Солідний ювілей поважної людини – Віталію Куропятнику – 85!

Говорять, будь-який вік має свої переваги, і похилий (краще скажемо, дуже поважний) також. Не всім дано дожити до глибокої старості, зберігши якщо не здоров’я, то життєлюбність, гострий розум і яку-не-яку соціальну активність. А раз дано – то не просто так, і треба цим користатися.

Віталій Куропятник, якому 11 червня виповнилося 85 років, – людина в Олександрії знана і поважна. Людина різнобічно розвинена, активна і неординарна, Віталій Карпович не звик пасувати перед труднощами. На шляху досягнення цілей Куропятника ніколи нічого не зупиняло. Щоправда, він самокритично зауважував, що живе дотепер і у свій час дечого досяг завдяки дружині, яка терпить його вже 65 років, бо, як будь-який Близнюк, він егоїстичний, пихатий, не однолюб, але де у чому постійний.
Гострий розум у поєднанні з дотепним словом і сміливістю мати й висловлювати власну думку робили Віталія Карповича незручним для багатьох, особливо чиновників. Та він на це ніколи не зважав, а незламність і прямолінійність проніс із собою крізь роки і випробування, які тільки загартували його і без того сильний характер.
Олександрійці старшого віку знають Віталія Куропятника насамперед як директора Олександрійського рудоремонтного заводу. Понад 40 років він працював на підприємствах вугільної промисловості Олександрії. Уродженець села Алеєвки, про історію якого Куропятник написав не одну книгу, по завершенні Користівської середньої школи, Кіровоградського машинобудівного технікуму та служби в армії, Віталій Карпович прийшов працювати на рудоремонтний завод. Починав токарем, дослужився до директора.
Куропятник згадував, що його життєвий шлях – це постійна боротьба за виживання: «Спочатку ми з двома сестрами, сироти, діти війни, рятувалися від голоду, збираючи залишки картоплі та інших овочів з городів. Ловили раків у холодній воді, діставали з-під криги рибу, що задихнулася. Росли у злиднях. Але все-таки я вчився, закінчив технікум, почав працювати, хоч і доволі невмілим токарем. Найкращими роками вважаю роботу в конструкторському відділі. Я мріяв стати головним конструктором. Але швидкісні кар’єрні сходи зламали мою мрію і зіпсували мене як інженера. Пишаюся, що був провідним конструктором земснаряда «Олександрія». Будучи директором підприємства, впродовж 15 років удосконалював його, підвищував його рівень, боровся за його існування. З моїм уходом завод порізали на металобрухт. Мені не дали освоїти серійне виробництво земснарядів, і через десять років купували у Сумах точну копію нашого. А машинобудівництво без замовлень вмирає, як усихають водойми та річки, яким можна дати нове життя».
«Але я пишаюся, що при мені рудоремонтний завод виріс із майстерень з обслуговування обладнання об’єднання «Олександріявугілля» до потужного підприємства-виробника, – розповідає Віталій Карпович. – На заводі був замкнутий цикл – від лиття штампувань, поковок, виготовлення деталей до збирання вузлів та машин. Унікальний верстатний парк виготовляв деталі розміром від годинникових механізмів до великогабаритних – до 12 метрів діаметром та 8 метрів завдовжки. Жоден завод не мав такого зубонарізного парку за профілем та видом шестерніх передач. Ми могли виготовляти шестерні для будь-яких іноземних механізмів. Був верстат англійської фірми «Паркінсон» 1886 року випуску. Наш завод – правонаступник першого машинобудівного підприємства міста, «Снарядного заводу», яке відзначило своє 105-річчя. 1954 року перші 400 людей перейшли працювати на наш новий завод зі старих корпусів «Снарядного», які були зруйновані. Майже те саме сталося із рудоремонтним заводом, коли розвалили вугільну промисловість Олександрії. Я намагався вирватися з-під опіки об’єднання «Олександріявугілля» та організувати своє автономне виробництво, але мене «наполегливо попросили».
Історії заводу, якого більше немає, присвячена одна з книг Віталія Куропятника. Завод випускав барабани-змішувачі, редуктори, верстати ножівок, насоси, освоював дослідні зразки зварювальних апаратів для зварювання в космосі, агрегати для автоматичного зварювання трубопроводів великих діаметрів інституту Патона. На підприємстві випробовували напилювання твердим сплавом, стрічкою, під флюсом, киснем та інші. Свого часу у заводчан переймали досвід фахівці з Німеччини. Великий попит мали агрегати, шахтні перекидачі, різні види кріплення. Значну частину товарної продукції заводу займало штампування еліпсних днищ, які постачалися до різних регіонів країни.
Завод допомагав сільському господарству у постачанні запчастин, ремонту обладнання, механізації праці, а також в обладнанні силосховищ, критих струмів тощо. Підприємство облаштувало два садово-городні кооперативи, побудувало власним коштом два багатоповерхові будинки. Тривалий час у новорічні свята на центральній площі Олександрії красувалася ялинка на платформі з приводом, що обертається, який був виготовлений на Рудоремонтному заводі.
На балансі Рудорему був місцевий стадіон «Шахтар». Земснарядом ми очистили Інгулець, створили пляж, човнову станцію. Влаштовувалися вечори відпочинку з оркестром. То справді був центр відпочинку городян. Ми мали власний корпус у профілакторії «Гірник», всіляко допомагали в його облаштуванні і, звичайно, на 100% забезпечували киснем для процедур».
Після звільнення з заводу Віталій Карпович працював головним механіком Головківського вуглерозрізу в Райенергоуправлінні. Уже в передпенсійному віці, коли знадобився диплом енергетика, заочно закінчив технікум. У нього за плечима тоді вже був технікум, інститут і великий досвід роботи, але вчитися до старості не розхотілося. За словами Куропятника, його матуся, доживши до 102 років, постійно навчалася у людей.
На пенсії Віталій Карпович не став насолоджуватися заслуженим відпочинком, а знайшов нову справу до душі – почав писати. Він автор численних гострих статей у місцевих та обласних газетах. У них Куропятник висловлював критичні зауваження і конструктивні пропозиції. А це багатьом чиновникам і посадовцям ой як не подобалося. Окрім статей, Куропятник написав 13 брошур, які видані самодруком, – власні вірші, роздуми, спогади, краєзнавчі матеріали. Деякі дописи присвячені історії сіл, промислових підприємств, футболу в Олександрії. У них, як і у статтях Куропятника, є спірна інформація, що неодноразово ставала приводом для дискусій, адже перевірити її неможливо. І це ще не все, що є в архівах Віталія Карповича, на-друковано!
Ще декілька років тому невгамовному Куропятнику до всього була справа – він активно включався у процес перейменування вулиць після декомунізації, пропонуючи, приміром, назвати колишню 50 років Жовтня ім’ям інженера-будівельника, Почесного громадянина Олександрії Павла Чаговця. Оприлюднював дуже неприємну інформацію про Іллю Діброву. Друкував в «ОТ» статті про відомих і не дуже олександрійців, пам’ять про яких гідна увічнення. Декілька років поспіль порушував питання відновлення традиції присвоєння звання Почесного громадянина Олександрії, на яке нескромно претендував і сам.
Сьогодні запал залишився, а здоров’я, на жаль, все частіше підводить. Та Куропятник не був би собою, якби здався і склав руки. Ні. Віталій Карпович продовжує працювати над майбутніми дописами і збирає матеріали для наступних статей та видань. Чотири флешки у нього вже заповнені інформацією та фотографіями, а ідей і планів ще багато. Дай Боже, щоб вони втілилися у життя. Чого ювіляру і бажаємо. А ще – міцного здоров’я, активного довголіття і добробуту в сімейному колі. Бо з родиною Віталію Карповичу дійсно пощастило. Живіть довго і якісно, Віталію Карповичу! Історія Вашого життя гідна поваги і вдячності, але вона триває. І ми віримо – Вам ще є чим здивувати рідне місто!

Олена Карпачова