Мова стала моїм життєвим кодом

Продовжуємо розповіді про людей, які знайшли притулок у нашому місті. Героїня нашої сьогоднішньої зустрічі Вікторія Омельченко – бізнесмен і поетеса. Вікторія родом з Умані, проте вважає себе харків’янкою, бо 30 останніх років прожила саме у цьому місті, звідки й змусила її війна переїхати до Олександрії.

– З дитинства я відчувала у собі творчі схильності, – розповідає Вікторія. – Любила малювати, ходила до музичної школи, а з п’ятого класу почала писати вір-ші.
Проте, коли мені виповнилося 13 років, померла моя мама, і сторінка дитинства була перегорнута. Батько і найближчі родичі вважали, що у реальному житті мені знадобляться більш приземлені знання. Мене відправили до Первомайська, де я вступила до місцевого технікуму. Вийшла заміж. Після закінчення технікуму разом з чоловіком ми вирішили вступати до Харківського політехнічного інституту.
Та ось почалися буремні 90-і роки. Якраз на цей період припало народження сина, розлучення з чоловіком і перший досвід заробляння на хліб насущний. Коли з фінансами стало вкрай важко, вирішила підробляти торгівлею млинцями. У мене від матері залишився шматочок золота, який я заклала у ломбард. Виручених коштів вистачило лише на невеликий набір продуктів, з яких я напекла млинців та понесла їх на ринок “Барабашово”. Наторгувавши грошей, знову закупила продуктів і знову понесла на базар.
Так і працювала деякий час, поки не прилаштувалася мийницею на автомийку, паралельно закінчуючи заочно навчання у виші. Не знаю, скільки це продовжувалося б, якби одного разу власник мийки не запропонував зайнятися діловодством його фірми. На той час на мийці машин я заробляла вже маже 200 доларів на місяць, а за діловодство мені запропонували лише 150 гривень. Проте я погодилася, бо відчувала, що якщо не почну щось змінювати у своєму житті, можу назавжди залишитися тим, ким я була на той час.
Трохи набравшись досвіду в бізнесовій сфері, пішла працювати у рекламну агенцію, а у 2004 році, зайнявши 100 доларів, відкрила власну справу – рекламну компанію “Імперія дизайну”, яка працює і понині. Моя фірма забезпечує бізнес,підприємців рекламною поліграфією та брендує корпоративну продукцію.
У 2017-у, вже на той час маючи трьох дітей і будучи непоганим підприємцем, я вирішила, що треба ще вчитися бізнесу, адже я була самоучкою, і до всього доводилося доходити лише власним розумом. Отже, після проходження різних бізнес-тренінгів, я дізналася про Зою Каліну і прийшла у її відому “Академію успішних жінок”. Освоїла ораторське мистецтво, сторітелінг, а потім почала навчання в академії, де впродовж пів року пройшла тренінги з багатьох направлень, які суттєво змінили моє життя та ставлення до себе.
Саме там я знов відчула себе творчою особистістю, надихнулася на написання прози, а потім і віршів. У жовтні 2021 року вийшла моя перша поетична збірка “Тебе это знакомо”, яку я презентувала на щорічному форумі успішних жінок у жовтні минулого року.
Наступну збірку планувала випустити цієї весни, до свого дня народження, проте сталася війна…
Напередодні цієї страшної події мені ніби казав внутрішній голос: збирай тривожну валізу! Раніше й діти неодноразово запитували, чи буде війна. Відчувалася тривога, проте я не придавала цьому значення. І ось вранці 24 лютого ми постали перед фактом – навкруги все гриміло, гепало й бахало! Ми живемо на 12-му поверсі будинку, що в районі Олексіївки, у східній частині міста. За кілька кілометрів перед нами розташовані П’ятихатки, а там уже й кордон з Росією. Тобто, з першого дня війни ми опинилися у самому пеклі бойових дій.
Пів дня ми всією сім’єю маялися, блукали по квартирі та вирішували, що ж робити. Діти наполягали, що найбезпечнішим місцем буде метро, тож увечері ми пішли до найближчої станції “Перемога”. Провели першу безсонну і холодну ніч під землею, а на ранок пішли за теплими речами. Наступні дві доби провели теж у метро, бо нагору нікого не випускали – по місту шастали ворожі ДРГ. Зате, коли ми вийшли на поверхню, ледь не плакали – коридором до виходу зі станції стояли українські військові. Ми готові були цілувати кожного з них!
Потім ми ще кілька днів провели у метро, де вже трохи освоїлися та призвичаїлися. У кожної сім’ї тут була своя “хатка”, позначена на підлозі сумками, валізами, ковдрами та просто речами. Проте, незважаючи на прибирання, яке здійснювали “мешканці” станції по черзі, антисанітарія давала свої плоди – молодша донька отруїлася. Тоді ми вирішили: досить, треба виїжджати з міста!
Перед нами виїхали наші нові друзі – сусіди по “хатинці”. Вони подалися десь на захід країни, а нам залишили свою машину, та ще й з повним баком бензину! Тож ми вирішили їхати в Олександрію, де у мого чоловіка живуть батьки.
Після початку війни і десь до травня я не могла організувати себе, зібратися з думками, не могла нічого робити. А потім почало приходити осмислення, що не можна сидіти просто так, треба знайти собі справу. Пішла до волонтерського центру, знайшла однодумців, залучалася до благодійної діяльності. Паралельно освоювала нову стезю господарської діяльності: оскільки ми зняли приватний будинок, то мали присадибну ділянку. Тут я вперше посадила город, зайнялася консервуванням.
Нещодавно їздили до Харкова – там зараз оживає життя. Але ми вирішили, що будемо поки що мешкати в Олександрії – тут спокійно, затишно, гарні та чуйні люди. Я привезла свою швейну машинку, можливо, займусь шиттям, а на випадок відсутності світла – вишивкою хрестиком, бо мрію про вишиванку своїми руками.
Треба зазначити, що з початком війни у мене відбулися не тільки зовнішні життєві зміни, а й внутрішні. Раніше ми спілкувалися переважно російською мовою, проте зараз я зрозуміла, що саме мова визначає націю, саме вона є її кодом. Зрозуміла, що якби не війна, то через років двадцять не було б ні української мови, ні нашої нації. Отже я вирішила, що треба виправляти колишні помилки і нести мовну культуру в “маси”. У травні я вирішила для себе особисто, що розмовляю, пишу виключно українською, і створила власний Telegram-канал “Мовний код”, на якому допомагаю вивчати мову та даю безкоштовні уроки.
У нашому чаті є жінки, які раніше зовсім не знали української мови і навіть мали з нею непрості стосунки. А зараз вони залюбки спілкуються рідною мовою, люблять її – і це я вважаю своєю маленькою перемогою! Сьогодні Telegram-канал став доволі популярним, тож у грудні планую набрати ще одну групу…
У передмові до свого ще одного каналу вже зі своїми віршами Вікторія написала наступне:
“Доброго вечора! Ми з України!
Так тепер, з початком війни, вітаються мої співвітчизники.
Кожен з нас, де б хто зараз не перебував, намагається допомогти своїй країні здобути перемогу. Хто, чим, як може і вміє.
І я також.
Знаю, що внутрішній психологічний стан суттєво може як наблизити нас до перемоги, так і віддалити. Це проявляється так само, як і в звичайному, мирному житті, але під час війни – в багато разів потужніше.
Тому підтримка нашого духу, шліфування внутрішнього стрижня, збереження головних людських цінностей є зараз вкрай важливими.
І я знаю, що поезія, яка йде від серця щирої українки, жінки, яка за своє життя пройшла немало випробувань, але зберегла в собі жагу до життя і любов до людей, може допомогти кожному, хто стикнувся з труднощами, не впасти духом і гідно тримати планку людяності.
Тому цей канал я створила для вас, аби ви могли без перешкод і зайвих пошуків віднайти в моїх віршах слова друга, який вас завжди підтримає, що б не трапилось.
Тримаймося разом! Рука до руки!
В. Петренко
Один із віршів Вікторії Омельченко, що ввійде до нової збірки.
І знов він сипле.
Вісім місяців потому.
І знов лапатий.
І не радісний він знов.
Я хочу крапку.
Я стомилася від коми.
Чи хоч абзац якийсь.
Та ні.
Він вперто сипле знов.
І знов такий,
Як в березні. Кудлатий.
Пухнастий, мокрий
І …безжалісно м’який.
І, як душа моя,
У пальцях розім’ятий,
Цей сніг ізнов
Беззахисний, крихкий.
І сипле спогадом
Важким, беззаперечним.
І обіймає холодом
Зухвалої війни.
Не розуміючи
Швидкої тої втечі
І що не зміг
Тоді нас зупинить.
І зараз сипле.
Мабуть, щось нам каже.
Можливо, те,
Що в березні не зміг.
До холоду його
Вже звикла майже.
Та більше – хай не йде
Весною сніг…