Про війну, героїв-кракенців і… Буковель (історія переселенки)

Ця розповідь, можливо, видасться комусь дещо дивною, «не на часі», такою, що в чомусь випадає із дуже складного і напруженого контексту сьогодення, бо вона – про зовсім різні речі, які, здавалося б, не мають ніякого стосунку одне до одного. Але таке життя, і воно, як зазвичай, – у різних проявах. І це лише одна з його замальовок, так би мовити, «з натури».

Отже, кінець березня, 2024 рік, українські Карпати, гірськолижний комплекс «Буковель». Наш черговий (раз на рік) чотириденний тренувальний збір спортсменів-аматорів з «класичних» гірських лиж. Склад порівняно невеликий, з різних міст України, виїзд організований з Києва до місця призначення. Наша команда теж невелика, не більше десяти постійних осіб, які приїздять на такі збори вже не перший рік, тому наш великий автобус MAN заповнений ще іншою групою – десятків зо два гірськолижних туристів-відпочивальників (або, як жартома і дещо зверхньо називають їх між собою спортсмени, «гірськопляжників», натякаючи на їхню недосвідченість).
Тут, мабуть, варто зробити невеликий ін-формаційний відступ для роз’яснення. Справа в тому, що, як відомо, назва «Буковель» в умовах війни в уявленні багатьох українців, через поширення у соцмережах та побутових розмовах, набула вкрай негативного забарвлення. Таке собі збіговисько «мажорів», нуворишів-скоробагатьків, які коротають там час, уникаючи мобілізації до сил оборони, катаються на сноубордах і розважаються «на широку ногу» в курортних клубах і ресторанах Буковеля, не знаючи, куди викинути шалені гроші, нажиті «непосильною працею» (точніше – гроші, що впали їм з неба)… Мовляв, ганьба і їм, молодим «олігархам», яким так весело під час війни, і самому Буковелю. А тепер – факти. По-перше, не зрозуміло, чому в «приціл» цього поширеного «громадського осуду» потрапив саме Буковель, хоча насправді в українських Прикарпатті і Закарпатті не один і не два десятки гірськолижних курортів, які, в тому числі й під час війни, намагаються з останніх сил вести свою туристичну діяльність, сплачуючи при цьому державі податки. Можливо, тому що він найбільший і найрозвиненіший? Може, тому, що чомусь вважається «найдорожчим»? Отже, спростовуємо міфи. В Буковелі ціни на проживання в готелях справді, якщо захотіти, можна знайти просто космічні – наприклад, 3 тисячі євро (в гривневому еквіваленті) за добу, що співмірно з найвідомішими і найдорожчими французькими чи австрійськими курортами в Альпах. Але то ціни – за 5-кімнатні номери «Люкс» або за окремі вілли (так звані шале). А от цілком зручні і затишні двомісні номери європейського зразка «стандарт рум» можна знайти за ціною, яка не перевищуватиме вартість, скажімо, олександрійського готельного номера. Особливо – якщо поселитися не в самому центрі Буковелю, а в населених пунктах поряд з ним. Тоді і проживання, і харчування там будуть за цілком притомною ціною. Що ж до вартості абонементів на гірськолижні траси – вона, по-перше, така ж, як і на інших лижних курортах України, а по-друге, в Буковелі є система пільгових знижок на катання, яких немає в інших місцях.

Буковель справді найбільший і найкращий комплекс в Україні. І не тільки курортний: там ще й гарні умови для проведення національних офіційних змагань з усіх лижних видів, біатлону та сноуборду. Проводилися такі змагання і цього сезону (тільки про них чомусь ні словом не згадали в жодних новинах ЗМІ). І нарешті, Буковель – це та частина високогір’я Івано-Франківщини, де населення живе тільки за рахунок туристичного бізнесу та дрібного підприємництва, бо більше ніяка економіка там існувати не може в силу об’єктивних причин. А отже, Буковель – це єдина можливість заробляти на проживання для місцевого населення, де робочі місця дуже широкого спектра. Ну і насамкінець, і наймані працівники, і сама «імперія» Буковель – це податки в державний бюджет. І податки немалі. От тільки заковика: і цей сезон, і минулий Буковель працював лише на третину своїх можливостей: відвідувачів було жалюгідно (чи критично) мало. Бо в країні війна. А ми тут просторікуємо про якийсь наплив «мажорів», «олігархів»…
А тепер про контингент. Наша команда «спортсменів» – це майже половина жінки середнього та молодого віку, решта – чоловіки «60+» та троє трохи молодших. Усі десь працюють (хоча за Законом про працю могли б цього і не робити, зважаючи на вік).Такий же приблизно «соціальний зріз» і в групі туристів-«гірськопляжників», що їхали з нами. А ще там був один чоловік років 35 з 12-річним сином. Чому без мами? «Немає, мама померла, коли мені було 8», – відповідає хлопчик на чиєсь не-обережне запитання. І ця чоловіча пара, між іншим, маріупольці (тепер вже колишні), які дивом встигли виїхати з міста перед самою його блокадою рашистськими загарбниками у березні 2022-го; тепер живуть в Києві…
Жили ми, обидві групи, в одному готелі неподалік Буковеля і харчувалися в одному кафе у визначені години. Отож за спільним столом незабаром усі перезнайомилися і розповіли, хто і звідки. Місце поруч зі мною займала жінка, яка навіть у нашому, загалом не надто молодому товаристві, виділялася своїм уже далеко не «бальзаківським» віком – явно десь за 70 років. Але не тільки поважним віком: доглянутий вигляд, струнка, як на її роки, постава, елегантний, новенький лижний костюм, такі ж нові лижі одного з престижних європейських брендів та інше необхідне спортивне спорядження. «А я не визнаю прокатні лижі – тільки свої, тому й вожу їх із собою», – небагатослівно відповідає вона на чиюсь репліку. Складалося враження, що ця дама, хоча й приїхала в групі туристів, але непогано знала толк у цьому спорті. Тому не втримався і поцікавився, як давно вона катається. «Тридцять восьмий сезон», – просто відповіла вона. Мовляв, самі вирішуйте, багато це, чи мало. (У багатьох присутніх округлилися очі…)
Усі три дні вона за столом більше мовчала, лише стиха, кількома фразами обмінюючись із сусідами. Говорила російською, але коли до неї зверталися українською, легко переходила на нашу мову. Десь лише в останній день у розмові поцікавилася, звідки я. Кажу, з Олександрії, є таке невелике місто в…
«Далі можете не пояснювати», – зупинила вона мене. Була я недавно у вашій Олександрії, щоправда, недовго. А от у Кропивницькому прожила цілих два з гаком місяці».
І ця досі мовчазна жінка на ім’я Ніна Михайлівна продовжила свою розповідь.
«Я з Харкова. Живу в тій самій багатостраждальній Салтівці, яка першою відчула всі жахи «русского мира» вранці, 24 лютого 22-го року. Що вам сказати: те, що ми пережили, я пам’ятатиму все життя. Наш район найближче до фронту, тому ми на власні очі бачили літаючі над головами ракети і… не вірили очам. А коли вони стали одна за одною вибухати просто поруч (як нам здавалося), перетворюючи на руїни все, куди потрапляли, аж тоді прийшло тяжке усвідомлення. І невимовний жах. Салтівка з усього Харкова зазнала чи не найбільших руйнувань. Я живу з матір’ю, їй 92 роки і вона лежача. Чоловік помер 9 років тому. Є дочка і онука, живуть в Києві. Дочка телефонує: виїздіть негайно з густонаселеного району, поки живі, на дачу! Мовляв, по дачах з ракет стріляти не стануть, це не ті цілі, які потрібні ворогу. Я так і зробила: забрала матір, собаку спанієля і поспіхом переселились на дачу. Вона в нас непогана, там всі умови для проживання. Ага: якраз безпечне місце, зараз… Уже за пару днів стало зрозуміло, що ми переїхали з вогню та в полум’я: бо наші дачі саме з боку лінії фронту, звідки вели наступ. Артилерійські удари стали прилітати по дачах… Стали приходити страхітливі чутки, що орки наступають, що їхні групи (ДРГ) вже заходили в Харків, що от-от вони йтимуть наступом, танками через територію наших дач. Куди втікати, де рятуватись? Повна безвихідь…

І тут з’явилися ВОНИ. Невелика групка наших спецпризначенців. Не знаю, я не в курсі, це був взвод (та ні, мабуть, лише відділення або й того менше). Я ніколи не забуду цих хлопчиків. Вони всі в закіптюженому одязі, пропахлі димом (тепер я насправді знаю, як пахне війна), з сірими, навіть почорнілими від утоми обличчями. Усі зовсім молоді, але з такою впевненістю і твердим спокоєм в очах, що дивлячись на них, якось відразу стало спокійніше на душі. Ні, не так: захотілося просто стати перед ними навколішки, перед цими молодцями, і обійняти їхні брудні від березневої грязюки берці, притиснутись до них… Я тепер упевнена: якщо існують янголи-охоронці, то вони мають саме ось такий вигляд і такі очі. Ви б бачили ті очі…
Я не дуже розбираюся в шевронах, але мені пізніше сказали, що то був славнозвісний «Кракен». Ви ж, сподіваюсь, знаєте, хто такі «кракени»?
(Звісно, тепер вся Україна знає, що таке спецпідрозділ «Kraken»: окремий розвідувально-диверсійний підрозділ Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

Спецпідрозділ сформований ветеранами полку «АЗОВ», офіцерами ГУР МОУ та добровольцями у березні 2022 року в Харкові, складається із п’яти батальйонів та має чисельність полку.
Він справді брав участь у відбитті ворожих ДРГ в самому Харкові, куди ті намагалися проникнути на початку вторгнення. Починаючи з березня і по жовтень 2022 року включно у Харківській області за участю спецпідрозділу «Kraken» було звільнено: Вільхівку, Лісне, Руську Лозову, Питомник, Білогорівку (Луганська область), Вербівку, Балаклію, Бородоярське, Морозівку, Савинці, Довгалівку, лівобережну частину Куп’янська, Подоли, Куп’янськ, Вузловий, Ківшарівку, Новоосинове, Глушківку, Колісниківку, Кислівку, Котлярівку. Також підрозділ брав участь у боях за Харків, Дементіївку, Старий Салтів, Гракове, Залізничне, Кутузівку, Великі Проходи.
У січні 2023 року брав участь у боях біля Соледару в Донецькій області, а у березні — у Бахмуті.
І нарешті, у травні 2024 року спецпідрозділ бере участь в битві за Часів Яр. Без перебільшення: справжня еліта наших Збройних сил…)
А пані Ніна продовжує: «Ці хлопчаки сказали: «Вам на дачі залишатися більше не можна, бо зовсім скоро тут буде дуже гаряче. Але трохи далі від ваших дач ми триматимемо оборону і… все буде гаразд. А поки що можна, ми тут у вас кілька годин переведемо подих? Три ночі не спали, вибивали орків з міста, втомилися смертельно…» Ну звичайно, кажу, живіть, скільки хочете! Можете помитись, он бойлер, холодильник до ваших послуг. В погребі консервація – беріть все! Але хлопці стримано відповіли: навряд чи все це нам знадобиться: ми тут не надовго…»
Мене потім дехто запитував, чи не побоялася я їх туди впускати, адже це війна, мовляв. Я кажу: “Ви зовсім дурні?! Якби не ці золоті діти, то на ваших дачах і у ваших домівках вже б давно хазяйнували окупанти…”
Як згодом з’ясувалося, ні консервація, ні гаряча вода кракенцям тоді й справді не згодилися: розпочалися бої, відразу пропала електрика на дачах, тож їм, бідним, було зовсім не до того… Але вони таки втримали оборону! Це я вже дізналася набагато пізніше. Бо тоді, по нашому з мамою прибуттю в Харків, відразу була оголошена термінова евакуація. Приїхала дочка допомогти мені, і ми з нею, практично покинувши все, транспортували в евакуацію мою лежачу маму і нашого улюбленця – спанієля Джека. З групою вимушених переселенців потрапили спочатку в Олександрію, а через 2 дні – до Кропивницького, де й затрималися з мамою і собакою на більше ніж 2 місяці. А дочка повернулася до Києва, але й звідти майже відразу евакуювалася на захід, бо боялася за дитину: столицю тоді теж дуже обстрілювали ракетами з білорусі…
Що я вам скажу: Олександрію я не встигла навіть одним оком роздивитися, але кажуть, гарне містечко. Гарний також і Кропивницький, наскільки я пам’ятаю. Спасибі їм за прихисток. Але все одно це не вдома. Тому як тільки загарбників відбили подалі від Харкова, повернулися ми з людською та Божою допомогою додому, у свою квартиру. На щастя, вона вціліла. Дача, правда, від тодішніх боїв постраждала: пошкоджена покрівля, зазнав також ушкоджень гараж на дачі і навіть автомобіль у ньому. Але це такі дрібниці!..» – тихо сказала пані Ніна.
За столом панувала тиша. І далі, ніби відповідаючи на колективне німе запитання, оповідачка сказала: «А тут я зовсім не тому, що мені аж так уже весело. Ну не можу я без Карпат… Свого часу мені пощастило немало поїздити світом, була в інших гірських країнах. Але тягне в Карпати вже ось який десяток років знову й знову. Маму залишила на догляд своїм знайомим, вона не заперечувала. Бо розуміє, що мені потрібні лижі і гори хоча б на кілька днів, що це частина мого життя, без якої – нікуди. Потрібні ну просто для того, щоб не з’їхати з глузду у цей тяжкий час…» – завершила свою «буковельську» розповідь Ніна Михайлівна.

Наш кор.