Змінився назавжди, але не зламався: шлях з полону додому

Найщасливішим днем свого життя Ярослав Янушев називає повернення додому з полону. 23-річний олександрієць – захисник Маріуполя – пройшов крізь пекло, але повернувся для того, щоб жити. Після всього пережитого у нього кардинально змінилися цінності, зізнається хлопець. Найбільші з них – це життя і сім’я. Три роки у російському полоні Ярослав максимально сумував за рідною домівкою. Все попереднє життя мріяв десь поїхати – вчитися, працювати. У полоні жив лише мріями про повернення додому.

Гуляти Олександрією, де панують спокій і мир, Ярославу виявилося незвично. Він бачив біль, смерть і розруху, а тут люди живуть своїм життям і, здається, не переймаються війною.
Раніше Ярослав захоплювався футболом, був учасником руху «Ультрас», а у 19 років вирішив пов’язати своє життя з армією. За рік до повномасштабного вторгнення пішов служити за контрактом. Служба проходила у Донецькій області, у Волновасі. 24 лютого 2022 року Ярослав повідомив: «Мамочка, рідненька, почалася війна». Бійця направили у Маріуполь, відтоді будь-який зв’язок із рідними припинився. У квітні 2022 року Ярослав потрапив у полон. Офіційно росіяни підтвердили це лише через півтора року, але і після цього у матері не було жодного зв’язку з сином.
«Я приїздив до Маріуполя за три дні до війни, це було дуже гарне місто. А коли почалися бойові дії, все здавалося якоюсь комп’ютерною грою – горить, вибухає, скрізь люди – військові, цивільні – і повний хаос. Процвітало мародерство, хтось виїжджав, хтось щось ніс до хати, – пригадує захисник. – Тоді у нас були не зачистки та FPV-дрони, а реальні живі сутички з російською піхотою на вулицях Маріуполя. І це набагато краще, коли ти бачиш свого противника. А те, що відбувається зараз, для мене нонсенс, я не можу цього зрозуміти.

Бої проходили дуже важко. Росіяни домінували з усіх параметрів – піхота, авіація, тяжка артилерія. Їх було набагато більше, вони були всюди, а ми не встигали доїхати до позиції, як там уже було все знищено. Людей у нас набагато менше, ніж у противника, і тому ми працюємо чіткіше і краще. Під час боїв за Маріуполь у нас були дуже великі втрати, і за рішенням командування українські захисники мали зайняти завод Ілліча та «Азовсталь». Противник зробив усе, щоб між цими центрами дислокації не було зв’язку, і працював по них авіацією. Нас оточили в кільце і діяли на виснаження. За наказом тодішнього Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, з метою збереження життя особовий склад здався у полон.
Нас прийняли, привезли у селище Сартана у Маріупольському районі, де ми пробули дві доби. Звідти доставили в Оленівську колонію, а через п’ять днів – у Суходільськ Луганської області. Там у колонії я провів три роки полону. Били регулярно. Змушували співати російський гімн та пісні, щодня говорили, що України вже немає, ніхто нас не розшукує і не обмінює, нікому ми не потрібні, пропонували залишитися і отримати російські паспорти. Пропаганда там працює добре. Годували тричі на день пустою некалорійною їжею.
Щодня о 9.00 та о 16.00 – шикування та перерахунок за прізвищами. Щось не сподобалося – побиття палицею. З Луганської області днів за 10 до обміну мене привезли в росію, помістили у камеру на кшталт СІЗО – там було набагато тяжче. 10 осіб у камері, ФСБ проводила постійні допити «із пристрастю». До речі, на кожній локації, де я був, давали папери і змушували їх підписати, взявши на себе вбивства мирних жителів, мародерство тощо. Не підписуєш – б’ють. Багато з тих, хто підписав, досі знаходяться у полоні. З мого батальйону там залишилося двоє, а п’ятьох, включаючи мене, обміняли. Вижити і не зламатися допомогли рідні – мама, брат і сестра. Це головне, що тримало морально.
Ставилися до нас не як до військових, а байдуже – без поваги, але і без сильної жорстокості. З цієї останньої точки у росії нас вивезли о 7 ранку на автозаках. Ми їхали впродовж восьми годин, а потім зупинилися. Я почув гул літака і сказав хлопцю, який сидів поряд: «На обмін, напевно?». «Та ні, – відповів він. – Зараз кудись далі полетимо». А у мене було відчуття, що настав той момент, коли ми все-таки потрапимо додому. Нас привезли з росії у Білорусь, а звідти – на кордон із Чернігівською областю.

Зустрічали нас усіх разом так, що емоції зашкалювали. Неможливо передати ті почуття. Ти і плачеш, і смієшся, і це було найбільше свято у житті, незабутнє. Перше, що захотілося зробити, – зателефонувати мамі.
Разом із 277 українськими військовими Ярослав повернувся з полону 19 квітня 2025 року, напередодні Великодня. Потрапивши у неволю до росіян у перший рік великої війни, за весь цей час оборонець Маріуполя не мав жодного зв’язку з родиною. Вдома на захисника чекали мама, молодші брат і сестричка. Ступивши на рідну землю, Ярослав відразу зателефонував найріднішій людині: «Мамочка, це я, Ярік, мене обміняли». «Думала, від радості помру», – розповідаючи цю історію, говорить мама Ярослава, Жанна Янушева. Почувши голос сина, жінка тоді не могла вимовити і слова, лише сильно плакала.
Радість повернення додому затьмарила сумна звістка – 5 грудня 2023 року на Харківському напрямку загинув батько Ярослава, Роман. Він був військовим пенсіонером, але, коли син пішов воювати, також став на захист України. Можна лише уявити собі, як жила Жанна усі ці три роки. «Я чекала його, заради нього жила, молилася за його повернення. І Бог почув мене, зробив мені свято», – наголошує жінка. А ще ділиться враженнями про сина: «Звичайно, він змінився, став дорослим, мислить і спілкується зовсім по-іншому».
Після повернення хлопець певний час перебував на реабілітації. Говорить, до останнього не вірилося, що їх привезуть до України, аж поки не побачив бійців у формі з шевронами ЗСУ і не почув рідну мову. Тоді почали приходити в себе.
Зараз Ярослав відпочиває від пережитого. Нещодавно він офіційно звільнився із лав ЗСУ. Після відновлення поки що не уявляє, чим займатиметься. Але в цивільному житті себе не бачить і не виключає ймовірності, що знову піде воювати.
«Думайте не тільки про себе, а й про людей, які поряд, і насамперед про рідних», – радить він молоді.

О.Маріїнська