Історія одного училища

10 жовтня 1955 року відкрився Олександрійський професійний ліцей, який старше покоління жителів міста все ще за звичкою називає ПТУ №13. Будівля головного корпусу ліцею на Покровській площі, 18 – одна з найбільш гарних в Олександрії. Сьогодні ліцей, який об’єднав колишні ПТУ №№ 7, 13, 17 і 33, став центом професійно-технічної освіти міста. Але мало хто знає його справжню історію.

На сайті Профліцею написано, що днем народження цього навчального закладу вважається 10 жовтня 1955 року, коли гірничопромислова школа №1 була реорганізована у технічне училище №3. Далеко не всі олександрійці знають, що у 50-ті тут працювало ПТУ №1 з 12-річним терміном навчання – для складних підлітків. Про це у своїй книзі «Складна доля складного училища» розповів колишній директор цього навчального закладу Василь Петленко – фронтовик, учасник війни з Японією, колишній завідувач відділом народної освіти міста, а згодом – директор школи №1.
«Це була справжня школа життя. Для нас, педагогів, особливо важкими були перші два роки роботи в училищі, – писав Василь Петрович. – Сказати, що нам вдалося обігріти усіх складних дітей, не можна. Нам бракувало часу.Та й досвіду роботи з такими дітьми не було»…
У січні 57-го Петленка викликали у Кропив-ницький – до обласного управління профтехосвіти. Його призначили директором нового училища з 12-річним терміном навчання. Він погодився. До нового навчального закладу перевели учнів Суворовського училища з Одеси – у зв’язку з загальним скороченням Збройних сил. Училище відкрилося у серпні 1957 року на базі звичайного ПТУ. В перший день роботи – сюрприз: жодного учня в класах на уроках немає… Вони через паркан спостерігали, що робитимуть директор та вчителі. До училища зайшли лише після того, як їх покликав кухар. Після уроків директор провів лінійку. Запитав учнів: «Хто не хоче навчатися в нашому училищі?» Залунали голоси: «Нам в училищі подобається». Попередивши, що у майбутньому за такі викрутаси порушники будуть покарані, педагоги все-таки вирішили виховувати важких дітей любов’ю.
Петленко жив в училищі, і його робочий день тривав по 20 годин. Діти ігнорували вчителів, на зауваження не реагували, порядку не було. Це були сироти, у тому числі й соціальні, діти війни, ображені жорстокістю долі. Вони мріяли стати льотчиками, лікарями, вчителями, музикантами, художниками. А тут – проза життя і робітнича професія попереду. Щоб не руйнувати дитячі мрії, директор організував роботу гуртків за інтересами. Був в училищі й власний духовий оркестр під керівництвом Віктора Кучера. У клубі стояв телевізор «Топаз» з екраном 120х180 см. У книзі Василь Петрович пише про одного учня з прізвищем Петров, який так талановито малював, що з часом вступив до Одеського художнього училища і став художником.
На другий навчальний рік своєї роботи училище прийняло 100 нових вихованців. Деякі учні просили відшукати їхніх батьків. Петленко розшукував. Діти поверталися у сім’ї. Хтось приїздив назад до училища, не знайшовши спільної мови з мамами та їхніми новими сім’ями.
Учні жили в гуртожитку при училищі, харчувалися в їдальні, влітку відпочивали у таборі Байдаківського вугільного розрізу. Якось училище влаштувало обмін учнями з таким самим навчальним закладом Ленінграда. Коли наші повернулися додому, вони сказали директору: «Умови, побут і харчування у нашому училищі кращі». Для Петленка це був бальзам на душу. Але відмінну роботу училища він не ставив собі в заслугу, в книзі неодноразово підкреслював: це – результат роботи всього колективу.
«Наші перші випускники стали справжніми чоловіками, справжніми людьми», – розповідали педагоги. Училище було розраховано на 300 учнів, 150 вихованців встигли закінчити навчання і отримати дипломи. Усі вони були працевлаштовані і забезпечені кімнатами у гуртожитках. Більшість згадувала роки навчання в Олександрії як кращі. Багато хто неодноразово приїздив до нашого міста, аби побачитися з учителями та директором.
У серпні 1964-го вийшов наказ: усіх учнів 1-11 класів передати до шкіл-інтернатів. Протягом одного дня усі діти були вивезені з Олександрії автобусами….
Училище знову було реорганізоване в ПТУ з 2-річним терміном навчання. Незабаром було прийнято 250 учнів, і навчально-виховний процес продовжився. Директор Василь Петленко з реорганізацією не погодився. Він шкодував сиріт і того, що створювалося з нуля з величезними зусиллями. Петленко подав заяву на звільнення, але йому відмовили. Він став працювати вчителем історії у школі №10. Зранку приходив до училища – підписував документи і давав розпорядження. А потім ішов до школи вести уроки. Так тривало два місяці. Потім його заяву про звільнення з посади директора підписали.
Пізніше Василь Петрович очолював школу №1, де в роки його керівництва з’явилися телерадіоцентр, кабельна ТБ-мережа, перший в місті комп’ютерний клас, а старшокласники, працюючи на АЕМЗ або виконуючи замовлення міських підприємств на уроках праці, отримували зарплату.
А училище за свою майже 70-річну історію пережило чимало реорганізацій, поки у 2015 році не отримало свій теперішній статус Державного навчального закладу «Олександрійський професійний ліцей».
У 50-70 роки училище готувало енергетиків, сантехніків, автослюсарів і водіїв, токарів, радіомонтажників, машиністів, гірничих робітників очисного забою, швачок, теслярів, кухарів та продавців.
Зараз у Профліцеї можна отримати професію електрозварника, автослюсаря, електрослюсаря, кухара, кондитера, офіціанта, оператора комп’ютерного набору, офісного службовця, штукатура, плиточника.

Олена Карпачова