«Козацька пам’ять кличе» – Іван Руднік створив макет пам’ятника біля Алеї пам’яті

Олександрійський скульптор Іван Руднік створив макет композиції, яка може бути встановлена на Алеї пам’яті в Олександрії. Автор назвав його «Козацька пам’ять кличе». Композицію утворюють дві фігури – козак на задньому плані – як історична спадщина, сила волі, дух, звитяга і слава, і сучасний український солдат на першому плані з козацькою шаблею в руках.

Про військо і війну – без прикрас і лірики

Мабуть, можна з упевненістю сказати, що на четвертий рік великої війни у переважної частини нашого цивільного суспільства досі немає хоча б приблизно чіткого уявлення, що ж таке армія насправді, в реальному образі. Точ-ніше, ці пересічні уявлення настільки сумбурні й хаотичні, що скласти їх докупи, аби отримати навіть загальну картину, навряд чи вдасться. «Перш ніж казати щось про людину, спершу походи з місяць в її мокасинах» – так говорить народна мудрість північноамериканських індіанців. Сьогодні про солдатське життя «поглядом із середини» нам погодився розповісти наш знайомий, військовослужбовець Збройних сил України (у мирний час – молодший науковий співробітник Інституту ядерних досліджень і громадський діяч; освіта – радіофізичний факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка) Богдан Лепявко. Богдан вже далеко не перший «місяць», а ще з початку широкомасштабної російсько-української війни 2022 року носить ці «мокасини». Тобто військові берці. А тому, напевне, уявлення про армію в нього – зовсім не з соцмереж чи новин з телевізора. Отже, далі – його погляди і думки, якими він ділиться з нами.
– Навіть від притомних людей можна почути найпоширеніше: “сьогодні забрали, а через тиждень вже штурмуєш посадку”, “армія – це контр-страйк”, “сонечки голі-босі, не забезпечили”… Що ж таке військо насправді? З чим щодня мають справу військові? В чому, об`єктивно, полягають основні зміни в житті? Довга вийде розмова.

Новатор без пафосу: до 80-річчя Василя Банніка

Випередив свій час
Коли стало відомо, що до Олександрії приїздять льотчики-космонавти Леонід Попов і Валерій Рюмін, Василя Банніка, – завідувача відділу культури міської ради, викликала до себе другий секретар міськкому партії Світлана Балаянц і наказала: щоб сценарій до ранку був. Писати його доручили Тетяні Бессмольній. «Нам з Василем Михайловичем дали машину, і ми їздили та спілкувалися з вчителями школи №6, працівниками АЕМЗ, з мамою та сестрою Леоніда Попова, з його друзями, – згадує Тетяна Миколаївна. – А потім у Міському будинку культури, який працював у приміщенні поряд з теперішнім кафе «У Яші», я всю ніч писала сценарій. На ранок він був готовий». Приїзд Леоніда Попова до рідного міста 25 липня 1981 року висвітлювався знімальною групою радянського центрального телебачення. Героїв-космонавтів зустрічали на стадіоні, а ввечері у Будинку культури шахти «Світлопільська» про-йшов концерт за участю Л.Попова та В.Рюміна, який вела Тетяна Бессмольна. Режисером-постановником дійства був Василь Баннік.