В.Стадніченко: “Українці мудрі ТА… нерішучі”

    Коли набираєш номер його телефона, у слухавці звучить рингтон голосом співака Віктора Бронюка: «Так, я люблю Україну і буду любити.. Я тут народився і тут хочу жити»… Власник номера – переконаний націоналіст і ніколи цього не приховував. Також у нього на все своя окрема думка, яка не завжди є тотожною загально усталеній. Наприклад, останнього кошового отамана Запорізької січі Калнишевського, канонізованого Українською православною церквою вже у наш час, він вважає не святим і героєм, а… зрадником. Він завжди був у вирі суспільно-політичного життя. Нагороджений за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм медаллю «За працю і звитягу». Наша сьогоднішня розмова – з Володимиром Стадніченком.

   – Володимире Васильовичу, який напрямок зараз є для вас пріоритетним?

  – Не хотілося б укотре переказувати свою біографію. Хочу для початку сказати, що належу до тих українців, які є сильними, і я ніколи не писав «Українець» з малої літери. Ще з радянських часів ходив у вишиванці – принципово, за що і постраждав свого часу. І сьогодні я не відійшов від активного життя. Я вірив і вірю, що ми переможемо. Зараз продовжую займатися ремонтом військової техніки і відправкою гуманітарних вантажів на передову, причому на нинішньому етапі разом з однодумцями освоюємо вже більш складні теми.

   – Ваші однодумці – громадська організація «Славутич»?

 – Ні. «Славутич» припинив свою діяльність. Я зараз радник міського голови по роботі з учасниками бойових дій. Така на сьогодні моя посада – на громадських (я підкреслюю) засадах, бо дехто мене питав, чи я щось із цього маю. Кажу їм, я більше з цього маю, ніж ви вважаєте: крім іншого, допомагаю хлопцям, які повернулися з зони бойових дій, не загубитись у цьому житті. Вони отримують правову допомогу, а якщо якісь чиновники їх не розуміють, то я даю таким зрозуміти, що їхнє державне крісло не прибите до підлоги – його швидко можна з-під них забрати. Найдорожчий здобуток, який я маю за останні три роки, – це повага людей, офіцерів і солдатів.

   – Зараз поширюється думка, що патріотичні, волонтерські настрої поволі стихають, люди втомились – і влада, і народ…

   – Я ні від кого з солдатів і офіцерів такого не чув. А телебачення та інші ЗМІ часто якось однобоко висвітлюють події і по цей, і по інший бік. У мене немає ніяких підстав говорити, що волонтери якось там наживаються, що люди «видихались». За що я люблю нашу націю, так це за те, що вона мудра. Неактивними й інертними люди не стали. Волонтерський рух продовжується, просто він набирає якісно інших обрисів.

   – Ви учасник Майдану. Отож ви на власні очі бачили ці надії людей на те, що наше життя якісно буде змінюватись у кращий бік. Але пройшло 3 роки, і люди тепер кажуть: і що ваш Майдан мені дав? Захмарні тарифи, ціни і ще багато чого…

   – Так, я вивозив звідти убитих і поранених, я бачив усі ці події від початку й до кінця, тому знаю про них не з книжок і преси. Мабуть, це моя карма – бути постійно в революціях – 91-го року, Помаранчевої, революції Гідності. Можу сказати, що я, як віл, упрігся у цього воза надовго. Повірте, мене також багато що не влаштовує у нинішньому житті, але я розумію, що хата не будується за один день. Але з іншого боку, ми самі ж постійно наступаємо на одні й ті ж граблі: це така наша хронічна «хвороба граблів». Ідемо на вибори і обираємо раз за разом людей, які не повинні бути у Верховній Раді. Я так вважаю, що перш ніж іти туди, людина повинна перед народом зробити звіт: а що я вже зробив за своє життя для своєї нації, що я вмію, і яка перспектива людям від того, що я буду у владі? І підписати договір зі своїм народом, що за невиправдану довіру людей я нестиму сувору відповідальність. Одного разу, виступаючи на Майдані, я сказав: наступний президент повинен сидіти у цьому місці на кілку, якщо він порушить те, що обіцяв народу. Більше мені слова не надавали, бо як я зрозумів, настрої тоді були іншими: українці – такі люди, які, вранці посадивши дерево, хочуть з нього отримати груші вже в обід. Щоб щось у країні змінювалося, потрібно щось робити, Майдан викликав ось таких лідерів, яких потім ми з вами обрали і яких зараз маємо. Тому є два варіанти: або з ними погоджуватись, або готуватися до нових виборів і їх міняти. Наше конституційне право – не лише говорити, що у нас усе погано. І чи всім так уже погано? Коли переходиш в Олександрії вулицю і бачиш потік дорогих машин, то так чомусь не думається. І їх стає тільки більше. Я бачу, які у нас будуються нові магазини (це, зауважте, вже після 2014 року), який ведеться бізнес деякими людьми. Хоча, спілкуючись із кимось далеко не бідних, теж чуєш скарги на погане життя…

   Замість того, щоб включати розум, ми продаємося за кілограм гречки. Якщо й надалі будемо обирати до влади олігархат, то треба запитати себе: а хто ж тоді буде захищати інтереси виборців? Давно вже треба оголосити війну старим пенькам, які тільки й заняті крадіжками з бюджетів, викорчувати їх і знайти мислячих людей з новим мисленням.

   Якби я був президентом, я б підписав з народом угоду: моя заробітна плата буде ось такою. Якщо ви знайдете у моїх доходах хоча б одну зайву тисячу гривень, саджайте мене на палю.

    Якось я їхав машиною з людиною, яка 10 років жила у Німеччині. Цей чоловік довго розповідав, жуючи при цьому свій «тормозок», як там гарно, чисто, облаштовано, як там щасливо живуть люди і як все погано у нас. А потім, наївшись, викинув у вікно просто на вулицю свої об’їдки. Я йому тоді сказав: «А ти знаєш, що ти мені після цього став огидним?». Здається, він так і не зрозумів, чому: в Німеччині він так ніколи б не зробив, а у нас же все можна, ми ж у себе вдома…

   Коли ми викорінимо зі свідомості такі уявлення, що мовляв, кого не вибери, він все одно крастиме? Ну а для чого тоді ми з вами, виборці, адже він насправді краде не у держави, а у нас?

   – Чи справді роль народу така значуща в наших умовах?

  – Коли у 14-му році Верховна Рада була оточена тісним кільцем майданівців, от тоді вона працювала до 24-ї години і щось вирішувала! А що ми зараз бачимо? Голова слізно просить: «Шановні депутати, ну залишайтесь у залі! Ну давайте вже працювати!». Якби я був на місці голови, і під час засідання замість того, щоб працювати, депутати купками стояли до мене спиною, як це зараз відбувається, я б просто припинив таку «роботу» вищого органу народовладдя, бо насправді вони стоять спиною не до мене, а до народу. Вони не розуміють, що до них колись можуть постукати люди і сказати: знаєте, хлопці, ви нас втомили! Втомили тим, що крадете, що живете занадто розкішно, що замість роботи вдень і вночі, ви їздите відпочивати, куди простому люду і не снилося. У мене в голові не вкладається, як взагалі державним людям, народним обранцям можна думати про якийсь відпочинок, коли у країні йде війна, коли життя все гірше й гірше?! Я ще розумію, коли б у відпустку хтось із них поїхав у гості до батьків чи до інших своїх родичів… А вони потім, повернувшись із Мальдив, одягнувши рожеві окуляри, розповідають нам, як у нас поліпшилося життя.

   Звідси висновок: у нинішній ситуації напівмірами нічого не доб’єшся. Звісно, революції не повинні відбуватися щонеділі, як у деяких країнах. Он у Венесуелі мало не щодня люди виходять на вулицю, а життя все одно дедалі лише погіршується. Не можна, щоб наша країна до такого докотилася, але наша влада вперто, швидкими кроками веде нас для цього.

   – Так звані державні реформи йдуть у правильному напрямку? Чи влаштовують вас їхні темпи?

  – Ви знаєте, я ніколи не приховував своїх націоналістичних переконань. Якщо у політиці не пахне українським духом, я там ніколи не буду. Для мене інтереси держави – моя ікона, Україна – це мій бог. Якщо почати з позитиву, то на мій погляд, правильно, що влада нарешті почала щемити олігархів. Правда, у спілкуванні з людьми чую, що хотілося б більш радикальних дій. Щось на зразок 37-го року: чорних «воронків», «стінок» зі швидким вироком… Але ж ми все-таки будуємо правову державу. Так, це дуже складно, це марудно довго. Але те, що когось із казнокрадів затримали, когось «загнали за буйки», а хтось вимушений через свої гріхи перед державою втікати з країни – це вже позитив. Он Лавринович: я свого часу з ним у Народному русі України працював, людина тоді національно свідомою була, потім сказився, наробив біди, став стовпом Партії регіонів, і що: постукали до нього, зараз сидить у кутузці і думає, чому він так зробив. Пан Бойко, що б він там не розповідав, але він – на черзі: до нього також прийдуть і спитають про його газові свердловини. І мова не лише про так званих колишніх: он скільки вже порушено справ проти партійців з БПП, які теж вважали себе недоторканними. Так, суди їх можуть виправдати і відпустити, але головне – інші побачать, що і до них також можуть постукати, і час таких політиків уже минає.

   Я також цілком розумію Президента, якому доводиться воювати на десяти фронтах і доводити всьому світу, що у нас саме так і відбувається. Тому нормальній владі по-особливому важко. Але коли вона ще й не сконцентрована на найголовнішому, коли розбрат панує і в самій владній коаліції… Просто сьогодні ми пожинаємо те, що в усі попередні роки недо-орали, недосіяли, недопрацювали.

  Я прихильник жорсткої, військової влади. Я завжди говорив про національну диктатуру, національний порив. Але це все у часі. Знаєте, є такий вислів: нація не народжує геніїв щодня. Добре, якщо вони народжуються хоча б раз на сто років.

   – Не можу вам не поставити запитання, яке є дуже спірним у нашому суспільстві: Крим віддали, подарували, програли?

  – Перш ніж щось говорити про Крим, я спілкувався з різними військовими – від рядового морпіха до командирів. У мене особлива думка. Перше: керівництво держави на той час не було готове воювати за Крим. Угодницька позиція – це два. І ще я шокований безхребетністю тодішнього міністра оборони Тенюха. Винні не солдати і командири бригад Збройних сил, а ті, хто сидів на той час у Києві. Отож моя відповідь: Крим був зданий.

   – Але Президент нагородив за мужність державними орденами тих, хто під гімн України і під знаменами військових частин без бою залишили в Криму свої частини…

  – Якби я був президентом, то такі командири, напевне, були б розстріляні. Коли супротивнику «мужньо», під гімн України здається стратегічний аеродром Бельбек цілим і неушкодженим, то тут просто бракує слів … Для мене це був такий удар, від якого я досі не можу відійти.

   Взагалі я завжди шукав відповідь скрізь – в історії України у тому числі: ну звідки у нас оця інертність і нерішучість? Мене вона найбільше гнітить. За цю нерішучість ми потім віками розраховуємося голодоморами, геноцидами, та ще й дивуємося, а чому у нас це відбувається або чому у нас нічого не змінилося… Питаєш у людей у таких випадках: а що особисто ти зробив, щоб ми, як держава, відбулися? Хоча б на вибори ходиш? Відповідь: та ну, що я там не бачив… Все одно, мовляв, виберуть не тих.

  – Кількома словами: що треба змінити, щоб не було такої зневіри у власні сили?

  – Я, як завжди, буду говорити радикально. Ті, хто розуміє, що носій влади – це народ, повинні жити в Україні. А ті, хто не розуміє, що державу треба творити, оберігати, врешті-решт просто ходити на вибори – ну тоді з таким людьми треба прощатися. Безхребетність – це також наша біда. Одна вставка в речення: тільки прийняли Закон про освіту – і раптом якісь угорці вже підняли хвости! Ну яке вони мають моральне право щось вимагати? Та нехай спочатку їхній прем’єр скаже, скільки у них українських шкіл, а потім щось від нас вимагає! А на нашій сільській раді у Західній Україні тим часом вивісили два прапори – український і угорський і весь світ бачить цю ганьбу… А де ж наші силові органи?! А ми, замість того, щоб рішуче заявити про свою позицію, виправдовуємося перед Угорщиною. От поки ми не випрацюємо модель поведінки, що нас, українців, у всьому світі не сотні й тисячі, а мільйони, і ми всі повинні працювати на українську державність, яка обов’язково вибудується не сьогодні-завтра, тільки тоді нас поважатимуть, і ми самі себе навчимося поважати. Як казав колись мій батько, офіцер, треба викорінювати з себе лінощі. Так само нам треба навчитися викорінювати і власну байдужість.

О.Іванченко