ВIйна – це насильство

Олена Ніколаєнко приїхала до Олександрії з Мелітополя. Керівник громадської організації, до війни вона консультувала підприємців – представників малого бізнесу щодо бухгалтерського обілку та звітності. За освітою Олена психолог. Їй за 60, але вона має значно молодший вигляд, і цим пишається, називаючи результатом роботи над собою.

Ранком 24 лютого у п’ятнадцять хвилин по четвертій Олена, як зазвичай, робила гімнастику в себе на балконі. Насолоджувалася свіжим повітрям. І раптом почула вибухи. З вікон її квартири на дев’ятому поверсі було добре видно воєнний аеродром. Над ним здіймався чорний дим. Після третього вибуху будинок почав хитатися. Душу заполонив страх за доньку і чотирирічного онука, які жили з Оленою. Вона зайшла у кімнату і гірко заплакала. Це було неправдоподібно, виходило поза рамки свідомості. Мелітополь здавна був черешневим краєм. Місцеві жителі вирощували ягоди і фрукти, які продавали в Україні і в росії. Так само мелітопольські підприємці реалізовували сільськогосподарську техніку і запчастини до неї. Олена не вірила у те, що це війна, і не знала, як діяти далі. Це було тут і зараз, і невідомо, коли і куди влучить наступний снаряд. Як тепер жити?
Прокинулися донька і онук. Олена усвідомила, що має бути опорою для них, тому опанувала себе і зовні виглядала спокійною, хоча всередині все палало.
Вже 26 лютого Мелітополь був окупований. Біля будівель СБУ, районної адміністрації і пожежної частини стояли танки. На відділі поліції вивісили російський триколор. Два тижні на околицях міста тривали обстріли, а в центрі – вуличні бої. Олена згадує, як ішла до супермаркету по воду, а назустріч їй проспектом величезною колоною їхали танки і воєнні автомобілі. Було страшно переходити дорогу – військові на техніці тримали автомати, дула яких націлені в бік пішоходів. Жінці захотілося мати очі на потилиці і по боках, щоб не випустити із поля зору небезпеку.
Сам вигляд окупантів викликав огиду і внутрішній спротив. Вони забороняли фотографувати і знімати відео, могли забрати і розбити телефон. Не можна було вільно пересуватися містом, постійно вимагали документи, перевіряли автівки. Взагалі заборон було багато, і люди не розуміли – що це за «освобождєніє», якщо треба ходити шовковими.
У перший місяць окупації в Мелітополі постійно проходили проукраїнські мітинги. Потім їх почали розганяти. Почастішали викрадення керівників міста і громадських активістів.
Під час повітряних тривог Олена з сім’єю не спускалися у непристосовані підвали, а ховалися у коридорі, пам’ятаючи правило двох стін. Спали впівока, одягнені. З’явилися перебої із зв’язком та електропостачанням. Не вистачало продуктів, засобів гігієни, речей першої необхідності. Процвітало мародерство.
Ніколаєнки ніколи не робили запасів продуктів більше, ніж на тиждень – у цьому не було необхідності. Магазини і аптеки, де все є, розташовані поруч, до них не більше десяти хвилин ходьби. З початку війни все змінилося. У магазинах і аптеках зранку шикувалися величезні черги, люди скуповували все. Іноді доводилося займати по шість черг одночасно, щоб купити продукти і ліки. Потім почали приходити гумконвої з росії, і Олені вони нагадували цирк – вона бачила, що для черги привозили масовку з Криму, знімали сюжет для телебачення – і гуманітарка закінчувалася. Бувало, бачила у черзі за російською гуманітаркою знайомих, але не засуджувала їх – людям треба виживати, хто як може. Ніхто не знав, на скільки вистачить їжі. Ціни злетіли втричі. Згодом на супермаркеті АТБ вивіска змінилася на «Мера», в ньому продавали товари з росії та Білорусі, а також залишки українських товарів. Ціни у рублях та гривнях зашкалювали.
Майже відразу прийшло розуміння: треба їхати, іншого виходу немає. Але хотілося виїхати максимально безпечно. Евакуаційними автобусами не вийшло – Олена з сім’єю просто не втовпилися у величезні черги і натовп. Чекали «зелених коридорів», адже лякала небезпека проїзду через «сіру» зону. Дехто з мелітопольців виїжджав через Крим, що коштувало від 300 доларів з людини. Родина Ніколаєнко прагнула виїхати тільки на територію України.
Нарешті вдалося виїхати легковим авто – безоплатно. Дякувати долі, росіяни на блокпостах перевіряли їхні речі не ретельно, вибірково, тому вдалося вивезти ноутбук і зберегти телефони. У «сірій» зоні була перестрілка, але вдалині, і Олена раділа, що онук у цей час спав. На українській території побачили наших захисників у формі, і плакали від радості. Шлях пролягав через повністю знищене селище Кам’янське, і це було жахливе видовище. У Запоріжжі втікачів від війни зустріли волонтери, розмістили у хостелі. А наступного ранку Ніколаєнки поїхали до Олександрії.
З 2 червня 2022 року вони живуть у нашому місті. Олена отримує пенсію і виплати ВПО від держави. Працює у волонтерському центрі, веде «Школу юного лідера», рада бути корисною.
«Війна – це насильство, – говорить вона. – Що б не говорили російські політики, особисто я не просила, щоб мене визволяли. Мене позбавили права вибору. Мені не подобаються червоні прапори, які розвісили в моєму окупованому місті, не подобаються встановлені порядки і правила».

О.Маріїнська