Чекаємо на тебе вдома, синку!

Зимові свята — час тепла, сімейних зустрічей і надій. Та є родини, для яких ці дні минають без святкового настрою. Їхнє головне бажання не поміщається під ялинку. Воно одне на всіх: обійняти своїх рідних живими й здоровими та дочекатися їхнього повернення додому.

Поки міста грають святковими вогнями і лунають колядки, сотні родин живуть у режимі очікування. Для них зима – це не про святкування, а про щоденну надію. Про дзвінок, повідомлення чи звістку, яка дозволить знову побачити найдорожчих.
Понад два роки Інна Козак шукає свого сина Андрія. Він був мобілізований у 2022 році і зник безвісти 11 вересня 2023 року біля Роботине Запорізької області. Дотепер мати не знає, де він, що з ним, шукає бодай якусь інформацію, яка допоможе у пошуках, і мріє, щоб її син швидше повернувся додому.
Побратими Андрія розповідали різні історії. Але Інна попри все вірить: син обов’язково буде вдома живим і здоровим. З того завдання, виконувати яке направили Андрія, не повернулося двоє бійців. Інна знайшла контакти рідних другого хлопця – Миколи Бортника і тримає зв’язок із його дружиною. Як написано в акті розслідування, Микола надавав допомогу пораненому Андрієві.

11 вересня 2023 року Андрій не вийшов на зв’язок із мамою. До цього попередив, що пару днів буде на завданні. Почекавши декілька днів, Інна написала заяву у ТЦК та СП, де їй обіцяли надати інформацію про сина. Але вона так і не дочекалася її. Знайшла номер гарячої лінії бригади, де служив Андрій, зателефонувала. І почула: «Ваш син безвісти зниклий». Інна звернулася до ТЦК: чому знають і не повідомляють? І на другий день після свого телефонного дзвінка мама отримала звідти відповідне сповіщення. Інна згадує: до ТЦК ходила, як на роботу. Писала заяви і там, і у відділі поліції, здавали зразки ДНК. «Нам дуже допомогла дружина побратима Андрія – Юля. Вона підказувала, як складати і куди надсилати запити, які документи для цього потрібні, і я їй за це дуже вдячна», – говорить Інна. Від Юлії родина Андрія дізналася й деяку інформацію про нього, яку передали побратими. Але мама у неї не вірить. «Я сподіваюся, що це неправда, я його побачу і обійму, і ми будемо разом».
Інна – активна учасниця спільноти «Безвісти зниклі й полонені Олександрії». Щоразу під час чергового обміну військовополоненими олександрійці везуть світлини своїх рідних – раптом хтось щось бачив, чув, знає про них. Також Інна бере участь у щотижневих акціях спільноти й щодня долучається до акції «Хвилина мовчання». «Я дуже вдячна спільноті за підтримку. Завдяки дівчатам, я не відчуваю себе покинутою сам на сам зі своєю бідою і знаю: я не одна у такій ситуації», – зізнається жінка. На акції Інна приїздить із Нового Стародуба, де проживає. До мобілізації Андрій працював у Петрівській виправній колонії №49.
Інна регулярно долучається до онлай і офлайн-зустрічей зі 116 ОМБР, де служив Андрій. Але усі її запитання поки що залишаються без відповідей. «Я була на зустрічі у Дніпрі, але почула те саме, що й у Києві: жодної конкретної інформації нам не надають. Говорять: «Чекайте, тримайтеся». І більше нічого», – констатує вона.
Донька Інни сама прийшла у військкомат і заявила: «Хочу допомагати військовим». Її вислухали, посміхнулися і порадили спочатку завершити навчання. По закінченні Олександрійського фахового медичного коледжу дівчина була мобілізована, розповідає мама, і служить у госпіталі.
Ще один син Інни Микола – також військовий, служить у гарячих точках. Зі сльозами на очах мама говорить: «Сподіваємося, все буде добре. Надіємося, що Андрій у полоні».

Діти також допомагають мамі, чим можуть, у пошуках Андрія. За цей час вдалося зібрати зовсім обмаль інформації.
У соцмережах розповсюджується звернення до командирів 116 ОМБР з проханням, щоб виходили на зв’язок з родинами, розповідали правду. «З таким дуже важко жити. Ми не знаємо, що з нашим сином. Цілодобово не випускаємо телефон з рук, – написано у повідомленні. – Козак Андрій Сергійович 11.12.1997р.н. служив у 2 взводі 7 роти 116 бригади. Просимо поширення і будемо вдячні за будь-яку інформацію».
Ініціативні групи «Безвісти зниклі й полонені Олександрії» та «Вшануй Олександрія» постійно проводять акції, які нагадують: серед нас живуть багато людей, які чекають на повернення своїх рідних. Нещодавно активісти провели чергову акцію – до лавочки біля ПК «Світлопільський» прикріпили табличку «На цьому місці мав би сидіти безвісти зниклий або полонений» на знак того, що сім’ї чекають на своїх хлопців удома, в рідному місті. Вже двічі до Олександрії приїздила представниця повноважного з прав людини у Кіровоградській області Галина Лугова і спілкувалася із родинами військовослужбовців, які перебувають у полоні або зникли безвісти. Зустрічі відбулися за ініціативи спільноти «Безвісти зниклі та полонені Олександрії», яка направила запит до військової адміністрації та місцевої влади. На останній зустрічі Галина Лугова відповідала на запитання родин зниклих та полонених. Присутні отримали роз’яснення щодо правового захисту військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають у полоні, процедури розшуку та звільнення, можливості матеріальної підтримки та психологічної допомоги.
Історія Інни Козак – одна із тисяч. За кожним ім’ям у списках безвісти зниклих стоїть родина, яка живе між надією і невідомістю. Вони не просять неможливого – лише правди, зв’язку й шансів дочекатися. І поки триває очікування, для них найважливіше – не бути забутими.
Поки для одних зима – час радості й зустрічей, для інших – це ще один період очікування без відповідей. Родини безвісти зниклих і полонених нагадують: за кожною історією стоїть живий біль і жива надія.
Лавочки з табличками, світлини на акціях, телефони, які не випускають з рук, – це знаки невидимого фронту очікування. І поки він триває, для цих родин найважливіше – щоб про них пам’ятали. Бо надія живе доти, доки її розділяють. І нехай у 2026 році кожна родина дочекається своїх найдорожчих вдома живими та здоровими.

О.Маріїнська