Розваги списаних в архів

Цього ранку подружжя Деркачів – Зінаїда Петрівна та Іван Климович – прокинулося у доброму настрої. Аякже, завтра велике свято. Ну, для тих, хто має роботу, а відтак і якийсь заробіток, то завтрашнє свято – вихідний день. А для Деркачів, як не раз казав Іван Климович, давно списаних в архів пенсіонерів, справжнє свято завжди напередодні офіційного, державного, календарного.

Отже, старі нагодували свого кота Босяка рештками вчорашнього супу, самі попили чаю з сухарями, врешті одяглися і вирушили з дому.

На вулицях невеличкого провінційного містечка поки що не відчувалося ніякої святковості. Хтось поспішав у справах, інші шкандибали до лікарні, хтось чимчикував до магазину чи на базар.
Зінаїда Петрівна та Іван Климович не любили відвідувати великі магазини з їх показною розкішшю, старі губилися, дивлячись на розмаїття товарів, розкладених на полицях, дратувалися через черги біля кас. Отож вони, як завжди, попрямували на міський ринок.
– Слухай, звернулася до чоловіка Зінаїда Петрівна, – а давай сьогодні пройдемося рядами, де торгують одягом. Я сто років там не була. Щоразу тільки по продуктових рядах прогулюємося.
– Так – то й так, погодився Іван Климович. – А схема дій така сама?
Дружина засміялася.
– Та така ж, ну, може, щось на ходу вигадаємо.
Отож подружжя попрямувало до базарних рядів, де торгували одягом, взуттям та іншими промтоварами.
Старі вже давно перестали дивуватися силі силенній різного шмаття, виставленого для продажу.
Людей тут вешталося мало, то продавці трохи не за руки хапали кожного потенційного покупця.
Зінаїда Петрівна зупинилася біля розкладки з літніми платтями та халатиками. Молоденька дівчина – продавець, або як їх називають на ринку – реалізатор, – звичайно, заторохтіла, вихваляючи товар, запевняла покупців, що тільки тут і лише в неї вони можуть придбати ну просто найкращий товар за найнижчою ціною. З її слів виходило, що на всьому ринку такої краси і якості днем з вогнем не знайти, хоча точнісінько такий товар було розкладено на прилавку сусідньої ятки.
Зінаїда Петрівна приміряла один за одним кілька барвистих халатиків. Кокетливо поводячи плечима, питала чоловіка:
– Ну як тобі?
А він, як і було умовлено заздалегідь, говорив:
– Та наче нічого, але не те, чого ти хотіла. Той, що ми купили у Болгарії, кращий.
І старі, вибачившись перед продавчинею за її невиправдані надії, попрямували далі.
Перейшовши до іншого ряду, подружжя зупинилося біля прилавка з капелюшками. Зінаїда Петрівна почала приміряти літні капелюшки. Продавчиня, сподіваючись хоч що-небудь збути, мовчки подавала старій жінці капелюшки, а та одягала черговий, корчила перед дзеркалом гримаси. Іван Климович поблажливо посміхався – а нехай стара трохи потішиться, та і йому спостерігати за тим дійством цікаво. Намилувавшись собою у різних капелюшках, Зінаїда Петрівна спитала чоловіка:
– То як? Який беремо?
На що той завчено відповів:
– Наче непогано в оцьому. Але не те, чого ти хотіла. Зрештою, на курорті в Туреччині ти можеш вибрати щось ліпше.
Продавчиня розчаровано і заздрісно довго дивилася услід старим, які поважно пішли собі далі.
А потім подружжя вибачилось перед реалізаторкою дорожніх сумок, бо і тут, звісно, нічого не купили, обіцяли ще коли-небудь зайти і неодмінно щось придбати саме в цьому магазинчику, на що літня продавчиня тільки скептично хмикнула.
Звісно, обіцянки старих були просто такою собі грою. Купити щось із того, що переповнювало ринок, вони не могли: пенсії у колишнього водія та бухгалтера були аж надто скромні, а їх єдина донька нічим допомогти не може: сама виховує сина, який цього року закінчив навчання в школі та має намір вступити до технікуму. Доньчин чоловік як поїхав кілька років тому на заробітки, то більше не повернувся, навіть розлучення оформив заочно. А тут ще завод, у хімлабораторії якого донька працювала, припинив діяльність, і вона мусила шукати будь-яку роботу, аби лиш не розлучатися з сином.
Звісно, ні про який відпочинок в Болгарії чи Туреччині мова не йшла. Зінаїда Петрівна та Іван Климович просто забавлялися, тікаючи з дому, аби не думати про нагальні проблеми.
Потинявшись якийсь час серед промтоварних рядів, перейшли до торгівців продуктами. Овочів, зелені в цю пору – скільки забажаєш. Старі підходили до прилавків з товаром, Зінаїда Петрівна нахилялася до красиво розкладених бананів, апельсинів, нюхала, невдоволено хитала головою і говорила чоловікові:
– Не те, ну зовсім не те. Пахнуть не так, як ті, що ми купували в Єгипті.
Продавчиня знизала плечима, винувато сказала:
– Ну, звісно, це не Єгипет…
А старі почимчикували далі. Врешті дісталися рядів, де торгували овочами місцевого виробництва: картоплею, буряками, огірками.
Іван Климович солідно покашляв, попросив два кілограми картоплі. Зінаїда Петрівна обстежила чи не кожну картоплину, перш ніж покласти її на ваги. Продавчиня презирливо знизувала плечима, але не перечила, вкидала відібрані бульби у пакет та трохи не пожбурила той пакет вередливим покупцям.
А потім втомлене від довгих походеньок подружжя за гуртом посунуло до виходу з ринку. Та Іван Климович згадав про свого улюбленця кота Босяка. Отож старі уже на виході побачили прилавок із рибою, де й купили двісті грамів солоної кільки. Зінаїда Петрівна у сусідній ятці купила для онука пакетик дешевих цукерок.
А вдома старі обідали вареною картоплею із солоною кількою. Кіт Босяк, поласувавши рибкою, вдячно терся об ноги Івана Климовича.
По обіді вмостилися у кімнаті на дивані та ввімкнули телевізор. Саме передавали матеріал про підготовку до завтрашнього свята, диктор бадьоро читав текст про постійну турботу уряду щодо малозабезпечених верств населення.

Валентина Білоткач