“Кримчанка” Інна

“Доля грає нами”, – сказав Шекспір. Нижче – така собі історія звичайної школярки, у долю якої безцеремонно втрутилася політика наших днів. Можливо, хтось, прочитавши цю розповідь, скаже, що у житті трапляється й гірше. На жаль, це справді так. Але як на нашу думку, ні в чому не винні діти нинішнього покоління у будь-якому випадку не те що не повинні страждати, а навіть просто терпіти  якісь знегоди, мимоволі ставши заручниками жорстоких ігор політиків. Саме у цьому сенсі, а також у контексті того, як слід протистояти складним обставинам життя, якщо вже такі випали, ця історія бачиться показовою.

Від народження Інна Вовненко жила в Олександрії з мамою. Батько, за її власним висловлюванням, “у природі, можливо, існує”, але дівчина його зовсім не пам’ятає: він покинув сім’ю відразу після народження Інни, кудись зник і ніколи більше не нагадував про себе. А коли дівчинці ледве виповнилося 14 років, сталося непоправне: трагічно загинула мама, і дитина залишилася фактично круглою сиротою. Добре, що знайшлася тітка (мамина сестра), яка проживає у Севастополі: вона і забрала Інну до себе. Дівчинці держава призначила пенсію по втраті годувальника, вона ходила до однієї з севастопольських шкіл, займалася позакласною творчістю – як і багато хто з її ровесників, брала участь у шкільних КВНах, а також навчалася класичним танцям у міській дитячій балетній школі. Одним словом, життя, хоча й не у своїй родині, але більш-менш налагодилося.

“Севастополь – гарне місто”, – пригадує Інна. Але залишатись у ньому вона не збиралася, плануючи після школи вступити до Київського хореографічного або театрального училища. Та у 2014 році в Криму відбулися всім відомі події, які змусили Інну відмовитися від амбітних планів стосовно столиці. Справа у тому, що її атестат про закінчення 11-ти класів загальноосвітньої школи, виданий в Криму в 2015 р., у базі документів освіти України відсутній, тобто фактично не визнається, як такий. Отож права пройти ЗНО в Україні його власниця позбавилась автоматично.

Випускниця севастопольської школи більше не стала плекати ілюзій стосовно Києва і повернулася до рідної Олександрії – тут принаймні у неї є квартира, яка залишилася від мами. “За роки свого перебування в Севастополі я дещо набридла своїй тітоньці та її родині”, – трохи з сумом жартує дівчина.

Але життєві негаразди не хотіли полишати її. Звісно ж, кримський атестат не визнавався і в Олександрії. Щоб отримати відповідний українському законодавству документ про повноцінну середню освіту, Інні залишалося тільки одне – заново закінчити 11-й клас (10-й  вона провчилась у Севастополі ще за українською освітньою системою) або йти навчатися кудись у профтехучилище, але за програмою після 9-ти класів ЗНЗ.

“Цей варіант я відкинула: не хотілося йти в училище тільки тому, що я буду там значно старшою за інших. Я погодилася навчатися у школі, але й тут відчуваю різницю у віці з однокласниками, хоча один рік наче не так і багато, – зізнається вона. – Через це у мене нема поки що подруг у класі. Але не біда: зазвичай я швидко знаходжу спільну мову з людьми”.

А тут нова халепа: спливав уже третій місяць, а пенсія, яку вона отримувала в Криму, чомусь не виплачувалася в Олександрії. Звернулася до міського управління Пенсійного фонду – там повідомили, що необхідні документи досі з Севастополя не надходили, хоча запит на них був зроблений ще у серпні. Залишалося чекати, але ж за якісь кошти треба було жити зараз…

“Спасибі, весь цей час мене виручали рідні подруги-сусідки, з якою я познайомилася уже тут, в Олександрії”, – каже наша співрозмовниця. До речі, саме ця подруга та її бабуся і вмовили Інну втрьох прийти до редакції “ОТ” – а раптом тут чимось допоможуть? Звісно, ми негайно поцікавилися станом даної справи у міському управлінні ПФУ. На щастя, вже через день працівнику редакції в управлінні відповіли, що пенсійні документи Інни нарешті надійшли, їй нарахували пенсію за листопад, і її дівчина отримає у грудні. Отже, принаймні одним клопотом наче стало менше (Інна переконана: це не інакше, як заслуга редакції).  Правда, до визначеної дати грудня їй теж треба ще якось дожити…

“Нічого, більше чекала, якось протримаюсь”, – ніби заспокоюючи співрозмовника, каже дівчина.

Взагалі під час бесіди я не раз подумки запитував себе, що саме викликало симпатію до неї у нас, трьох працівників редакції, які мали розмову з цією юною відвідувачкою: напевне, саме її спокійна впевненість у собі та ще скромна і ввічлива гідність, з якою трималася тендітна і струнка екс-балерина, розповідаючи про своє життя в Севастополі, а також до і після нього.

Інні недавно виповнилося 18, але мабуть, на вигляд цього віку їй не даси. А що вона сама почувається значно старшою за своїх однокласників, то тут  все зрозуміло: набутий життєвий досвід не завжди відповідний рокам. У бесіді вона жодного разу не поскаржилася на життєві обставини, філософськи сприймаючи їх такими, як вони є. На запитання відповідала іноді стримано, а іноді доволі відверто, з якоюсь дивною сумішшю ще дитячої безпосередності та дорослої мудрості.

Вона не будує “наполеонівських” планів: “Київ мене вже не приваблює: після школи вступати, скоріше за все, буду в Олександрії. Правда, поки що не визначилась остаточно, куди саме. У мене ще є трохи часу. Знаєте, – з посмішкою несподівано зізнається Інна, – мені дуже хотілося бути електриком. А мене всі відмовляли, казали: та ну, ти ж дівчина! Але мені, крім іншого, подобається робота саме руками: хоча б і кухарем чи перукарем. Ось здобуду професію, знайду роботу – і все буде нормально”, – говорить вона.

У місті, де у неї нема жодної рідної душі, Інні ще не дуже затишно. “Зате є у мене двоюрідна бабуся (мати тітки з Севастополя), яка живе у Петрівському районі. Звідси недалеко – всього 3 години на автобусі. Мені бабусю шкода, буду їздити до неї. Це теж причина, через яку я вибрала саме Олександрію”.  Правда, з незвички дівчина трохи побоюється залишатись одна  у власній квартирі. А там ще, як на гріх, водопровід протікає… Та у неї і на це є готове рішення: “Нічого дивного, квартира тривалий час була без нагляду, а труби вже старі. Ось буду отримувати пенсію, найму когось, щоб замінили трубопровід. Головне – є дах над головою і гаразд.”

Мабуть, ось цей реалістичний оптимізм та позитив у поглядах на життя й імпонує більше всього у вдачі олександрійської кримчанки. Принаймні, поспілкувавшись з нею, і сам починаєш по-іншому дивитися на різні повсякденні дрібні безладдя. І з’являється впевненість, що в Інни з її світосприйняттям справді все вийде і “буде нормально”.

Олександр Наріжний