Новатор без пафосу: до 80-річчя Василя Банніка

Випередив свій час
Коли стало відомо, що до Олександрії приїздять льотчики-космонавти Леонід Попов і Валерій Рюмін, Василя Банніка, – завідувача відділу культури міської ради, викликала до себе другий секретар міськкому партії Світлана Балаянц і наказала: щоб сценарій до ранку був. Писати його доручили Тетяні Бессмольній. «Нам з Василем Михайловичем дали машину, і ми їздили та спілкувалися з вчителями школи №6, працівниками АЕМЗ, з мамою та сестрою Леоніда Попова, з його друзями, – згадує Тетяна Миколаївна. – А потім у Міському будинку культури, який працював у приміщенні поряд з теперішнім кафе «У Яші», я всю ніч писала сценарій. На ранок він був готовий». Приїзд Леоніда Попова до рідного міста 25 липня 1981 року висвітлювався знімальною групою радянського центрального телебачення. Героїв-космонавтів зустрічали на стадіоні, а ввечері у Будинку культури шахти «Світлопільська» про-йшов концерт за участю Л.Попова та В.Рюміна, який вела Тетяна Бессмольна. Режисером-постановником дійства був Василь Баннік.

«Він був дуже спокійним, врівноваженим, вдумливим. Ідеї спочатку виношував, а потім озвучував. Завжди ходив з зошитом і олівцем, записував почуті фрази. Мав чудове почуття гумору, з казусних ситуацій зі студентами міг створити оповідання, гуморески, сценки. Дуже комунікабельний, з усіма вмів налагодити добрі стосунки. З ним було дуже легко працювати. Він чітко ставив завдання, залишалося тільки викласти все на папір. Ми працювали у тандемі з ним і викладачами училища культури Катериною Карпенко, Любов’ю Гаврухіною. У нас був дуже дружний колектив. Василь Михайлович проводив усю організаційну роботу, а потім тихо і без пафосу йшов додому, до дружини та дітей, адже був прекрасним сім’янином, – розповіла Тетяна Бессмольна, у 1975-1981 роках – викладачка режисури масових заходів, клубознавства та масових ігор в Олександрійському училищі культури (сьогодні – Олександрійський фаховий коледж культури і мистецтв). – Багато в чому Василь Михайлович випередив свій час. Проводив театралізовані вечори, яких не було навіть у Києві. Використовував фоном кінохроніку, слайди, танці. Ми разом проводили демонстрації, погоджували оформлення машин і транспарантів для кожного підприємства. Він заслуговував на звання заслуженого працівника культури, яке, на жаль, так і не отримав. І, безумовно, вартий доброї пам’яті та щирої великої поваги, оскільки дуже багато зробив для Олександрії».
Творчість понад рутиною
1 червня 2025 року – 80 років від дня народження Василя Михайловича Банніка – педагога, режисера, викладача Олександрійського училища культури, завідувача міського відділу культури (1979-1984), автора методичних посібників для викладачів та студентів фахових навчальних закладів культури і мистецтва «Режисура та майстерність актора» та «Сценічна мова», якими досі користуються викладачі та студенти Олександрійського фахового коледжу культури і мистецтв. Серед учнів Василя Банніка – відомі в Олександрії та поза її межами люди: голова ГО «Віра» Зоя Беззубова, режисерка Наталя Зозулінська, головний балетмейстер ПК «Олександрійський театр» Григорій Абажей, директор Олександрійського фахового коледжу культури і мистецтв Іван Баранов і багато інших.
Родом Василь Михайлович з Черкащини, з шевченківських країв. Народився 1 червня 1945 року в селі Пединівка Звенигородського району Черкаської області – зовсім недалеко від Моринців. У батьків – простих селян – було шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат. Трудову діяльність Василь розпочав у 1966 році як керівник театрального гуртка при Олександрійському УВП УТОС.
Після закінчення Олександрій-ського культосвітнього училища у 1967 році за розподілом працював художнім керівником Новоархангельського РБК, а з січня 1968 року затверджений на посаду методиста з драмтеатру, агіткультбригади та художнього слова Новоархангельського РБК. У 1974 році отримав диплом Харківського державного інституту культури, де навчався заочно.
На роботу в Олександрійське училище культури Василя Михайловича запросив директор закладу Павло Щербак. До нашого міста Баннік приїхав з родиною. Спочатку сім’я жила у будинку на території училища культури, який називався гуртожитком для працівників – він зберігся і досі, потім – у найманому житлі.
У рідному навчальному закладі Баннік викладав на режисерському відділі предмети за спеціальністю. У другій половині 70-х отримав двокімнатну квартиру у п’ятиповерхівці на вулиці Шевченка, яку згодом обміняв на трикімнатну.
Дружина Світлана Олексіївна працювала музичним керівником у дитячому садочку №1 «Берізка» – зараз у цьому приміщенні працює управління соціального захисту населення Олександрійської міської ради. Режим роботи дозволяв приділяти достатньо часу родині, де підростали двоє дітей – син Саша і донечка Люда. Натомість її чоловік пропадав на роботі у будні, вихідні та свята. Він був талановитим режисером, прекрасним організатором. Міг реалізуватися у театрі корифеїв у Кропивницькому або й у Києві. Ставив загальноміські масові заходи: демонстрації, виступи зведених хорів, духових оркестрів, театралізовані концерти. Наймасштабнішим за кількістю глядачів та учасників заходом стала зустріч Двічі Героїв Радянського Союзу Леоніда Попова та Валерія Рюміна у 1981 році. На стадіоні «Шахтар» космонавти їхали на машині біговою доріжкою, а на полі їх вітали сотні дітей, оркестри, демонструвалися кадри хроніки…
На посаді начальника міського відділу культури Василь Баннік довго не затримався – повернувся в училище, до студентів, йому подобалося працювати з молоддю. Певний час був завучем в училищі, але рутина його не влаштовувала, він завжди прагнув творчості.

Взірець для родини
Справу батька сьогодні гідно продовжує син. Олександр Васильович Баннік – викладач режисерських дисциплін ОФККіМ, спочатку не планував пов’язувати своє життя з творчістю. Хоча у дитинстві, певна річ, часто бував у тата на роботі. А одного разу мало не зірвав виставу.
У клубі училища заочники показували спектакль на тему війни. Один із студентів – малий Сашко називав його дядьком Юрою – бував у них вдома, допомагав татові ремонтувати «Москвич», який часто ламався. Взагалі у Банніків гостювало багато людей, навіть Назарій Яремчук був – запам’ятався Сашкові усміхненим, але мовчазним.
«Так от, у мене був друг заочник дядя Юра, – розповів Олександр Баннік. – У студентській виставі він грав поліцая, якого за сюжетом убивають партизани. Я, коли це побачив, зірвався з місця у глядацькій залі і помчав на сцену з криком: «Дядю Юру вбили!» Справді злякався і побіг рятувати друга. Чиїсь сильні руки підхопили мене і віднесли за куліси: «Дивися, він живий». І лише тоді я заспокоївся. Мені було 4-5 років».
Наприкінці 70-х учень початкової школи Саша Баннік відвідував гуртки Будинку культури АЕМЗ – ляльковий театр, яким керувала Любов Борщ, і театральний колектив під керівництвом Олександра Барвінського. Разом із другом Вовкою Чумаком брав участь у новорічних ранках, був Чарівником. Згодом з подачі вчителя СШ №2 Олександра Лозового активно долучався до шкільних заходів, читав гуморески Глазового. Сашко любив точні науки, перемагав в олімпіадах, закінчив школу зі срібною медаллю. Вступив на фізико-технічний факультет Дніпропетровського національного університету, але навчання довелося залишити через стан здоров’я. Два роки брав академвідпустку, а потім… стали у пригоді «старі зв’язки».
«В РДК була вакансія, батько запропонував, я погодився – все краще, ніж вдома сидіти, – пригадує Олександр Васильович. – Тоді, у 1993 році, районний будинок культури очолював Олександр Барвінський, колишній керівник театрального колективу, учасником якого я був у дитинстві. Згодом я вступив на заочний відділ училища культури, потрапив у групу до Любові Ігнатьєвої (Борщ), до якої ходив на ляльковий театр. Закінчив КНУКіМ і вирішив зав’язати з фізикою, математикою, теорією ймовірності, нарисною геометрією, кресленням та формулами. Не знаю, як би склалася моя доля в науці, але в освіті, культурі та мистецтві легко, весело й цікаво. По закінченні КНУКіМ пішов працювати у ПТУ №13 (сьогодні – Професійний ліцей) і за сумісництвом в училище культури. Після того, як у тата стався інсульт, перейшов на основну роботу, і вже 25-ий рік працюю в Олександрійському фаховому коледжі культури і мистецтв».
Інсульт у Василя Банніка стався наприкінці 1999 року внаслідок хвороби серця. Те, що довелося піти з улюбленої роботи, якій присвятив усе життя, він переніс важко. Намагався ще щось писати, але виходило погано. Плакав, сумував – він взагалі був емоційною особистістю. Для родини – дружини, сина, доньки і трьох онуків Валерія, Дениса і Нікіти – він залишився взірцем. Донька Людмила успадкувала від батька організаторські здібності, за освітою педагог, стала підприємницею.

Наступники і спадщина
Лише з вдячністю згадує Василя Банніка директор Олександрійського фахового коледжу культури і мистецтв Іван Баранов: «Так вийшло, що я пішов по його стопах. Багато з того, що знаю і вмію, вклав у мене Василь Михайлович. Він був моїм викладачем режисури, масових ігор, керівником загальноміської агітаційно-художньої бригади, яка на початку 80-х брала участь у Всеукраїнському конкурсі і перемогла. Ми виступали на полях перед хліборобами Олександрійщини під час жнив, перед бригадами під час збору врожаю. Жвавий, енергійний, зі швидким нестандартним мисленням, Василь Михайлович завжди знаходив цікаві ідеї, він був режисером від Бога. Активно працював зі студентами а потім переключався і писав посібники та твори. Мені як хореографу дав непогані знання з режисури та організації й проведення масових заходів, що згодом надзвичайно знадобилося у роботі. Багато його студентів стали хорошими фахівцями, режисерами, акторами професійних українських театрів. Він був вимогливим до написання постановочного плану – на кожну хореографічну постановку ми розписували архітектоніку та режисерську драматургію. Коли ми стали колегами і працювали у сусідніх аудиторіях, я вчився у Василя Михайловича і менеджерської, управлінської роботи. Свого часу він очолював відділ культури міськвиконкому, а я згодом – управління культури міської ради. Отже, певною мірою я став його наступником».
Любов Ігнатьєва – голова циклової комісії режисерських дисциплін Олександрійського фахового коледжу культури і мистецтв, навчалася в училищі культури у 1978-1980 рр. Василь Баннік викладав у неї організацію масових ігор. Ще навчаючись, Любов Петрівна почала працювати у Будинку культури АЕМЗ керівником лялькового театру та агітбригади. По закінченні Харківської академії культури на запрошення директора Віталія Карпова прийшла на роботу в училище культури, де викладає вже близько 40 років. Певний час вони з Василем Михайловичем були колегами – він був головою комісії режисерських дисциплін, а Любов Петрівна – викладачем. «Він був доброю, щирою людиною, вимогливим, але разом з тим і вмів розв’язувати проблеми з гумором. Креативний, різноплановий режисер. Студенти його дуже любили, – розповіла Любов Петрівна. – Після інсульту не міг більше працювати і у 2000 році Віталій Семенович Карпов доручив мені очолити комісію. У 2001 році ми святкували 70-річчя коледжу. Я готувала концерт, і Василь Михайлович дуже хотів на нього потрапити. А його дружина Світлана Олексіївна боялася, бо лікарі суворо заборонили хвилювання, будь-які емоції – як негативні, так і позитивні – могли викликати сумні наслідки.
Він жив роботою і студентами. Налагодив контакт з обласною філармонією, яку очолював народний артист України Сергій Дьомін. Зараз коледж уклав договір з обласним академічним музично-драматичним театром ім. М.Кропивницького, де студенти будуть проходити виробничу практику. Заступниця директора цього театру з творчої частини акторка і режисерка Олена Горбунова – учениця В.М.Банніка.
Василь Михайлович започаткував ще одну цікаву традицію, яка досі живе у коледжі – журнали випускників. Перші заповнені ще його рукою. У них – фотографії, роки навчання, спеціалізація, керівник курсу, відомості про праце-влаштування. Завдяки цим записам ми тримаємо зв’язок з випускниками, можемо їх швидко знайти».
Методичні посібники, які написав Василь Баннік, сьогодні затребувані не лише в Олександрії. Вони щороку перевидаються. Окрім того, цінною спадщиною є збірка Василя Банніка «Пелюстки радості й печалі» – гуморески, монологи, сценки, різножанрові оповідання, написані у другій половині 90-х років, часто на основі власного життєвого досвіду. Збереглися і його сценарії обрядів: «Брикси» – жіночого дня, який святкували 12 липня, коли чоловіки були зобов’язані виконувати усі жіночі забаганки, і «Понеділкування» – коли дружина мала право відлучатися з дому на цілий день, не питаючи дозволу чоловіка, а вся хатня робота лягала на чоловічі плечі.
Серед запроваджених Васи-лем Банніком нововведень в Олександрії були сучасні театралізовані концерти, естрадні вистави, малі форми перед показом фільмів у кінотеатрі «Жовтень». Він першим почав робити у нашому місті комерційні заходи. А як організатор масових заходів, став переможцем конкурсу, завдяки чому творчий десант із Кіровоградщини представляв область на фестивалі народної художньої творчості у москві. Василь Баннік був головним режисером цього дійства.
При всій своїй сучасності Василь Михайлович дуже любив і шанував українську класику, хоча ставити народні вистави у ті часи було непросто, зауважила голова предметно-циклової комісії фундаментальних та професійно-орієнтованих дисциплін ОФККіМ Олена Чорна. «У моєму житті він відіграв значну роль, – поділилася вона особистим. – Василь Михайлович був класним керівником групи, де навчався мій майбутній чоловік, і завучем училища. Він помітив, що між нами виникли почуття, і запропонував мені залишитися в Олександрії, порекомендував на роботу у Палац школярів. Згодом я перейшла до училища культури, де працюю понад 30 років».
Чуйний, людяний, високоосвічений, професіонал своєї справи, що виховав не одне покоління випускників, які стали кращими працівниками культури не лише у Кіровоградській області – таким залишиться Василь Баннік у пам’яті всіх, хто його знав.

Олена Карпачова