Рамаз Датіашвілі? На початку 90-х років він, тоді вже справжнє світило радянської медицини, виїхав до Сполучених Штатів і почав усе спочатку. Зараз він там знаний фахівець, професор мікрохірургії відділення пластичної хірургії в університеті Rutgers.

    «Кілька років тому литовське телебачення організувало нам з Расою зустріч, – розповідає журналістам доктор Рамаз. – Я так хвилювався! Сидів за лаштунками і чекав, коли мене покличуть до неї. Чекав з трепетом! Не знав, який вона має вигляд, як ходять її ніжки… Це ж моє життя, мої руки, моя душа. Я гордий тим, що зміг тоді виконати своє Боже призначення…

    Пам’ять же не відрізати. І не пришити заново – як би там не змінювалися та перекроювалися лінії кордонів на картах»…
І хоча самій Расіті Прасчевічюте про минуле нагадують лише шрами на ногах, але її історія-пісня, проспівана на газетних шпальтах часів Союзу Великого і Непорушного, стала справжнім символом тієї епохи, символом єднання і дружби народів, де нікого не цікавили твоє походження, національність і розмір гаманця. Де люди жили, трудились і рятували одне одного не за страх чи гроші, а за совість.

О.Наріжний

Один комментарий

  • Аноним пишет:

    +100 автору! Спс Олександре!
    З однією фразою тільки не згоден.
    «- просто так пригадалась, як порівняння»… Ні!!!
    Ця стаття, це не просто так і не просто порівняння. -Це приговор! -Це…, як ота косилка… по дитячих ніжках!

    Мне нравится! Thumb up 0

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован.

Страница 1 из 11