Закохана у свою справу

Третього серпня відійшла у Вічність викладач музично-теоретичних дисциплін Олександрійського фахового коледжу культури і мистецтв Любов Олександрівна Шульга. Їй було 76 років. І 57 із них вона присвятила справі свого життя – вчила студентів музиці. Олександрійці запам’ятають її як унікального викладача, яка готувала фахівців, котрі після навчання самі ставали педагогами і наставниками для наступних поколінь (багато учнів Любові Олександрівни зараз працюють в ОФККіМ), і просто як світлу Людину, яка зігрівала теплом усіх, хто її знав. Мені пощастило бути особисто знайомою з цією граціозною інтелігентною жінкою. І я щиро вдячна їй за це знайомством.

Коли ми познайомилися, Любов Олександрівна своїми мініатюрними руками у срібних каблучках зіграла для мене гарну сумну мелодію. Вона була присвячена мамі, від якої донька успадкувала гарну посмішку. На одній із каблучок були вигравірувані ноти: уривок із сонати Моцарта ля-мінор. Це був подарунок племінниць Іри та Даші, які завжди знали, що музику та свій предмет Любов Олександрівна любила найбільше у світі.
До останнього дня Любов Шульга викладала музично-теоретичні дисципліни в Олександрійському фаховому коледжі культури і мистецтв. І добре, що керівництво закладу так цінує свої професійні кадри. 57 років – в одній аудиторії №18. Цю маленьку жінку знають та люблять випускники кількох поколінь. Колеги та студенти (скільки їх було за ці роки!) не шкодують теплих слів для її характеристики – називають надійною, працьовитою, доброзичливою, сердечною та акуратною, доброю, беззахисною та всепрощаючою, вірною, завжди готовою прийти на допомогу слабким і нужденним, незважаючи ні на що. Маленька і легка, тендітна, вона мала сильний голос, величезне серце і тонку душу, що властиво тільки по-справжньому сильним людям.
Вона народилася в Ризі у сім’ї військовослужбовця, де було двоє дітей – Люба та її молодший брат Сашко. Жили у комунальній квартирі разом із латишами, чудовими людьми, про яких Любов Олександрівна згадувала з теплом. Знайома сім’ї – танцівниця – навчила маленьку Любу багатьом рухам, вона хотіла, щоб дівчинка згодом вступила до Ризького хореографічного училища. Ніхто не думав, що невдовзі сім’я змінить Латвію на Україну – мати з батьком піддалися на вмовляння своїх батьків і вирішили переїхати ближче до них. При цьому свою квартиру в центрі старої Риги в районі знаменитого Домського собору вони простодушно віддали державі. Потім, звичайно, шкодували, але що зроблено, те зроблено. В Олександрії батько Люби став завідувачем гастронома, потім працював у хлібному магазині, а згодом покинув торгівлю та пішов у шахту, де працював до виходу на пенсію. Він добре танцював, співав і мав абсолютний слух, грав на музичних інструментах, налаштовував фортепіано.
У Латвії в родини залишилося багато друзів, які приїжджали в Україну, і Люба щоліта гостювала на Ризькому узмор’ї. У Домському соборі за радянських часів був концертний зал, і дівчинкою, а потім дівчиною Люба була там, насолоджуючись виступами професійних музикантів у залі з приголомшливою акустикою. Після «Реквієму» Моцарта люди виходили на бруківку перед собором мовчки під враженням від величі музики. Їм здавалося, що вони щойно поспілкувалися з Всевишнім. Напевно, ці ризькі концертні враження визначили її подальшу долю. Адже спочатку Люба мріяла зовсім про інше – стати балериною. В Олександрії вона записалася до балетного гуртка у Палаці піонерів до відомого хореографа Петра Афанасьєва. Тут діти вчилися танцювати класичні та народні танці, брали участь у власних постановках П.Афанасьєва. Люба була успішною ученицею, танцювала сольні та парні танці, її часто нагороджували грамотами, а одного разу вона, четверокласниця, навіть була членом журі. Якось їй довелося виступати на Новорічній ялинці в училищі культури. На той час Люба і не підозрювала, що колись тут працюватиме. Їй давали направлення на навчання у Київському хореографічному училищі. Але у столиці треба було винаймати житло, за яке просили майже цілу батьківську зарплату. Розуміючи, що батьки не потягнуть її навчання, Люба, перетерпівши, з болем відмовилася від своєї мрії, але танці не закинула – займалася ними 8 років.
Паралельно вона навчалася у музичній школі за класом фортепіано. Директор школи Микола Янов помітив талант дівчинки та став готувати її до вступу до музичного училища, навіть приходив боротися за свою ученицю до Петра Афанасьєва. Усе вирішили батьки після серйозної розмови з Яновим: балетний гурток залишився у минулому. Педагоги з фортепіано у музичній школі змінювалися щороку – випускники училищ та вишів в Олександрії не затримувалися, тут не давали житла та й взагалі – провінція. Одна з викладачів, дивлячись на маленькі ручки невисокої учениці, викликала батьків Люби та заявила їм: «Забирайте вашу дитину, дівчинка профнепридатна». Батько, знаючи дані своєї дочки, одразу пішов до директора школи. Вчителька незабаром виїхала з Олександрії. А через кілька років, коли Люба вступила на теоретичний відділ Кіровоградського музичного училища, вона прийшла до класу і побачила свого викладача з фортепіано… ту саму вчительку, яка винесла їй вердикт про непридатність. Перше, що вона сказала, було: «Люба, вибач мені, будь ласка. Я боялася займатися з тобою, у тебе такі маленькі пальчики». Люба, звичайно, вибачила, і ця викладачка навчала її наступні чотири роки. В училищі Люба писала музику і одного разу навіть здобула премію – 25 рублів за те, що її пісню взяв у свій репертуар Кіровоградський хор.
1967 року молоденька випускниця музичного училища стала викладачем Олександрійського училища культури. Теоретичні дисципліни тоді викладали хормейстери. Досвідчений колега Валерій Кравцов уперше завів її до класної аудиторії, бо Любов Олександрівна ніяковіла перед студентами. Так починалося її трудове життя, повністю присвячене улюбленій справі.
Сольфеждіо, гармонія, теорія музики, аналіз музичних творів та музична література – усі ці дисципліни не одне покоління студентів училища культури осягало під керівництвом Л.А.Шульги. 15 років вона була головою комісії музично-теоретичних дисциплін. Багато хто з її учнів теж став музичним теоретиком, закінчили виші та консерваторії. Але не у всіх із них під час вступу була початкова музична освіта, і деякі не вміли навіть писати ноти. Любов Олександрівна багато займалася зі студентами та учнями музичної школи додатково. І всі успішно складали вступні іспити, навчалися у вузах та консерваторіях. Вона із задоволенням розповідала про успіхи своїх учнів, і їй було чим пишатися. Щиро хвалила колег – для неї всі були добрими, бо, як кажуть українці, «доброму скрізь добре». Та й студентів Любов Олександрівна завжди лише лякала двійками, але ніколи їх не ставила, розуміючи, що гармонія та сольфеджіо для багатьох – складні предмети. Студенти платили їй взаємністю, під враженням від музики писали їй вірші та прозу. І приїжджаючи до Олександрії, завжди поспішали побачитися з улюбленою вчителькою.
Багато років Л.А.Шульга вела музичну вітальню, була членом «Клубу ділових жінок» під керівництвом Тамари Аноко, організовувала творчі вечори студентів (навіть рок-концерти), педагогів та поетів. У співавторстві з Л.П.Ігнатьєвою вона готувала презентації книг членів літературного об’єднання «Джерело», а разом із Валентиною Левчук та Світланою Святець неодноразово створювала літературно-музичні програми на місцевому ТБ. Олександрійські поети, особливо Вікторія Немолот, дуже вдячні Л.А.Шульзі за те, що писала прекрасну музику до їхніх віршів.
Сама Любов Олександрівна дуже любила музику Фредеріка Шопена, говорила, що відчуває у ній кожну ноту. А ще їй подобалися композиції рижанина Раймонда Паулса. Вона часто грала для своїх друзів – Л.Гаврухіної, Т.Аноко, Г.Янової.
«Мій девіз: якщо я в житті впаду – музика підніме мене, – говорила Любов Олександрівна. – Коли я сідаю за інструмент, і він звучить так, як я хочу, – я щаслива. Багато хорошого, світлого подарувало мені життя – чудових друзів, колег, студентів, яскравих зустрічей – є що згадати. Я за все вдячна долі».
Такою Любов Олександрівна залишиться у пам’яті всіх, хто її знав.

Олена Карпачова