БАНДАНА

28 жовтня відзначається неофіційне свято – День бабусь і дідусів. Уперше його в цю дату відсвяткували в 2009 році за ініціативи Квіткового бюро Голландії. Тоді організація виступила із закликами подарувати живі квіти в горщиках своїм бабусям і дідусям. Квітники пояснили, що такий подарунок буде символізувати зв’язок поколінь від коренів – до молодих паростків..

В Україні святкування Дня бабусь і дідусів має свої давні корені.
Ще до заснування такого свята восени, а саме увечері 1 листопада і в ніч на 2-е відзначали День Осінніх дідів. Традиційно накривали стіл, за яким збиралися всі покоління родини. Також ставили прилади для померлих родичів. Їх не боялися, а вважали захисниками і помічниками в життєвих справах. Зазвичай напередодні пекли пироги і робили кутю. У центрі столу встановлювали запалену свічку.
У цей день необхідно приділити увагу бабусям і дідусям. Можна прийти в гості з ласощами, вийти на прогулянку або, якщо ви перебуваєте далеко, хоча б зателефонувати їм.
У період пандемії Коронавіруса слід особливо відповідально готуватися до контактів з людьми похилого віку. Відвідувати бабусь і дідусів можна лише в тому випадку, якщо ви впевнені, що здорові, а також дотримуватися заходів безпеки, носити маску, мити руки і користуватися дезінфектором, дотримуватися дистанції.
У цей день прийнято не тільки спілкуватися зі своїми бабусями і дідусями, а ще ділитися історіями і почуттями.
Редакція “ОТ” представляє вашій увазі розповідь нашого постійного, улюбленого автора, до того ж і бабусі, Валентини Білоткач “Бандана”.
Якраз перед новорічними святами Зоя Олександрівна заходилася з прибиранням у хаті. Найперше вирішила, як-то кажуть, перетрусити усі старники. Справді, за рік у закапелках шаф накопичується чимало речей, які вже своє відслужили і лишалися на місці лише тому, що господині все ніколи було зібрати їх докупи та чи то однести на смітник, чи то пороздавати людям, які могли мати у тих речах потребу. Зоя Олександрівна скидала на підлогу стару зношену білизну , окремо на стілець поклала діряві простирадла та наволочки – те ще може згодитися на кухонні ганчірки. А потім їй до рук потрапили речі, які вона кожного разу ретельно обдивлялася, тулила собі до щік і знову клала до шафи. То були малесенькі маєчки і трусики, легенькі платтячка і банти. Колись ті речі носили її онучата, Ліна і Лєра. Перебираючи дитячі речі, Зоя Олександрівна згадувала свої чи не найщасливіші у житті дні. І то незважаючи на те, що той період для населення країни був далеко не простим. Часи великої новітньої руїни тільки починалися. Люди втрачали робочі місця і мусили у пошуках заробітку виїздити чи то у великі міста свого краю, а чи податися у зарубіжжя, далеке чи близьке. Хто мав дітей, змушений був лишати їх на своїх родичів – батьків, бабусь, дідусів. Зоя Олександрівна також мусила у ті часи доглядати внучок Ліночку і Лєрочку, бо донька і зять, їхні батьки, також подалися на заробітки. Від своїх дорогих заробітчан Зоя Олександрівна регулярно отримувала грошові перекази на утримання малечі, тому не можна було сказати, що вона та дівчатка у чомусь мали гостру нужду, хоча і жили досить скромно: Зоя Олександрівна звикла економити на всьому, то була багаторічна звичка жінки, яка рано втратила чоловіка і мусила сама виховувати доньку, утримувати її на вельми скромну зарплату бібліотекарки. Отож частинку кожного грошового переказу від дітей-заробітчан вона відкладала «про запас». До літа набігла певна сума, а тут ще прийшов черговий переказ і наказ від дітей повезти малечу до моря, аби оздоровити. Зоя Олександрівна доручила сусідам своє нехитре господарство. Вирушили до моря у розпал літнього сезону – у липні. Дні стояли спекотні, ночі теплі, море було спокійне. Дівчатка досхочу бовталися у воді, а їхня бабуся теж мусила бути з ними, аж поки вони самі не вибігали на берег, аби поніжитися на теплому пісочку. Додому – Зоя Олександрівна винаймала кімнату в приватному секторі – поверталися перед обідом. Щоразу йшли через один із базарів, де завжди було людно, галасливо , і купити можна було все – продукти, сувеніри і, звичайно, все необхідне для купання та плавання. Того сезону саме увійшли в моду так звані бандани – по-особливому зшиті шматки тканини. Бандани одягали на голову замість капелюшків. Ліна, старша внучка, була у тому віці, коли діти починають скептично ставитися до всього: до порад дорослих, до суспільних цінностей і навіть до новинок моди. Ліна презирливо хмикала, коли бачила дівчаток-ровесниць у модних топах чи банданах. Сама вона замість модної бандани носила широкополий капелюшок, який їй надзвичайно личив. А от молодша, Лєрочка, шестирічне дівчатко, якось зупинилася біля торгової розкладки з тими самими банданами, довго їх розглядала, а тоді вхопила Зою Олександрівну за руку і, заглядаючи їй в очі, попросила:
– Бабуню, купи мені бандану…
Зоя Олександрівна зітхнула і спитала продавчиню, скільки коштує той предмет. Ціна виявилася високою. Не можна сказати, щоб Зоя Олександрівна була скупою. Але їй важко було зрозуміти, як за якусь дрібничку можна правити такі гроші… І вона сказала дитині:
– Ходімо звідси, я краще вам морозива куплю…
Бабуню підтримала Ліна. Вона взяла сестричку за руку і сказала:
– А потім ми пограємо у настільний теніс. Я думаю, цього разу ти в мене виграєш. Добре?
Та Лєра на те нічого не відповіла, лише насупила бровенята. Вони пішли далі. Попереду Ліна, за нею Лєра, а позаду них Зоя Олександрівна. Стара жінка думала про те, що вона таки правильно вчинила, що не виконала забаганку внучки. Аякже, хай дівчинка не думає, що всі її забаганки будуть задоволені. Треба змалку привчати дітей бути ощадливими. Та коли Зоя Олександрівна відволіклася від роздумів та поглянула на дітей, від її правильних міркувань не лишилося ані сліду. Лєра йшла слідом за сестрою, низько опустивши голівку. Вся її маленька фігурка якось поникла, хода була невпевненою, наче ступало не маленьке дівчатко, а старенька бабуся. Плечі дитини здригалися, І Зоя Олександрівна зрозуміла, що Лєра плаче. Зоя Олександрівна різко зупинилася, витерла рукою враз спітніле чоло.
– Дівчатка, стійте! – гукнула внучкам. – Ходіть-но сюди…
– Ну, що тут таке? – озирнувшись, нетерпляче спитала Ліна.
Та Зоя Олександрівна нічого на те не відповіла, взяла Лєру за руку і підвела до розкладки з банданами.
– А ну, вибирай, яка тобі до вподоби, – веліла малій.
Оченята дитини враз засяяли, щічки зарожевіли.
– Справді? – недовірливо поглянула на бабуню.
– Аякже, справді, – посміхнулася Зоя Олександрівна.
Підійшла Ліна, і всі троє почали перебирати різнокольорові шматки тканини – бандани. Продавчиня посміхалася, показувала товар, розпинаючи його на пальцях. Врешті вибір було зроблено. Дівчатка облюбували бандану рожевого кольору з блискітками. Зоя Олександрівна розрахувалася з продавчинею, поглянула на Лєру, на голівці якої вже красувалася бандана. Сама дівчинка сяяла щасливою посмішкою, весело підстрибувала на місці. Поблажливо всміхалася Ліна.
– Ох, сороки ви мої! – розчулено мовила Зоя Олександрівна. Вона сама почувалася чи не щасливішою від дитини.
…Увечері, вкладаючи малу спати, Зоя Олександрівна, як завжди, поцілувала її, потім Ліну, побажала обом доброї ночі і вимкнула світло. Лєра якийсь час вовтузилася у своєму ліжку. І вже засинаючи, неголосно мовила:
– Я люблю тебе, бабуню. Дуже-дуже!
Зоя Олександрівна, ледь стримуючись, аби не схлипнути, відповіла:
– Я теж люблю вас обох, мої хороші. Дуже-дуже…
…Минув час. Підросли внучата, а їхні батьки до того часу, як-то кажуть, вбилися у пір’ячко: мали роботу, придбали власну квартиру у великому місті, отож змогли нарешті забрати дітей до себе. Хорошими, добрими виросли дівчатка. Свою бабусю, Зою Олександрівну, не забувають. Хоч і не часто, а приїздять у гості, подарунки привозять. Свято тоді в хаті у Зої Олександрівни: щебечуть внучки, а вона не надивиться на них, не наслухається їхнього щебету… Поїдуть – і хата пусткою стає. Зоя Олександрівна потиху сльози втирає, з місця на місце подарунки від онучок перекладає, а тоді шукає якусь роботу, аби руки були зайняті і на душі не так сумно та самотньо. Отак під Новий рік перебирала Зоя Олександрівна речі у шафі, тулила до щік дорогі серцю маленькі пакуночки, як раптом до рук потрапив невеличкий целофановий згорток. Зоя Олександрівна розпакувала той згорток. У її руках опинилася рожева з блискітками смужка тканини. То була та сама бандана, яку колись вона, Зоя Олександрівна, купила для маленької внучки Лєри, купила всупереч власним переконанням щодо правильного виховання дітей. Стара жінка притулила дорогу знахідку до обличчя і тихо заплакала…

Бабусі

Дозріває пшениця у полі,
Трактори десь далеко гудуть,
А по стежці, знайомій до болю,
До бабусі я в гості іду.

Все шепочуть про щось заповітне
Та шепочуть про щось колоски.
Тут у кожній билині – щось рідне,
Що до мене прийшло крізь віки.

Світлий промінь майне по стежині,
Синім оком волошка моргне…
В кінці стежки у білій хустині
Виглядає бабуся мене.

Я старенькі бабусині руки
Притулю собі мовчки до щік.
Ласку рук тих повік не забути,
Не забуть добрий усміх повік!

І в сумну, і в веселу годину –
Від життя ми приймаємо все –
Я згадаю привітну хатину,
Мудре слово, що радість несе.

Дозріває пшениця у полі,
Трактори ген над яром гудуть,
А по стежці, знайомій до болю,
До бабусі я в гості іду.

Валентина Білоткач, м. Олександрія