Окупацiя очима очевидців

Від мирної Олександрії до звільненого Херсона всього 340 кілометрів, але це наче паралельні світи, у яких зовсім інші виміри життя. Якщо у нас найобговорюваніша тема – графіки відключення світла, то у херсонців – які райони обстріляли, куди поцілили та чи є загиблі.

Цей інший вимір відчувається ще за багато кілометрів до цього колись чудового південного міста: порожня траса, зачинена інфраструктура, відсутність людей. Чому так, становиться зрозуміло ближче до Чорнобаївки: всі приміські селища майорять синіми дахами – це плівка, якою вкриті розтрощені дахи будинків. Придорожня місцевість перерита окопами, де-інде зустрічаються написи “Обережно – міни”, а вздовж дороги ще залишилася понівечена військова техніка та цивільні автомобілі. За тиждень до нашого візиту до Херсону дві ворожі ракети влучили у будівлю місцевого “Епіцентру”, зруйнувавши його вщент. Тож не дивно, що місто наче вимерло. Навіть військові, яких, здається, тут більше, ніж місцевих, пересуваються містом здебільшого у повному спорядженні та при зброї.
Ми приїхали до родини Юрія і Оксани Ш. (свої прізвища вони просили не називати, кажуть, що у місті ще є така “сволота”, що може нишком скоїти якусь капость), у яких проживають військові ЗСУ, у тому числі й наша землячка Олена, що служить військовим санінструктором у 124 бригаді ЗСУ. Якраз до неї та її товаришів по службі ми везли зібрану волонтерами Олександрії допомогу (про це був допис у минулому номері “ОТ”).

– 24 лютого минулого року ми прокинулися уночі, бо поряд з будинком щось гепнуло так, що аж стіни здригнулися, – розповідає господиня домівки Оксана. – Кілька наступних днів були суцільним кошмаром: постійні обстріли, колони техніки, літаки, танки. Прямих зіткнень у нашому районі не було, зате у передмісті та прибережній території був суцільний ад. У перших числах березня все стихло, і тоді ми вперше побачили ворога, як-то кажуть, в обличчя.
Почалися побудникові обходи, перевірки, обшуки (нас це теж не оминуло), після яких кілька сусідів були затримані, а доля деяких невідома й досі. З тих пір пройшло вже стільки часу, а в мене й досі стискається серце, коли повз подвір’я проїжджає машина і починає гавкати наш пес…
Ми знаємо напевно, що у орків були вже заздалегідь заготовані списки атовців, волонтерів, активістів – їх схопили відразу. Потім прийшла черга тих, хто мав активну проукраїнську позицію і відкрито виступав проти окупантів.
Потім дісталися держслужбовців та всіх бюд-жетників – почалися настійливі “переконання” працювати на окупаційну владу. Прийшли і до мене, кажуть, мовляв, треба виходити на роботу, і дають документи на підпис. “Та щас, думаю, краще втечу кудись подалі”. Завідувачка дитсадка, де я працюю, довгий час переховувалася на дачах, а коли дізналася, що вихователів та співробітників садка почали “пресувати”, сказала: “Дівчата, однією ж… на двох стільцях не всидіти – пишіть заяви на звільнення.” Так ми й зробили.
Треба сказати, що зарплату з української сторони нам нараховували вчасно, але перераховували на картки. А як банкомати не працювали, то перевести кошти в готівку можна було лише через “мінял”. Спочатку вони брали помірний відсоток за послуги, а потім “розсмакували” та підняли його до 17! Це в той час, коли ціни на продукти теж злетіли до захмарних висот. Для розуміння, наприклад, за кіло сала просили 400 гривень!

Коли у магазинах скінчилися запаси українських продуктів, почалося завезення російських. Їхня якість – це повний “відстій”! Пам’ятаю випадок: якось розраховувалася на касі магазину і з гаманця випала цукерка. Продавчиня аж засяяла і каже: “Ух ти, у вас ще є “Шалена бджілка”?!
Проте, напевне, найважче було морально витримувати постійну напругу. Ми мало отримували інформації з української сторони, бо орки вимкнули наше телебачення та налаштували своє. Для того, щоб безпечно дізнаватися про події в країні, ми купували картки російських операторів і через них роздавали Wi-Fi, щоб мати доступ до інтернету.
Не повірите, але в той час ми раділи, коли чули обстріли міста. Справа в тому, що наші партизани гарно робили свою справу – вони давали чіткі наводки по об’єктах, де базувалися росіяни, і так же чітко ЗСУ накривало їх. Був штаб – не стало, був пункт розподілу продовольства для військових – не стало. Але жодна ракета чи снаряд не влучив у житло містян…
Одному з наших сусідів так подобалася нова влада, що він на своєму позашляховику наліпив букву Z. Та однієї ночі автівка так спалахнула, що лише рама залишилася…
Якщо до окупації у нас хватало таких, про яких кажуть “ні вашим, ні нашим”, то місяці окупації розставили всіх по місцях. Багато з таких пішли слідом за “освободітелями”, і де вони зараз – невідомо. Напевно, вони знали, що після звільнення міста життя їм тут не буде – хоч у законний метод, хоч у який другий спосіб.
Ми з чоловіком теж з’ясували і окреслили для себе коло наших знайомих та родичів – хто товариш, а хто ворог. Пам`ятаю, одна родичка мені писала: “Ты голосовала за клоуна! Вот и получай”! На що я відповіла: “Наш клоун стал Президентом, а ваш – убийцей”…
Перед звільненням міста у орків почалася метушлива “движуха”, а якийсь бурят прошепотів знайомій продавчині – «нас виводять». Ми й до цього чули про наступ, що готується з нашої сторони, але з цієї миті всі дні перетворилися на суцільне очікування.
І ось нам кажуть, що бачили у місті техніку з українськими прапорами. Хотіли бігти, зустрічати, але спочатку аж не вірилося – а раптом це провокація? Зате, як уже все стало відомо, відсвяткували на славу – столи накривали навіть прямо на вулицях!
Зараз знову живемо під обстрілами, ось і сьогодні вночі сиділи під стінкою – бабахало, аж хиталося усе в будинку. Це з лівого берега Дніпра по місту стріляють росіяни. Одна сусідська, вибачте, сволота каже: “Ось через таких, як ти, тепер гатять по нас”. Відповідаю: “Ти здуріла, – це ж твій руський мир по тобі й гатить!”
Як не дивно, але у нашому районі зараз є і вода, і світло, і газ. Правда, з шостої години вводиться режим світломаскування. Так, сьогодні стало важче, адже під час окупації ЗСУ обстрілювали воєнні об’єкти орків у місті точково, а ці гатять куди попало. Наші хлопці кажуть, що зараз полюють за одним орком. Він занадився виїжджати танком на набережну Дніпра (з боку окупованої території), вистрілювати боєкомплект по житлових кварталах, а після вилазити на башту танка, махати ручкою і тікати.
Нещодавно був приліт на подвір’я сусіднього будинку. Слава Богу, всі живі, але вибухом знищило господарство… м’ясо кроликів здирали з паркану. Загинула й собака. Зате інша вижила. Вона вже давно вирила на подвір’ї яму і, як тільки починалися обстріли, ховалася у цьому “окопі”. Ось така собача «чуйка»! – завершила розповідь Оксана.

Щоб доповнити розповідь Оксани про життя у «мирному» Херсоні, додамо кілька повідомлень місцевих ЗМІ за останні дні.
«За даними МВА, станом на ранок, російські війська 14 разів обстріляли територію Херсонської громади, поранена одна людина. У мікрорайоні Острів та у селищі Антонівка пошкоджені приватні будинки та два авто».
«Херсон. Армія РФ атакувала 6 разів – гатили по житлових кварталах міста. Ворожі снаряди поцілили в дитячий центр реабілітації та житлові будинки».
«Минулої доби на Херсонщині через російські обстріли загинули 3 людини, 4 жителі області дістали поранення різного ступеня тяжкості. Серед постраждалих – 15-річний хлопець. Він отримав легку контузію, тож лікарі надали йому допомогу на місці події».
«Сьогодні зранку війська РФ з артилерії обстріляли Херсон. Снаряд влучив у будинок, чоловік із сином отримали легку контузію».
«Правоохоронці ексгумували тіла двох чоловіків, яких під час окупації розстріляли російські військові. Триває досудове розслідування за фактом воєнного злочину».
«Сили оборони знищили сім катерів російської армії, якими вони збиралися переправити диверсійні групи на правий берег Дніпра та пошкодили дві установки “Град” в Олешках, з яких армія РФ обстрілювала Херсон».
«Російські війська за день тричі обстріляли Херсон. Атакували два мікрорайони міста — Острів та Житлоселище. Одна людина поранена»…

Г. Сергєєв