Єлизавета Арська: «Театр – це моє життя!»

Хтось привів до нас актрису –
Молодичку Арську Лізу.
Чи із МХАТу, чи з БК –
Ось голубонька яка!
Будь же в нашім колективі,
Ми від тебе всі щасливі.

Ці віршовані рядки актрисі народного аматорського театру Єлизаветі Арській присвятив директор Палацу культури «Світлопільський» і актор Іван Кисарець. За своє життя Арська зіграла понад 40 ролей у різних постановках, переважно – комічного плану. І хоча ведучих, головних серед них немає, вони запам’яталися глядачам як яскраві та неординарні. Є у творчому арсеналі Єлизавети Леонідівни і рекламний відеоролик газети «Вільне Слово», знятий і показаний по місцевому телебаченню у 2003 році.
Дівчина козацького роду – так мама називала її в дитинстві, бо предок Дмитро Лісовий був сот-ником війська Богдана Хмельницького. Любов до творчості Єлизавета Леонідівна успадкувала саме від мами – звичайної домогосподарки, яка знаходила час для участі в художній самодіяльності. Сім’я жила під Чигирином, у селі Новоселиці. Мати чудово співала, грала на бандурі та гітарі і навчала цьому доньку, сподіваючись, що вона досягне у житті більшого.
Тож не дивно, що школяркою Ліза почала виступати на сцені – спочатку в хорі, згодом – як учасниця драматичного гуртка. Перша вистава – «Казка про змарнований час» – запам’яталася відчуттям великого задоволення від гри на сцені. Будучи студенткою залізничного технікуму, Ліза продовжувала брати участь у художній самодіяльності – грала на гітарі у струнному оркестрі.
До Олександрії Єлизавета Леонідівна приїхала у 1960 році. Працювала на електромеханічному заводі, вчилася у КІСМі. І грала у складі театральної студії під керівництвом Е.Берченка у Будинку культури Перемозького мікрорайону. На його сцені її і помітила акторка міського народного театру Валентина Калішевич. Справа в тому, що тендітна, невеличка на зріст жіночка могла грати і жіночі, і дитячі, і чоловічі ролі – таке амплуа називається травесті. На той час у народному театрі бракувало саме таких акторів.
Перед зустріччю з керівником театру – народним артистом України Михайлом Донцем – Єлизавета дуже хвилювалася: все-таки він знаменитість, професіонал, а вона – «сире тісто». Але Донець, побачивши її, зрадів: «Таке маленьке дівчисько – просто знахідка для мене!» Успішно склавши проби, Єлизавета Арська була зарахована до театральної трупи.
Звичайно, спочатку вона ніяковіла у компанії досвідчених акторів, але Михайло Олександрович, як мудрий режисер і тактовна людина, ніколи не робив їй зауважень при всіх, підказував, допомагав. Єдине, чого він категорично не терпів, – запізнень на репетиції і халатного ставлення до роботи.
Встигати скрізь матері двох синів було важко. Єлизавету виручали мама і брат, а часом діти залишалися самі або й їздили на гастролі з матусею. Особисте життя не склалося. Словом, труднощів вистачало, та відмовитися від захоплення театром Арська не могла. «Це для мене друге дихання. Театр – це моє життя!», – завжди говорила вона.
Над кожною своєю роллю Єлизавета Леонідівна працювала ретельно, старанно й творчо і, треба сказати, чудово виправдовувала своє амплуа. Про це красномовно говорить один кумедний випадок. У 1980 році народний театр з п’єсою «Барабанщиця», де Арська виконувала роль 14-річного хлопця, виступав у Знам’янському будинку культури. По закінченні вистави усі актори під аплодисменти вийшли на сцену. Виконавцям головних ролей – Марії Поліщук, Ії Мамаєвій – захоплені глядачі дарували квіти, а «хлопчисько Едик» скромно стояв скраєчку. Раптом на сцену з глядацької зали вийшов гарний хлопець і попрямував до «нього». «Ну ти, пацан, дав! – захоплено сказав він, поплескавши «Едика» по плечу. – Краще всіх зіграв! Ось я на клумбі квітів накрав – на, тримай! Молоток, пацан!»

Палкому прихильнику театрального мистецтва навіть на думку не спало, що перед ним – жінка.
Єлизавета Леонідівна говорить, що все життя їй дивовижно таланило на режисерів: Михайло Донець – заслужений артист УРСР, Ніна Талакова, Юрій Дзбановський. Робота з ними приносила справжнє задоволення. У складі народного аматорського театру ПК «Світлопільський» вона грала з 1989 року.
З усього розмаїття зіграних ролей Єлизавета Арська виділяє улюблені, у яких є частка і власної творчості. Це і комічні: баба Палажка («Кайдашева сім’я»), Химка («За двома зайцями»), Дуняша («Папе надо похудеть»), і хитра Оришка («Лимерівна»), і люта Риндичка («По ревізії»). З Арською віталися на вулицях глядачі: «Здрастуй, Химочко!». На жаль, з кінця 2000-х за станом здоров’я Єлизавета Леонідівна більше не може брати участь у виставах. Але вона – частий гість у народному аматорському театрі. Приходить і на репетиції, і на спектаклі, і просто так. І завжди не з порожніми руками – несе у рідний театр гостинці. Зараз Єлизаветі Леонідівні 85 років. Вона із захопленням розповідає про дітей, онуків і правнуків.
Режисер народного аматорського театру ПК «Світлопільський» Тетяна Бессмольна говорить: «Ми щиро радіємо, коли приходить Єлизавета Леонідівна. Її любить молодь. Це рідкісний любитель театру, вона цілком віддана йому. Маленька, тендітна, з гарним світлим волоссям, легенька, наче метелик, глядач її любив і приймав дуже добре. Ми працювали разом лише у виставі «Одна берёза знает», де вона грала мою доньку. Потім у неї виникли проблеми з ногами, і Юрій Дзбановський допоміг з лікуванням. Ми чекали на її повернення. Напередодні 2009 року, вітаючи Єлизавету Леонідівну, Юрій Ігорович писав їй: «Набирайтеся сил і здоров’я. Вас чекає театр. Старих і нових ролей, бурхливих оплесків, перемог над усіма негараздами». Та, на жаль, її театральна кар’єра завершилася. Проте усі, кому пощастило працювати з Єлизаветою Арською, пишаються цим. Щира і талановита, вона залишила по собі добрий слід як актриса – одна з небагатьох артистів старшого покоління народного театру. Таких людей треба берегти, вони – жива театральна історія».

Олена Карпачова