Ірина Кабанова: “Час зробив за мене вибір”

Ірина Кабанова – одна з найвідоміших волонтерів в Олександрії. У далекому 2014 році вона першою зайнялася організацією збору допомоги учасникам АТО, а сьогодні знову керує Координаційним центром волонтерів Олександрії, який налічує понад 300 осіб.

Зустрітися з Іриною для інтерв’ю виявилося не просто – будівля колишнього банку «Надра» на проспекті Соборному, де розташувався центр, нагадує вулик, а сама Кабанова з ранку до вечора не випускає з рук телефон, відповідаючи на нескінченні дзвінки. Часом для розмови з кореспондентом “ОТ” виявилася невелика обідня перерва, в якій ми й спробували розговорити відомого волонтера.
– Я з тієї породи людей, які не можуть сидіти склавши руки, коли до твоєї хати, до твоєї країни приходить лихо, – каже Ірина. – Тому в 2014 році, коли ми почали дізнаватися правду про становище наших військових у зоні АТО, коли від них почали надходити прохання про допомогу, я не могла сидіти спокійно, на відміну від “диванних” патріотів, які все знали та “допомагали”, сидячи у Facebook.
Отже, ми організувалися у групу з 30 осіб та розпочали роботу. Я б сама мало що змогла зробити. Зібралися однодумці, патріоти. Хлопці працювали сім’ями. Закинули все особисте, залишили тільки волонтерство і почали працювати. Добували, пакували, передавали на передову. Особисто я спочатку займалася тільки організаційною роботою, але коли люди стали ставити питання: що там, як там – на фронті, – я зрозуміла що нечесно просто розповідати про війну. Тоді я вирішила, що повинна сама бачити на власні очі. Їздила з різними екіпажами, волонтерами не до штабів, а безпосередньо в окопи – на позиції. Тоді я побачила, що таке війна дуже близько і що у бійців практично нічого із забезпечення не було. Хлопці стояли на постах у гумових капцях. Один бронежилет, каска на 30 осіб! Хлопці реально не мали нічого! Ні обмундирування, ні продовольства! Все це заповнювали волонтери з усіх куточків України та з-за кордону.
Знаючи не з телевізора про цю реальну ситуацію, ми “вкалували” не покладаючи рук. Купували у секонд-хенді футболки, термобілизну, прали по своїх домівках. Шили білизну з постільної. З ковдр шили спальні мішки, подушки. Та що ми тільки не робили: шили, в’язали, прали, розвантажували, пакували. Напевно, легше сказати чого не робили. Нині вже всього й не перерахувати, чим доводилося займатися.
До 2016-17 року волонтерська діяльність пі-шла на спад, тому що запрацювала державна машина – забезпечення армії стало в рази кращим.
Ми ж працювали вже лише точково – у міру крайньої необхідності. Наприклад, коли влітку 2018 року на Луганщині трапилися сильні пожежі, в результаті чого вздовж лінії фронту вигоріло все, включаючи запаси обмундирування та продовольства.
Сьогодні, думаючи про ті роки, згадую фразу з якогось наукового матеріалу, де стверджується, що, згідно зі світовою статистикою, волонерство може тривати не більше як пів року, а потім рух згасає. Ми ж працювали 5(!) років.
Мене питали, а що я з цього всього отримала? Скажу так. У мене був налагоджений бізнес – відоме агентство нерухомості із 20-річним стажем. Все це довелося покинути. Я «угробила» свою машину постійними навантаженнями і роз’їздами по розбитих дорогах. Це були роки безсонних ночей та постійної напруги. Я не пам’ятаю багатьох знакових речей із особистого життя, все зайняло волонтерство. Але це був мій вибір!

Я могла сказати: все, стоп, втомилася. Приділятиму увагу сім’ї, дітям, онукам та професії нарешті. Але мій вибір був очевидним. Я про це не жалкую – час сам зробив за мене вибір. Мене підтримувала сім’я, мої діти. І якщо моя робота, яку ми робили разом, врятувала хоч одне людське життя, то це варте того…
І ось настало 24 лютого 2022 року. Чесно кажучи, вже не пам’ятаю, звідки дізналася про початок війни, але о 9-й годині ранку наш волонтерський актив був уже в зборі, і розпочалася робота. Полетіли дзвінки, повідомлення від військових, постів із проханнями про допомогу. Люди читали, відгукувалися, везли, несли. Волонтерська машина запрацювала. Цього ж дня перші мікроавтобуси з гуманітаркою було відправлено військовим. Прийшло багато людей, які мовчки почали допомагати. Так і склався колектив координаційного центру волонтерів, який працює і зараз майже в тому ж складі.
Наразі нас на різних ділянках роботи понад 300 осіб. Відповідальність розподілялася сама собою: що в кого краще виходило, той брав відповідальність за цю ділянку. Хто яку ідею пропонував, той нею і займався. Зараз у кожного своє направлення: хто збирає допомогу, хто пакує, хто шукає транспорт, хто збирає інформацію, хто веде облік, хто шиє, плете сітки, готує їжу, приймає заявки тощо.
З перших днів підйом патріотизму був божевільний – приходили, казали: “Візьміть мене, я хочу, я готовий допомагати!”
Ну а моїм завданням було вибудувати цю машину, щоб кожне “колесо” працювало в потрібному напрямку і не давало збоїв. Люди йшли нескінченним потоком – несли все, що вважали за потрібне, що могло стати в пригоді на фронті. Вдень ми працювали в центрі, а ввечері – вдома: телефонні дзвінки, повідомлення, розміщення біженців. Кого могли, забирали по хатах на ночівлю, годували, проводжали в дорогу.
Можу сказати, що сьогодні ця величезна машина працює, як годинник. Найголовніші питання вирішує колектив на загальних зборах, які ми називаємо вічем.
Зараз говорять про спад натхнення, вигорання патріотичних поривів. Ми теж про це думали, тим більше, що попереду літо – комусь потрібен відпочинок, комусь треба вирішувати сімейні питання, бо люди, можна сказати, цілодобово проводять у центрі. Потрібно вирішувати фінансові питання – зарплату в нас не платять, а жити за щось потрібно. Так от на “віче” всі як один сказали, що у відпустки ніхто йти не збирається. До Великодня ми взагалі працювали без вихідних. І лише у цей день у нас був перший вихідний з початку війни. До речі, після першого вихідного ми ділилися враженнями, і виявилося, що кожен із нас у цей день не знав, куди себе подіти – всім хотілося якнайшвидше повернутися до центру, продовжити роботу! Усі думали, а що буде, якщо центр закриється на цілий день? А якщо прийдуть люди, а якщо приїдуть військові чи прийдуть за допомогою біженці?
Як сказала художній керівник Олексан-дрійського театру, “ми працюємо з 9 години ранку і до перемоги”!..
Коли я чую, що наші волонтери роблять свою роботу не безкорисливо, що вони мають якусь вигоду, або нам платять зарплату, я завжди говорю: “Приходьте, приєднуйтеся до нас, ставайте в наш стрій, і ви самі все побачите та зрозумієте! Наші волонтери – це багатство нації, це найкращі її представники: розуміння, відповідальність, обов’язковість, почуття ліктя, жертовність – ось що відрізняє волонтера.
Що ми робимо, як ми працюємо, скільки допомоги ми отримали, як розподіляються зібрані фінанси, на що ми їх витрачаємо – все це можна побачити на сторінці координаційного центру волонтерів. Це ще одна ділянка волонтерської роботи. Звітність та облік. Вони ведуть сторінки у всіх соціальних мережах, де щодня викладаються потреби, прохання допомоги. Так само звіти – скільки зібрано грошей, що потрібно зібрати на ту чи іншу потребу, що ми купили, за які гроші, куди відправили. Усе підраховується та вноситься у відомості.
З найбільш значущого можу назвати придбання більше 20 різних автомобілів, більше 20 тепловізорів,6 генераторорів, рації та багато всього важливого й потрібного.
На жаль, за три місяці активність людей, які хочуть допомогти, змінилася і значно впала. Тяжко, багатьом тяжко. Війна нікого не жаліє. Вона увірвалася безжально до кожної сім’ї. Причин багато, і ці причини часто не залежать від патріотизму людей.
У перші дні війни до нас вишиковувалися черги охочих щось віддати своє, сподіваючись, що це допоможе швидко перемогти агресора. Зараз усі зрозуміли, що війна затягується, і водночас усе дорожчає, починаючи з продуктів та пального.
Доводиться придумувати все нові й нові способи шукати можливості, розвивати нові напрямки. Найважче, коли до нас звертаються за допомогою, а ми вимушені казати, що у нас зараз немає такої можливості, тому що не встигли зібрати гроші, не змогли купити, не встигли доставити, не змогли організувати логістику, відправити вчора на передову. Тому доводиться вигадувати всілякі напрямки у роботі. Ось недавно провели перший благодійний аукціон, і він пройшов успішно. Тепер переходимо до режиму онлайн для проведення аукціону. Ми не стоїмо на місці. Намагаємося креативничати. Люди, які готові допомогти, поділиться, підтримати, приходять щодня. Я можу про них розповідати довго, про кожного. Вони усі унікальні. Давайте про них я розповім вам після Перемоги.
А зараз робота продовжується, і ми запрошуємо всіх приєднатися до нашого руху – разом йдемо до нашої Перемоги! – так завершила свою розповідь Ірина.

С. Іванов