Вони піднімали Херсонщину

Сьогодні багато говорять про енергетичну сферу, про її мужніх працівників, які в тилу тримають другий фронт. У День енергетика найкращі співробітники галузі отримали грамоти та подяки від обласної ради та Кіровоградської ОВА. Серед нагороджених були і спеціалісти олександрійської дільниці служби ліній ПрАТ «Кіровоградобленерго», які тричі виїжджали на відновлення електромереж звільненої Херсонщини.
Ми зустрілися з бригадою служби ліній Миколою Яременком, Володимиром Крячком, Романом Федоренком, Сергієм Радовим, Олександром Яценком, Олегом Буняком і почули їхню розповідь про роботу на звільнених територіях.

“Перше відрядження відбулося 19 жовтня, – розповідають хлопці. – Нас попередили, куди ми їдемо, які будуть завдання, які умови, які ризики можуть чекати. Ніхто їхати не примушував, але ми вирішили, що це наш обов’язок – допомогти людям, які місяцями живуть без світла, води, тепла. Живуть у зруйнованих будинках, у містах і селах з геть відсутньою інфраструктурою.
Нас поселили у хатинці за місцевою школою, яка вже на другу ніч врятувала нам життя. У той день о пів на першу ночі пролунав страшенний вибух, потім ще один. На ранок ми зрозуміли, що саме стіни шкільної будівлі прийняли на себе удар вибуху ракет, які впали за школою – десь за 150 метрів від нашої хати. Земля ще диміла, але ми сфотографувалися на пам’ять у величезній вирві, що залишилася на місці вибуху…

Обсяг роботи був величезний – майже скрізь по всіх селах, дорогах і напрямках зруйновані опори електромереж, підстанції, обірвані дроти. Сапери провели з нами інструктаж – не відходити більше як за чотири метри від лінії електромережі, бо навкруги все заміновано. Отак ми і працювали: попереду сапери, що розміновували для нас прохід, позаду ми. Виконувати роботу доводилося у касках і бронежилетах та слідкувати ледь не за кожним кроком. Це було нелегко, враховуючи важку амуніцію, дощі, через які ми промокали до нитки, та на шалений темп роботи.
А ще траплялося “встрягати” поміж двох вогнів. Це коли наші військові позиції позаду, а ворожі попереду. Проте людина звикає до всього. І ми звикли працювати під постійною канонадою, коли над головою свистять-гудуть снаряди, ракети, летять літаки. Сказати, що ми нічого не боялися – це буде невірно. Так, страх був, але коли втягуєшся у роботу, то вже й не помічаєш, що відбувається. Ми жартували між собою про такі умови праці – “страшно, але не скучно”!
Ми знали, що люди чекають на нашу допомогу, вони сподівалися на нас, вірили, що наші зусилля допоможуть їм якнайшвидше повернутися до нормального життя. Тож працювали, як-то кажуть, не покладаючи рук, від зорі до зорі.

Сказати, що місцеві жителі зустрічали нас радо – цього замало. Після того, що вони пережили в окупації, ми були для них, як рідні. Наприклад, одна жіночка, яка тримала невеличку крамницю, вставала спозаранку, відчиняла її та готувала каву, знаючи, що ми у цей час вирушаємо на роботу. До речі, за весь час перебування на Херсонщині в нас не поцупили жодного метра дроту чи якогось матеріалу, хоча все зберігалося у вільному доступі. Люди розуміли, що все це для них…
Ось так ми і йшли від села до села, де нас радо зустрічали люди, яких, до речі, залишилося геть мало. Усі, хто зміг, тікали від війни, а зараз ще невідомо, як скоро ці території зможуть повернутися до нормального мирного життя. Справа не тільки у зруйнованих домівках та інфраструктурі, а й у “подарунках”, залишених рашистами. Навкруги все заміновано – ліси, посадки, береги річок, поля. Ми бачили безмежні лани, на яких колосилася незібрана пшениця, але ніхто не може заїхати на них технікою.
Ми намагалися чітко виконувати вказівки саперів щодо пересування місцевістю, але одного разу таки були вимушені порушити правила. Якось працювали біля узлісся, коли почули вибух, а після нестерпний крик про допомогу. Ми зрозуміли, що хтось підірвався у лісі, але поряд не було ні військових, ні саперів. Обережно ступаючи по свіжих відбитках слідів мопеда, пішли до лісу і знайшли пораненого чоловіка. З’ясувалося, що це місцевий мешканець приїхав нарубати дров. Спиляне ним дерево впало на розтяжку гранати. Уламками гранати чоловіку роздробило ногу, були численні рани по всьому тілу.

Ми наклали йому турнікет та потихеньку, крок у крок винесли з лісу, де передали підоспівшим військовим. Пізніше дізналися, що його відправили на “велику землю”, де прооперували, і він залишився живим.
Наскільки підступний ворог, ми усвідомили, коли наш досвідчений інструктор-сапер сам загинув під час розмінування. Виявляється, що рашисти часто не просто мінували місцевість, а й закладали міни під міни. Тобто, коли сапер розміновує верхню вибухівку і дістає її, спрацьовує нижня.
Багато чого про місяці окупації розповідали місцеві. У селі Високопіллі відступаючі рашисти підпалили РЕС і не давали згасити полум’я, доки все не вигоріло вщент. А ще під парканом РЕС нам показали могилу місцевого електрика, який загинув під час обстрілів. Поховати його на цвинтарі окупанти не дозволили, мовляв, жителі копатимуть не могилу, а окопи.
Ну що ж, бачили ми й не похованих бурятів, які знівечені лежали у бур’янах. Поховати загиблих по-людськи не має можливості – місцина замінована їх же “братами”. До речі, довелося бачити цих самих “братів” полоненими. Після втечі окупантів їхня група з десяти чоловік “загубилася” та десь із місяць переховувалася у лісі, а потім здалася в полон…
Незважаючи на всі складнощі, ми виконали свою роботу і повернулися додому, до своїх звичних обов’язків.

С. Іванов