17.10
2023

Якщо у Києві ціни на оренду житла з лютого 2022 року впали більше ніж уполовину, то в Олександрії все зовсім навпаки. Вільного житла майже не залишилося, і не те що квартири, а навіть старі будинки здаються переселенцям за плату, яка ще рік тому для провінційного містечка здавалася скаженою. І люди платять – немає куди подітися. На Західній Україні ще дорожче. Спочатку начебто всіх все влаштовувало. Але все частіше виникають складні ситуації. Наприклад, така, про яку написала харків’янка Вікторія (прізвище не називаю з етичних міркувань).

«Ми згодні були на все. І те, що в будинку два роки ніхто не жив, і що там все старезне і має відповідний запах, що не робочі крани, тече унітаз, не змиває бачок, два ліжка на п’ятьох, одна шафа на всіх, павутинням обліплене все, що тільки можна, бігають багатоніжки обшарпаними стінами, з облупленою фарбою на розхитаних дверях, ліліпутські кватирки забиті наглухо, немає холодильника…
Нам було все одно. Ми знали, що це все можна виправити. Своїми силами, за свої гроші, бо це треба нам для життя. Добрі люди поділилися ліжками, столами, холодильником… Ми відремонтували зразу все, що цього потребувало.
І ось коли пройшло літо, ми вичухали дім, зробили його придатним до життя, город, двір, то стали чомусь для наших хазяїв поганими. Вони тепер зненацька приїздять і тикають нас носом в наші недоробки. Десь там в кімнатах речі зайві в сумках, на видноті стоять, там плита не помита, там листя не прибране з городу… До речі, я купую дорогу фольгу, щоб закривати їхню плиту від жиру, бо знаю, як воно потім відшкрябувати і як псується поверхня…
Але ж приїздять і дають вказівки: «Просапала щоб клумбу, а ти задєлай дирку на даху гаража, отой кущ вирубайте, вєтки попиляйте… І чому ви в хаті готуєте їжу? Треба в літній кухні. А чого у вас штори задьорнуті? Що ви від людей ховаєте? Багато води не тратьте, а то полізе гімно з городу, де злив. З газом економно, але котел не вимикайте». Як так можна зробити, щоб не вимикати і економно?
Важко. Дуже важко. Не знаю, що в головах людей коїться. Забрали мікрохвильову піч. Передивилися, чи на місці їхні меблі та речі. Наче ми щось вкрадемо…
Щодня я збираю себе по шматочках, щоб жити далі. Шукаю натхнення. Шукаю сенси. Але знаходяться люди, яким здається, що мені мало в житті нечистот. І вирішують, що треба додати ще й перцю до них.
Мало нам того, що зараз доводиться жити в чужих стінах? То вони ще розкажуть нам, які ми погані. А вони жертви, страждають від оцих понаєхавших…
Нічого не розумію. Що коїться? Навіщо так себе вести?»…
А ось деякі коментарі під цією розповіддю Вікторії у соц-мережі: «Так, Віка, розумію. Ми, коли в березні приїхали до Львова, заплатили 1000 грн за 1 добу проживання… І поїхали далі, до Польщі». Ще один комент, яскравий, сподіваюся, йдеться в ньому не про олександрійців: «На початку війни ми переїхали з дітьми до їхньої рідної тітки, в якої величезний будинок і достаток. Вона сама запросила. Ми старалися не бути тягарем – купляли продукти і на її родину, готували на всіх, мили посуд за всіма і т.д. Але цього було замало. Все почалося з того, що вона замовляла гуманітарну допомогу на біженців (тобто на нас), але ми її не бачили. Вони її отримували і … ховали на чорний день. І так було не раз… налагодився прямо конвеєр, і нас стали виживати. То ми води багато використовуємо, то шуму від нас багато. А потім нам сказали прямо: у вас є два дні, щоб з’їхати, а в нас на руках 4 дитини і найменшій 8 місяців… Ми з’їхали, світ не без доб-рих людей – допомогли, за що я безмежно вдячна. Була дуже зла, а потім заспокоїлася. Війна – цікава річ, вивертає все назовні для того, щоб відділити зерно від полови».
«Тримайтеся! Це до весни тільки. А ще й карму ж ніхто не відміняв», – пишуть ті, хто також побував у цій шкурі. Дехто відчув на собі таке ставлення з боку рідні: «Співчуваю. Це дуже неприємно. Багато разів бачила (й зі мною було). Навіть з рідними. Особливо з рідними. Стоїть щось роками, псується, ніхто ладу не дасть. Тільки-но візьмешся й до ладу приведеш, одразу ревниво так: «Не те робиш! Не так робиш». Це завжди. Бо то Їхнє. У людей своє уявлення про те, як треба і що є порядок. Тут нічого не вдієш. Тут або застосувати терпіння, або шукати інше місце. Для себе стратегію винайшла. Киваю головою, кажу: «Да-да». Та роблю своє. Частіше за все на вказівках і закінчується. Щоб показати, хто хазяїн. А коли питають: «Чому не зробили?» – «Не встигли, не змогли, побоялися зіпсувати». На цьому й закінчиться. Головне – всередині перестати з ними воювати».
Звичайно, у кожного своя правда. І переселенці теж не святі, серед них різні трапляються. І запити у всіх свої, і нерви не залізні. Але краще все-таки залишатися людьми у будь-яких ситуаціях. Бо знаєте, чесно кажучи, для декого зараз слушна нагода відігратися. Приміром, на тих, хто жив біля моря і дер з нас три шкури за житло, коли ми приїздили відпочивати. А тепер ми з них будемо так само. Он на Західній в рази більше беруть. Не подобається – їдьте туди. А як же «біда єднає» ? Чому за кордоном наших біженців приймають з більшим теплом? А як же християнські чесноти? Ми молимося Богу у скрутних ситуаціях і обіцяємо любити ближніх. Сьогодні саме час проявити цю любов – агапе. Хоч як складно не є. Інакше всі слова про те, що у єдності наша сила, – порожні. І війна зрештою закінчиться. А враження залишаться. І осадочок також.


О.Маріїнська

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень