Ми одна сім’я

Продовжуємо серію публікацій про переселенців, які знайшли притулок у нашому місті. Сьогоднішній наш гість Ніна Полішко – підприємець, художник з Харкова.

– Я народилася і майже все життя прожила у цьому місті, – розповідає Ніна. – Мій батько і дід були художниками, тож нічого дивного, що з самих ранніх років я була у цьому середовищі, вбираючи його атмосферу і дух творчості. Після закінчення школи мистецтв та художнього ліцею при Харківському художньо-промисловому інституті вступила у цей же виш на факультет промислового дизайну.
Проте по закінченні інституту настало якесь розчарування у творчій діяльності, я вирішила, що треба шукати щось більш приземлене, що дає можливість заробляти на життя. Тоді навіть роздала знайомим усе художнє приладдя аж до пензлів. Вивчилася на візажиста та пішла працювати в модельне агентство. Брала участь у підготовці різноманітних показів, конкурсів “Міс, місіс, міні-міс Харкова” та інших. До речі, одна з робіт, яку я готувала до цих заходів, і зараз прикрашає вестибюль станції метро “Університет”.
Пізніше пішла працювати в Оперний театр оформлювачем сценічних костюмів. Потім влаштувалася у комерційну фірму, а згодом зайнялася манікюрною справою і відкрила власний кабінет.
Останні роки життя стабілізувалося, чоловік мав пристойну роботу, дитина підросла, і у мене, як-то кажуть, гени взяли своє – я знову почала малювати.
До речі, на 1 березня цього року були плани – на день народження дитини замовили торт, запросили друзів – хотіли відсвяткувати у дитячому розважальному центрі, але… трапилася війна.

Увечері 23 лютого, як зазвичай, завела будильник на 5.30, проте десь біля п’ятої ранку нас розбудив гуркіт, задрижало скло у вікнах, а потім і стіни. Пролунав вибух, потім ще і ще. Вийшла на балкон і побачила сяйво – то пролітала ракета. Коли прийшло усвідомлення, що почалася війна, ми з чоловіком одяглися та поїхали на заправку, бо розуміли, що треба бути готовими до будь-якого розвитку ситуації. На АЗС була вже велика черга, але паніки ще не було. Ніхто не розумів, що реально відбувається, чи довго це буде продовжуватися, що треба робити, куди бігти? У цей день, мабуть, була найбільша розгубленість. Ми обдзвонювали родичів і знайомих, але вони також не розуміли, що відбувається. Весь день нас обстрілювали, навкруги все гриміло і палало. Першу ніч провели у підвалі нашої багатоповерхівки. Умови були жахливими. Люди стелили прямо на підлогу матраци, а то й просто картон. Було холодно і не до сну.

Потім до 3 березня ми жили у сусідів на першому поверсі, вважали, що тут безпечніше. Вранці цього дня чоловік пішов на роботу дізнатися, що там відбувається, а в цей час розпочався страшний обстріл. Земля здригалася, у повітрі стояв запах розпеченого металу і дим, такий, що нічого навкруги не видно. Чесно кажучи, тоді я подумала, що чоловіка вже більше не побачу. На щастя, він повернувся живим та неушкодженим, проте нас чекала ще одна неприємність – 7-річний син почав жалітися на біль у підребер’ї. Я зрозуміла, що це може бути пов’язано з серцем через постійні хвилювання. Він у нас молодець – весь час поводився мужньо, по-чоловічому, не плакав, не скиглив, терпів усі негаразди. Проте таке становище далося взнаки. Тож ми вирішили, що з нас досить – треба виїжджати!
Зібрали лише саме необхідне, захопили ковдри та подушки, дочекалися шостої ранку, коли закінчилася комендантська година, та й поїхали до батьків чоловіка, які жили в селищі Панютино, що біля Лозової. Але й тут почалося те саме, що й у Харкові – здавалося, війна йде за нами по п’ятах.
Нічого не залишалося, як шукати притулок десь у глибині країни. Так ми й потрапили в Олександрію до наших знайомих…
Перші три місяці мене не відпускала депресія, траплялися випадки панічних атак, я здригалася від кожного гучного стукоту. Лише з часом почала приходити в себе. Ми жили у приватному секторі, де є чим зайнятися – засадили город, займалися господарством. Нас тут проживало 12 чоловік – усі знайомі господаря, які теж втекли від бойових дій. Пізніше ми знайшли окрему хатинку. Вона була геть занедбана, проте платити треба лише за комунальні послуги. Привели все до ладу, прибрали подвір’я, відновили будівлю, провели воду, склали у хаті піч. Добре, що у мене чоловік – майстер на всі руки! А ось з працевлаштуванням ніяк – ніхто не хоче брати на короткочасну роботу, навіть незважаючи на його солідний послужний список.
З часом депресія відступила, я почала приходили до тями, прийшло розуміння, що не можна зачинятися у собі, треба “йти у люди”, починати шукати собі заняття.
Одного разу натрапила на об’яву, що йде набір до «Школи соціального підприємництва», і вирішила піти, подивитися, що там до чого. Прийшла, подивилася, познайомилася з людьми і залишилася. Мені сподобалося відношення до людей, сподобалася атмосфера дружелюбності. Так я стала волонтером у ГО “Центр громадської активності “Перемога”, якою керує Валентина Чугуєвець, і слухачем школи підприємництва. Зараз пишу бізнес-план для участі в грантовому проєкті, хочу зайнятися кейтерінгом – організацією та оформленням фуршетів та інших представницьких заходів. Можливо, вдасться відкрити власне кафе.
А між ділом займаюся з дітьми у Недільній школі Християнської церкви “Нове покоління”. Вчу їх малювати, ліпити, робити різноманітні речі власними руками…
Дякую всім, хто нам допоміг, хто допомагає переселенцям. Вірю в перемогу і що рано чи пізно мирне життя повернеться у нашу країну, а ми – до своєї домівки.

В. Петренко