Справжнiй Герой з Куколiвки

На початку осені до редакції завітав чоловік, назвався Михайлом Степановичем. Дав оголошення, купив газету і поміж іншим сказав: «От ви пишете про те та про се, а чому не розповісте про справжнього героя – чоловіка з нашої Куколівки, Івана Якименка? Всю війну пройшов і повернувся Героєм – із “Золотою Зіркою” Героя Радянського Союзу!» І ми подумали: а справді, чому? Адже якщо забувати героїв минулих часів, кому будуть потрібні нові кумири?

Героєм на війні стають по-різному. Можна назавжди увійти до історії відчайдушним вчинком, однією блискавичною атакою, спаленим «Тигром», який ти підбив останнім снарядом, потопленим ворожим есмінцем. Але Зірка Героя на грудях Івана Якименка – це трохи інше. Але про все по порядку.
Іван Якименко народився у Куколівці 1902 року і був звичайним сільським хлопцем. Батьки – небагаті селяни, навчався у місцевій школі, був, як тоді казали, грамотним, небайдужим і мав активну життєву позицію. У 1924 році Івана призвали на строкову службу до армії, де він чесно відслужив три роки. Після повернення додому працював у селі, три роки навчався у зерновому технікумі – так називався тоді Олександрійський аграрний коледж. Ще під час навчання, 1932 року, односільчани обрали Івана своїм керівником – головою артілі «Червона громада». На цій роботі і застала його Велика Вітчизняна війна.
Вже у червні 1941-го, тобто у перші ж дні війни, Іван пішов до армії. Як людина з армійським досвідом і навичками керівника, був направлений на курси командного складу і вже у вересні воював на Півдні, захищав Україну від нацистів. Потім воював на Кавказі, знову на території України, Молдавії, а ще – в Румунії та Угорщині.
Напевне, народився селянський син у сорочці – адже пройшов усю війну від найстрашнішого першого літа до переможного травня 1945-го. Між іншим, Іван Якименко був офіцером у піхоті і завжди – на полі бою. Командував кулеметною ротою, батальйоном. Під козацькою станицею на Кубані був поранений, але, перев’язаний просто в окопі, не покинув позицій, продовжував керувати боєм, аж доки завдання не було виконане.
У 1943-му українець гвардії капітан Якименко форсував Дніпро та гнав окупантів з Кіровоградщини, причому фронт проходив неподалік його рідної Куколівки. Трохи ближче до Кривого Рогу в лютому 1944-го відбувся один з найпам’ятніших його боїв, коли його кулеметна рота кілька годин відбивала контратаку німців, які намагалися зупинити спроби наших військ пробитися до Інгульця. За інший бій, коли кулеметники Якименка стримали вже кілька німецьких контратак, отримав Іван Родіонович свій перший бойовий орден – Червоної Зірки.
Потім, у серпні 1944 року, була смертельна кулеметна дуель проти семи вогневих точок німців у Молдові, коли рота Якименка забезпечила просування атакуючих підрозділів, і нагорода орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню.
А найвищу державну нагороду тих часів – звання Героя Радянського Союзу – Іван Якименко отримав при звільненні від німецьких нацистів Угорщини, коли наші війська форсували Дунай. Німці чіплялися за цю країну з особливою впертістю, і велика європейська ріка була для них зручним рубежем.
Вночі на 5 грудня наші війська почали форсувати Дунай. Німці чекали на атаку, і на човни і плоти на дзеркалі річки посипалися снаряди та міни, вдарили кулеметні черги з обладнаних ДОТів. Піхотний батальйон гвардії капітана Якименка був у першій хвилі десантників, але більшість його бійців таки досягли ворожого берега. Вдалося висадитися і закріпитися на березі, але ж потрібно було розширювати плацдарм – у чому, власне, і є сенс будь-якої атаки через водну перешкоду.
Просто залишитися живим у таких умовах уже було дивом, а виконувати завдання і просуватися вперед – це вже, певне, щось вище за подвиг. Іван Родіонович на той час був досвідченим командиром, тож вміло організував бій на вузькій смужці плацдарму, грамотно розставив наявні вогневі засоби. І не тільки втримався на березі сам, а й прикрив вогнем батальйону переправу свіжих підрозділів свого полку.
І на цьому капітан Якименко та його бійці не «видохлись» – коли плацдарм розширили, без відпочинку вирушили у короткий рейд і перерізали шосейну дорогу на Будапешт, що дало змогу організувати переправу на правий берег основних сил. За бій при вдалому форсуванні Дунаю і активні дії з розвитку наступу Івану Якименку присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Але війна тривала, розпочалися жорстокі бої за звільнення Будапешту. Протягом сорока днів батальйон під командуванням нашого земляка бився з ворогом коло угорської столиці і теж відзначився професійними діями і особистою мужністю. Велике угрупування ворога було оточено внаслідок тих боїв, за участь у них Іван отримав ще одну нагороду – орден Вітчизняної війни І ступеню.
Після демобілізації у грудні переможного 1945-го заслужений фронтовик, кавалер чотирьох бойових орденів та Герой Радянського Союзу не шукав теплого місця у великих містах та у високих кабінетах. Хоча, напевне, мав усі підстави отримати керівну посаду якщо не в Києві, то як мінімум в обласному центрі. Але просто з війни повернувся він до рідного села – відбудовувати свою Куколівку, піднімати з руїн рідний край. Повішавши у шафу капітанський кітель з нагородами, пішов Іван Родіонович знову у свій колгосп, яким керував до війни. Не було ні техніки, ні кінної тяги, ні худоби, та й кожен чоловік був на рахунку, оскільки багато хто з односельців не повернувся з війни. На лани виходили здебільшого жінки, діти та старі. Але це вже були мирні клопоти, з якими учорашній комбат упорався без особливих проблем…
Пішов із життя Іван Родіонович у 1971 році. Але в селі пам’ятають його і донині, пам’ятаймо його і ми.

А. Савчук
Редакція дякує Олександрійському музейному центру (Краєзнавчий музей) за допомогу в підготовці матеріалу