«Тихий»: мотивація і досвід – головні рушійні сили

В одному з попередніх випусків ми спілкувалися з військовослужбовцем одного з елітних підрозділів Національної гвардії України – 5-го окремого загону спеціального призначення «Омега». Нашим співрозмовником був офіцер підрозділу безпілотних літальних апаратів на позивний «Тихий», бесіда вийшла тоді доволі тривалою і стосувалася вона переважно специфіки цього роду військ. Але разом з тим значне місце в ній респондент приділив такому аспекту, як мотивація до служби в силах оборони України. Отож сьогодні ми продовжимо цю вкрай важливу і не просту тему. Для початку коротко нагадаємо про нашого респондента «Тихого» (з його слів):

«Я кадровий військовий. Закінчував вищий військовий навчальний заклад. Моя спеціалізація – це саперна справа. Початок свого «саперного» шляху починав у відповідних територіальних підрозділах МНС/ДСНС саме в гуманітарному розмінуванні. Брав участь в АТО (розмінуванні звільнених територій та акваторій Донецької і Луганської областей). Потім була певна пауза в службі, а на початку 2023 року підписав контракт, змінивши цивільне життя на військовий однострій, щоб долучитися безпосередньо до захисту нашої держави в лавах свого підрозділу.
– Що вас спонукало до цього рішення?
–У всіх нас є родини, діти. Кожен так чи інакше постає перед певним вибором для себе. Пригадую на початку повномасштабної війни свій внутрішній стан: ти ніби й розумієш, що повинен бути в строю, але тут у тебе починається якийсь внутрішній діалог: а як же сім’я, дружина з малими дітьми, як вони справляться без мене? І звідси – підсвідоме відтягування у часі свого рішення… Довго перебувати у такому стані я не зміг, мій «внутрішній діалог» на цьому закінчився, і рішення було прийняте.
– Ви і ваші колеги – на контрактній службі. Чи є, за вашими спостереженнями, відмінності у ставленні до служби, пов’язані зі статусом професійного військового, добровольця і мобілізованого «за повісткою»?
– Так, робота з підрозділами, які добровільно пішли на службу, відрізняється від роботи з іншими підрозділами. Взагалі, на мою думку, навіть у форматі державного підходу повинен бути визначений певний рівень самого військовослужбовця. А то з усіма цими історіями про ТЦК, або іншими негативами, які нерідко підхоплюють і розганяють у соцмережах та інших ресурсах російські пропагандистські хвилі, у нас, військових, таке відчуття, що нібито ті, хто служить, вони як такі собі «терпили», на яких можна все звалити. А ті, хто залишається в тилу, в цивільному житті, транслюють свої наративи типу «йдіть самі воюйте, бо наша політика не така», чи ще хтось на їхню думку «не такий». Мене воно тригерить, тому що це шкідливе бачення масштабується іншими і як результат – уже чиєсь боягузтво сприймається як «мудрість та далекоглядність». І цей наратив, як мені здається, закріпився, закарбувався у свідомості багатьох – під час війни, на жаль…
Але ж я також бачу інших – цих хлопців, яким по 21, в яких очі блищать, вони сповнені енергії. Не тому, що рвуться вбивати, а тому що розуміють: вони на своєму місці і роблять те, що повинні зараз робити. Відомо, що є таке переконання: старших треба поважати. Так от коли я дивлюся на таку молодь, то в мене до неї більше поваги, ніж до деяких «старших». Наша максимальна консолідація, згуртованість були у перші 2-3 місяці війни. А далі?
– Дедалі частіше лунає думка, що, на жаль, люди звикають до війни…
– Я все розумію, кожен військовий це проходить. Наприклад, «через фільтр» свого оточення: ці відведені вбік погляди друзів чи знайомих, важкі паузи в розмові, страх щось запитати у військового. Або коли цивільний починає жалітися на своє життя, який він бідний-нещасний в тилу. А от моя дружина чомусь ніколи не скаржиться, що їй важко. Хоча я своїх дітей за три роки бачив, навіть не знаю, скільки часу, якщо порахувати разом…
Але наша розмова зараз не про те. Я попереднього разу казав, що завжди є люди, які можуть принести користь у війську. Мова не про кількісний, а про якісний склад. Треба шукати підрозділи, вибирати, де ти будеш служити. Є рекрутингові центри, є друзі і знайомі, соціальні мережі, є інформаційні канали, з яких можна дізнатися, що і як працює в армії – інформацію за бажання легко знайти. І моя порада такій категорії людей: шукайте, думайте, тому що краще вибрати самому середовище, в якому ти будеш проходити службу, ніж це виберуть за тебе. І тоді тобою просто закриють якусь потребу і в результаті твої скіли («Скіл» – англ. Skill – вміння, навичка або майстерність. – Прим. авт.) нікому не будуть потрібні і ніякої користі не принесуть, хоча могли б бути використані у правильно обраному підрозділі, ніж просто бути десь піхотинцем. (Моя їм велика повага, бо це справді леви, як каже наш командир, це реально титанічна робота, яку вони виконують). Але разом з тим потрібно правильно відбирати і комплектувати військо з урахуванням максимально ефективного використання бекграунду. Наприклад, до мене приходили на співбесіду 21-річні, у яких є досвід роботи з радіоелектронікою. Один такий хлопець працював у майстерні з ремонту телефонів, то він зараз – один із топових спеціалістів у моїй групі. Тобто робить колосальний внесок у нашу справу, і такі люди – пріоритет.
Тому якщо є такі люди (а я знаю, що вони є), які мають скіли, бажання, але їх щось там стримує, їм треба цікавитись і вирішувати самим свою долю. Бо армія, служба у війську – це не якийсь вирок, а навпаки: це реальність життя, це майбутнє, вибір, гордість, братерство, це взагалі майбутнє наших дітей. Тому цей вибір треба робити.
Чому я на цьому окремо загострюю увагу? Напрямок застосування БПЛА настільки стрімко розвивається, що людина, яка входить в цю тему, намагається наздогнати потік інформації, щоб бути весь час на потрібному рівні, бо поки ти розбиратимешся з усіма тими частотами, каналами зв’язку, різними іншими нюансами, тим часом уже відбуваються якісь зміни. Ти починаєш розбиратися в них, як знову щось змінюється, і цей маховик розкручується дедалі швидше. Ми кажемо не про якусь базову складову знань, а про ті знання, які можуть згодитися для якості виконання завдання в даний момент. Тому наша група пройшла колосальний шлях: багато інформації перекопано, набуто досвіду на різних напрямках, у тому числі у співпраці з найкращими підрозділами, такими, як 3-я Окрема штурмова бригада, «Азов». А це все час, ресурси. Тому кількісно-якісний принцип ніхто не відміняв, для цього практикується у нашій системі обмін досвідом.

– Доводиться іноді чути: «Ой, його відправили в зону бойових дій, а він нічого не знав, навіть стріляти не навчили»…
– Так, теж чув. Починаєш розпитувати: в якому підрозділі служив до цього і як довго? «Та рік пробув в ТЦК, а тут його взяли і відправили»… Ну так почекайте: ти цілий рік працював з паперами, отримував «30 з плюсом» зарплати і вважав, що так і повинно бути завжди? Я ж упевнений, що за цей рік, коли тобі в середньому платили десь 50 тисяч, все одно були якісь навчання, стрільби тощо. Тобто можливість навчатися була.
Або ще приклад. Неодноразово доводилося на прохання суміжних підрозділів проводити ті чи інші заняття серед особового складу. Починаєш пояснювати людям якісь базові речі і бачиш, що вони цього взагалі не розуміють і ставлять якісь дивні запитання типу: «А що таке тактичні навушники, для чого вони потрібні?». Тобто бачиш, що люди вже по року-два і більше у війську, а досі не мають уявлення про елементарні речі. Таке враження складається, що вони тут ніби проходять відбування якоїсь «черги», аж раптом когось, кудись «відправляють», і це несподіванка, бо він, мовляв, ще нічого не вміє… Питання: чого такі люди чекають? В моєму розумінні, тобі ніхто нічого не зобов’язаний силоміць вкладати в голову, ти в першу чергу, сам відповідаєш за своє життя. Від тебе залежить коефіцієнт твоєї корисної дії і потім – можливість повернутися живим і неушкодженим до своєї родини, до попереднього цивільного життя. Тому – вчись, поки є можливість! Цікався, читай, дивись, розвивайся. Це один з таких важливих моментів, коли треба себе переломити, змінити своє бачення реальності і ставлення до неї. Кожен з нас проходив або повинен пройти цей шлях розвитку і не сподіватися, що хтось, хто на керівних посадах, зробить все за тебе. Адже потрібно розуміти, в яких умовах відбувалося на початку це наше становлення «на рейки». І ці «рейки» почалися не з 2014 року, а фактично лише з 2022-го, на жаль… Тому мислення і ментальність повинні якісно змінюватися. Стосовно цього в мене такий коментар.
– Військові аналітики стверджують, що зараз ворог кардинально змінив тактику: він уже не використовує свою кількісну перевагу в живій силі, застосовуючи, як це було на початку цієї війни, так звані «м’ясні штурми», не рахуючи втрат…
– Так, зараз вони – як таргани: по одному, по двоє-троє намагаються проникати через ті чи інші інженерні загородження, які зменшують їхній час просування і збільшують шанси пілота БПЛА влучити в ціль. От вони знаходять якусь прогалину в загородженнях, там уже назбиралася ціла купа тіл інших таких, але знешкоджених, та вони все одно вперто лізуть туди. Якщо вдається, потім десь окопуються, поступово, по одному накопичуються… Просто думаєш: от що ними рухає? Звісно, мова не про патріотизм, бо який може бути патріотизм у загарбницькій війні на чужій землі? Просто їх використовують у страху, як сліпу силу. Скоріше за все, кожен з них розуміє, що назад йому дороги немає, що навіть попереду у нього більше шансів вижити, ніж позаду, серед своїх. Такий собі «витратний матеріал»: якщо вдалося просочитися через лінію оборони, ну то й добре. А не вдалося – інші підуть. І це страшно, що зараз, у ХХІ-му столітті можливі ось такі моменти…
– Вважається, що на такі «просочування» ворог спочатку посилає найменш цінні для нього кадри: з примусово мобілізованих, з колишніх засуджених тощо. Таким чином «промацуються» можливі слабкі місця в обороні, після чого в хід ідуть вже більш навчені групи.
– Розумієте, з висоти пташиного польоту не дуже видно, чи то так звані «мобіки», чи «професіонали». Якщо все злагоджено в нашій роботі, то байдуже, який підрозділ намагається проникнути через лінію оборони: всі вони однаково знищуються згори. Ну так: можливо, більш навчені обережніші, і вони не будуть бігти напролом полем, але ж ми працюємо не лише на відкритих місцевостях… Це щодо мотивації: вона у них і у нас дуже відрізняється. Ми у себе вдома, на своїй землі і знаємо, за що боремося.
Взагалі тема мотивації дуже актуальна і доволі тонка. Тому що в кожного різні шляхи до лав сил оборони: одні зустріли повномасштабне вторгнення в строю, інші добровільно долучилися, а значна частина – призвані виконувати свій обов’язок через ТЦК та СП. І тут важливо розуміти, що якщо ти, грубо кажучи, “бусифікований”, це не означає, що з тебе буде менше користі, ніж з деяких діючих військових, тому що термін служби не завжди дорівнює ефективності! У таких підрозділах, як наш, усе набагато простіше, тому що у нас немає проблем з мотивацією, всі ми 100-відсотково добровільно обрали свій шлях, і це відразу відчувається. Мені не зрозуміла позиція деяких військових, які потрапили до лав сил оборони “примусово”, і вони ніяк не пройдуть шляхи прийняття та інтеграції (є в мене такі знайомі), хоча і служать від року до трьох! Критикують дії і рішеня командирів, при цоьму не пропонуючи кращих рішень, та уникають посад з мінімальною відповідальністю, хоча вже мають якісь навички. Отака пасивність – це досить поширена “хвороба” сучасного війська. Головне – прийняти це, знайти свою роль і місце та бути там максимально ефективним.
Але є інші, які вливаються в підрозділ і «зі старту» підсилюють його. Взагалі роль цивільних у війську значно недооцінена. Війську потрібен не лише “штурмовик”, а й інтелект, технічний та управлінський досвід, а саме айтівець, що програмує дрони, інженер-розробник, який створює різні електронні плати і програмне забезпечення до них, логіст, який налагодив ефективне постачання, маркетолог/аналітик, що вміє працювати з великим об’ємом даних, виявляти закономірності та перетворювати масиви розвідувальної інформації на чіткі аналітичні звіти для прийняття рішень, автомеханік, який у польових умовах підтримує транспорт “на ходу”. І я можу з упевненістю сказати: якщо заглянути в якийсь топ ефективних підрозділів, то кількість цивільних (тих, хто долучився в період «повномасштабки» з цивільного життя) та їхнього внеску буде на дуже високому рівні. А додати сюди ще волонтерів або їх спільноту на кшталт Друкармії …
Висновок: Досвід цивільних професій, скілів – це потужний військовий актив. Головне зуміти ним скористатися. Додав би. Бо основна тема мотивації не розгорнута. Вважаю: головна і непорушна мотивація у всіх повинна бути одна – це боротьба за цілісність, суверенітет і саме існування нашої держави та нашого народу. Держава – це не політики чи якісь окремі особистості, держава для мене починається з наших родин, наших рідних і близьких. Це – базовий інстинкт захисту свого дому та майбутнього, це те, що трансформує “цивільного” у справжнього захисника. Тому долучайтеся до нашого спецпідрозділу “Омега” – ми допоможемо вам пройти цю інтеграцію.

О.Наріжний