Декомунізація в Олександрії: часті питання

У квітні цього року Верховна Рада прийняла закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їх символіки”. Таким чином, аж через 24 роки після падіння радянської комуністичної держави і здобуття Україною незалежності було законодавчо покладено початок процесу декомунізації в країні. В жовтні шість громадських організацій міста подали звернення до міської ради в якому висунули пропозиції щодо перейменування 96 вулиць, провулків і площ міста в рамках процесу декомунізації.

Після оприлюднення цих пропозицій на місцевих інформаційних ресурсах, довелося зіткнутися з низкою запитань, зауважень і навіть претензій щодо тих назв, які пропонувалися. Часом, складалося враження, що автору чергового зауваження в стилі “а чому саме така назва пропонується”? забракло терпіння прочитати те коротке обґрунтування-пояснення, яке надавалося біля кожної з них. Проте деякі з питань висловлювалися різними людьми і були поширеними. Тому хотілося б коротко дати відповіді на такі закиди та питання.

За яким принципом взагалі добиралися назви? 

Пропонувалося повернути ті історичні назви, які не втратили своєї актуальності донині. Іншим вулицям надати імена осіб, що зробили вагомий внесок в розбудову української державності, її культуру, науку, мистецтво, тощо. І перш за все та переважно — осіб, що народилися, чи протягом свого життя були пов’язані з Олександрією, Олександрійщиною чи Кіровоградською областю, адже наше місто є нерозривно пов’язаним з довколишнім краєм. Крім того в топоніміці Олександрії мають бути увічнені явища минулого чи сучасності, що пов’язані з містом. Тобто принцип простий, логічний і зрозумілий. Він повністю відповідає “Положенню про порядок найменування і перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті видатних осіб та подій”, що було прийняте міською радою 24 грудня 2010 року і є наразі діючим документом, який і визначає принципи найменувань географічних об’єктів міста.

А давайе назвемо вулиці так як у пісні співається: “Пройдусь по Абрикосовой сверну на Виноградную” аби без політики!

Це може видатися жартом, але таке пропонували зовсім різні люди. Тобто люди дійсно хотіли назвати вулиці за тим принципом про який співається в цій радянській пісні, незважаючи на сумнівність ідеї, адже так традиційно називають вулички в садово-дачних кооперативах. Там це може може бути доречним, але не у відносно великому місті. Як варіант – пропонується надавати такі назви лише вулицям у приватному секторі, при тому що з приватним сектором в нашому місці безпосередньо пов’язані заледве не 95% вулиць та провулків. Проте й там подібні фруктово-огородні назви могли б бути доречними лише в тому випадку, коли вулиця вщент засаджена однойменними деревами чи кущами, або ж якщо поруч знаходяться якісь насадження цих рослин. Під другий варіант може й підпадає кілька вулиць, але під перший напевне жодна – це зрозуміє кожен, хто бував у приватному секторі Олександрі – ніяких індивідуальних особливостей в плані насаджень там не побачиш, якщо, звісно, не вмикати фантазію. Хтось може заперечити, що вулиця Липська і Шовковична є у Києві, а в багатьох старовинних містах Західної Європи трапляються і Яблучні та й інші “фруктові”. Але ситуація там інша – хоч на тих вулицях вже давно немає ніяких яблунь, проте такі “прості” назви вже набули певного культурного значення для містян, оскільки були частиною міського простору протягом віків. А Липська чи Шовковична в Києві пов’язані також й з насадженнями цих дерев, що були там до прокладання вулиць.

Не повинно бути нічого, що хоч якось можна пов’язати з політичними питаннями, аби через кілька років не довелося перейменовувати знову, коли політичний курс зміниться!

Звісно, перейменовувати вулиці на честь політиків сучасності не варто з багатьох причин, і не лише тому, що “курс може змінитися”. Хоч, наприклад, в Донецьку є кілька вулиць, названих на честь ще живих і діючих депутатів від Партії регіонів, зокрема Звягільського, і після захоплення там влади ДНРівцями ніяких перейменувань не відбувається. Проте ніхто й не пропонує цього робити! Критики під “політиками” розуміють, до прикладу, гетьманів та козацьких лідерів ХVІ -ХVІІІ сторіч. Це при тому, що пропоновані діячі зазвичай багато зробили задля заселення нашого краю. Комусь не подобається ім’я Винниченка, державного діяча і письменника, нашого земляка, на честь якого названо Кіровоградський держуніверситет. Дехто називав “політичними” й “недовговічними” будь-які назви на честь особі, що якось пов’язані з Україною (тобто практично всі запропоновані). Таке враження, що ці критики живуть не в Україні, а в якійсь іншій країні, або ж принаймні з дня на день очікують приходу до Олександрії загонів армії Новоросії, чи просто зникнення нашої країни з мапи світу. Бо ж інакше ці назви ніколи не застаріють і не втратять актуальності, поки існуватиме Українська держава і поки наше місто входитиме до її складу. Звісно, ймовірно, в далекому майбутньому може зникнути і Україна, і людська цивілізація, і планета Земля. Людство може навіть значно пришвидшити ці події, розпочавши ядерну війну. Але який сенс все своє життя і життя своєї громади приміряти до невідомо якого Апокаліпсису? Адже кожен з нас планує власне майбутнє, дбає про родину, робить певні заощадження, навіть розуміючи, що будь-якої секунди існує ймовірність випадку, що зруйнує всі плани і сподівання.

Навіщо давати назви пов’язані з війною на Донбасі або загиблими там олександрійцями, адже це справа сьогоднішнього дня, вже скоро ці події забудуться, а назви почнуть виглядати неактуально.

Не забудеться, бо це непересічна подія в нашій історії, це війна на українській землі вперше за 70 років. Більше двадцяти років тому завершилася війна в Афгані, яка ніяк не загрожувала мирному існуванню нашої країни, проте на честь кожного з загиблих там солдатів-олександрійців у місті названо вулицю чи провулок. Ще більше топонімів на честь загиблих олександрійських підпільників а також радянських солдатів-героїв, які пов’язані з містом, та й просто назв як нагадування про війну (наприклад “Героїв Сталінграду”). І досі ці назви виглядають цілком актуальними. Так само актуальними будуть і назви на честь осіб, що в тяжкий час для батьківщини пішли боронити нашу рідну землю від загарбників-головорізів.

Назви мають бути максимально “нейтральні”, тоді вони будуть на віки!

Це, власне, один з головних аргументів за дачно-кооперативні назви. Звісно нейтральні назви – це чудово, і ніхто не проти них у тих випадках, коли вони є доречними. Саме тому пропонується повернути актуальні історичні назви, адже до революції 1917 року абсолютна більшість вулиць Олександрії мали саме нейтральні назви: Поштова, Бульварна, Бердянська, Таврійська, Крюківська, Головківска, Кам’яна, Іванівська, Березівська, та інші. Проте скільки ж з них зберегли свої назви? Жодна. Комуністами вони були перейменовані всі до одної задля того, аби вбивати в мізки людей свою ідеологію – також і з допомогою топоніміки. Звідси висновок — коли до влади приходять носії тоталітарної ідеології, жодна «нейтральність» назви не врятує, бо вони зроблять все, аби намертво вбити в голови населенню свою пропаганду, в тому числі й через топоніміку. Потрібно просто не допускати тоталітаризму. Це зараз і намагається робити Україна, протистоячи російському агресору на сході, який таки використовує радянську ідеологічну парадигму, що глибоко в’їлася в свідомість деяких громадян, на свою користь.

Якщо ж давати вулицям геть “нейтральні” назви цілковито абстрактного характеру (Яблучна, Тіниста, Щаслива, Літня, Синя, Березнева, Романтична), то вони не сприятимть пробудженню у олександрійців інтересу до історії та культури рідного краю, усвідомлення себе, як ланки нерозривного ланцюга поколінь людей, що живуть на цій землі і несуть на собі відповідальність за її розвиток та благоустрій як на рівні своєї вулиці, так і на рівні будинку, міста, держави.

Проте є й хороша новина. Оскільки такі назви не становитимуть ніякої культурної цінності в очах містян, то вони будуть перейменовані за першої-ліпшої нагоди, значно швидше за ті, які пов’язані з історією чи культурою міста.

Ми ж маємо рівнятися на Захід, то навіщо перейменовувати вулицю Чкалова, адже на честь нього названа вулиця в місті Ванкувері (США), де він здійснив посадку після тривалого перельоту з Москви наприкінці 1937? Навіщо перейменовувати вулицю Горького, адже на честь нього названа вулиця на острові-курорті Капрі, де він тривалий час мешав? Тощо…

Так, на честь декого з таких представників радянського режиму на Заході може бути щось назване. Але лише в тих місцях, з якими ці особи свого часу були безпосередньо пов’язані, де зробили якісь непересічні вчинки, чи увічнили тамтешню місцевість у творах. Говорячи сучасною мовою – забезпечили гарний піар якомусь поселеню. Але звісно ж, “сталінський сокол” не приземлявся ніколи в Олександрії, а один з трубадурів більшовицького режиму й засновник соцреалізму в літературі ніколи не писав тут своїх творів. Так само, як і в тисячах інших українських населених пунктах, до яких вони не мали жодного стосунку, проте мають там “свої вулиці”. Просто їхні імена свого часу стали частиною панівної комуністичної ідеології.

Леонід Овчаренко, один з авторів пропозицій щодо перейменування міських топонімів