Сергій Сипливий: «В Олександрії все пов’язане з яскравими спогадами дитинства»

У збірці «Дорогою до мрії» олександрійської письменниці Наталії Фоміної є оповідання «Мрії здійснюються». У ньому авторка згадує реальний епізод зі свого життя. Наталія народилася і до 17 років жила у селі Житньому на Сумщині. Але щороку на літні канікули приїздила з бабусею в Олександрію, де жив мамин старший брат – військовослужбовець. І от, коли Наталії було років 14-15, вона вкотре гостювала у дядька, який жив на площі Покровській. У дівчини було хобі – колекціонування фотографій артистів. Одного разу біля кіоску, де продавалися фото кінозірок, вона познайомилася з хлопцем, її ровесником. Пару раз вони бачилися випадково – то у черзі за квасом, то просто на вулиці. Він розповів, що хоче стати актором. Наталія тоді на нього дивилася і думала: «Хіба з твоїми даними бути актором? Худий, довгов’язий, незграбний, блідий».

Минуло багато років, і в черговому числі журналу «Новини кіноекрана» Наталія побачила фото свого знайомого з юності. Він справді став актором, дуже талановитим. Він може зіграти кого завгодно, втілити будь-який образ. Пізніше в одному з інтерв’ю вона прочитала його спогади про Олександрію, де він народився. Його тато був режисером, викладачем Олександрійського училища культури. Отже, мрії того хлопчини здійснилися.
Можливо, хтось уже здогадався, про кого йде мова? Деякі читачі книги Наталії Фоміної впізнали у герої оповідання відомого українського актора Сергія Сипливого. Так, саме він і був тим наполегливим хлопцем, який так хотів стати актором і досягнув своєї мети. Протягом останніх 5 років він неодноразово приїжджав до Олександрії з театральними виставами.
Його тато, Георгій Сипливий, викладач режисури Олександрійського училища культури, у 1950-1960 роки, був актором олександрійського професійного театру. Син Сергій продовжив справу батька, він – актор театру і кіно, наразі служить у Київському академічному драматичному театрі на Подолі, а донька Олена працює завідувачкою архівного відділу Олександрійського фахового педагогічного коледжу.
4 серпня Сергій Сипливий відзначив 63-річчя. Олександрійці завжди раді бачити його у рідному місті і пишаються ним та його творчими досягненнями. Сергій з дитячих років мріяв стати актором. Тому відразу після закінчення школи подав документи до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого. З 1987 року працює у трупі «Театру на Подолі» в Києві.
У послужному списку Сергія Сипливого – понад 150 ролей у театрі та кіно. Перша яскрава робота в кіно була в 1998 році, в музичому фільмі «Бери шинель…». Після цього грав у таких помітних фільмах та серіалах, як «Дев’ять життів Нестора Махно», «Повернення Мухтара», «Смерть шпигунам!», «Одеса-мама», «Ідеальний ворог», «Підкидьки», «Кріпосна», «Доярка з Хацапетовки», «Жовтий глаз тигра», «Мажор», «Слуга народу» тощо. Актор знімається у багатьох серіалах, переважно – українського виробництва.
Двоюрідна сестра Сергія Сипливого Лілія Маруфі поділилася спогадами з дитинства про нього та його родину.
Сім’я Сипливих жила в Олександрії на вулиці Діброви, а пізніше – в районі площі Кірова (сьогодні – Покровської). Батько, Георгій Якович, якого вдома називали Жоржем, був актором, закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого і викладав режисуру в Олександрійському училищі культури. Мама, Ольга Іллівна, була викладачем української мови та літератури у школі № 4. Старші класи Сергій закінчив у школі №1. На випускних фотографіях видно, що харизматична зовнішність, яка стала йому у пригоді в акторській справі, почала формуватися вже тоді.

Батьки Лілії та Сергія – Борис і Георгій – були рідними братами і обидва викладали в училищі культури. «У дитинстві Сергійко був усміхненим, кумедним і непосидючим», – згадує Лілія Борисівна. – У нього вроджений акторський талант. Пам’ятаю, я запрошувала подружок, Сергійко ставав на стілець і з художньою виразністю читав «Мойдодир», а ми усі просто падали. Це був театр одного 4-річного актора.
Влітку ми всі гостювали у дідуся та бабусі у Малій Висці. Дядько Жора та його родина приїжджали на своїй «Победе». Зупинялися біля воріт. Але Сергійко з автомобіля не виходив, поки мама не одягне його у костюм, який висів у салоні машини на «плечиках», – не міг показатися на людях роздягненим. І це у ранньому дитинстві». Сам Сипливий в інтерв’ю розповідав, що малим був «жахливо бешкетним», батьки постійно його смикали: «Сергію, сядь, Сергію, не крутися, куди ти поліз, що ти робиш!»
У школі він був учасником самодіяльності. А після служби в армії вирішив вступати у театральний. З першої спроби вступив у Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Батько був радий, адже його власна акторська доля не склалася.

Але сам Сергій згадував, що коли він розповів татові про своє рішення стати актором, той сказав: «Синку, ну який з тебе актор? У тебе ж ні зовнішності, ні голосу»… Сергія це не зупинило: подав документи у театральний і вступив. Студентство багато чого навчило. Якось у Києві був землетрус, і гуртожиток тріснув. Поки його ремонтували, Сергій кілька місяців жив на залізничному вокзалі. Взимку головним завданням було зайняти місце біля гарячої труби. Але все минулося. Сергій успішно закінчив навчання, отримав диплом, а пізніше викладав у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого акторську майстерність.
У виші Сергій познайомився зі своєю дружиною, актрисою Софією Пісьман. За його словами, коли вперше її побачив, у голові ніби пролунало: «Це твоя дружина». Софія називає його другом, чоловіком і коханцем. Вони ніколи в житті не сварилися. «Він неймовірно добрий, чуйний, вірний друг», – говорить вона про нього. І згадує, що у молодості її “екранний лиходій” був неабияким романтиком – дарував “ключі від свого серця”. Сергій і Софія навчалися разом, і після закінчення навчання разом працювали. Вони разом понад 40 років. Син Максим Грубер також актор.
У серіалах Сипливий здебільшого грав злодіїв і негідників – кримінальних авторитетів, маніяків, крадіїв, сутенерів та психів. Проте усі його колеги одноголосно говорять, що така характерна для цих ролей харизматична зовнішність належить людині світлої душі, жартівнику, якого усі люблять. «У мене великий досвід грати мерзотників. Я коли вранці підходжу до дзеркала й бачу своє відображення, теж спочатку лякаюся, а потім думаю: «Господи, а скільки ж це обличчя приносить у дім грошей!» – і на душі легшає», – посміхається Сергій.
Коли Сипливому телефонують і запрошують у черговий кінопроєкт, у родині ніхто не сумнівається, яку роль йому запропонують. «Знову урод?» – запитує син Максим. «Ну так», – відповідає актор.
На сцені театру та в кіно він створює унікальні, яскраві та переконливі образи. Сипливий дуже різноплановий – у театрі грає у постановках за творами класиків та сучасників. Глядачі його дуже люблять і цінують, тому на кожній виставі за його участю аншлаг. Є у Сергія виступи і у форматі гротеску, гумору, відвертої розмови з глядачами, відповідей на запитання.
У житті Сипливий дуже добрий, у нього щира посмішка і трохи дитячі очі.
В Олександрії у 2022 році Сергію Сипливому подарували іменну футболку від ФК «Олександрія» з номером 60, оскільки тогоріч він відсвяткував шістдесятилітній ювілей. Партнер за виставою «Сто тисяч» Богдан Бенюк побажав ювілярові, аби той залишався у професії, допоки шістка не перетвориться на дев’ятку, і щоб таким складом актори ще багато років виступали не сцені Олександрійського театру.
– Те, що я побачив, разюче відрізняється від дитячих спогадів про театр, – ділився враженнями актор. – Взагалі дуже дивно ходити знайомими з дитинства місцями, адже я пам’ятаю, що вулиці наче були ширші, будинки вищі, дерев не так багато. Зараз все розрослося, стало маленьким. Мій двір, яким я проїхав, – на вулиці Діброви – викликав стільки спогадів та емоцій… Почуття просто переповнюють. Все в Олександрії пов’язане з яскравими спогадами дитинства.
– Сергію, як часто буваєте в місті свого дитинства і де зупиняєтеся?
– Тут у мене живуть дві сестри – рідна Олена Георгіївна і двоюрідна Лілія Борисівна. На жаль, в Олександрії буваю дуже рідко. По-перше, у нас дуже щільний графік – зйомки, театр, викладання в університеті. Востаннє були років 10 тому. Привозили виставу «Сто тисяч» до Кропивницького. Тоді там грав мій син Максим. З початком війни привіз в Олександрію двоюрідну сестру з Києва, вона не бачилася з ріднею років 15. Була прогулянка містом дитинства. Парк з річкою, де я купався, стадіон, куди я ходив з татом… Ми поїхали до старого будинку, де я виріс – двоповерховий, площа Покровська, 9 – за колишнім кінотеатром.
– Чи впізнають Вас на вулицях Олександрії?
– Так, мене скрізь впізнають, особливо зараз. Іноді це обтяжує, а іноді виручає – приміром, на блокпостах. Обличчя працює, і слава Богу.
– У Вас дуже добрі очі, а граєте більшою мірою негідників та злодіїв.
– Мерзотників (посміхається).
– Але діапазон широкий, вмієте перевтілитися від мерзотника до простого роботяги чи витонченого інтелігента. Як це вдається?
– Я вважаю, що отримав дуже хорошу школу. І вона розширює діапазон ролей. Якщо немає школи, діапазон дуже вузький. Допомогло і те, що мені давали різні ролі. Величезний досвід дав театр, де немає дублів.
Мій тато закінчив театральний інститут, і перші два роки свого професійного акторського життя працював саме в Олександрійському театрі. Коли я навчався в університеті, щоразу, коли приїздив на канікули, тато завжди запитував: «Сину, скільки разів ти виходив на сцену?». Бо кожен вихід на сцену — це певний досвід, крок вперед. На відміну від кіно, театр дає енергетику залу. Натомість кіно дає хороший заробіток.
– Чи грали Ви раніше на сцені Олександрійського театру?
– Так, у дитинстві. Мій тато викладав, ставив вистави, його студенти грали тут, а я сидів за звуком, брав активну участь у постановках. Крім того, займався у ляльковому театрі. Все в цьому приміщенні для мене близьке і рідне, але те, що я побачив, колосально відрізняється від дитячих спогадів. І якщо плани щодо розвитку театру втіляться, він може перетворитися на прогресивний культурний центр.

Олена Карпачова