Уроки людяності

Колись давно редакція газети «Олександрійський тиждень» започаткувала добру традицію – кожної зими проводила конкурс на кращу годівничку серед школярів міста. Діти активно долучалися, проявляли фантазію й креатив, переможці отримували призи, а вироби розміщувалися на деревах і врятували не одне пташине життя.

Чи багато ви зараз бачили годівничок у нашому місті? Чи збереглися у навчальних закладах живі куточки? Чи вчать сучасних дітей бути добрими до братів наших менших і піклуватися про них? Адже саме з цього у подальшому формуються багато особистих якостей, яких наразі так не вистачає – чуйність, вміння помічати потреби й біль живих істот і приходити на допомогу не лише птахам і тваринам, а й людям.
Так, у ліцеях та гімназіях проводяться виховні години, а у соцмережах ширяться флешмоби – фото дітей з домашніми улюбленцями. Зоозахисні організації влаштовують дні адопції тварин, під час яких у людних місцях Олександрії проводять розважальні програми і виставляють манежі з милими кошенятами та цуценятами, які мріють знайти свою сім’ю. Це чудова нагода подарувати хвостикам дім і любов, або просто прийти підтримати, обійняти пухнастиків і провести час із користю.
Учні навчальних закладів міста і району долучаються до збору допомоги для притулків, де утримуються бездомні коти й собаки – здають гроші на придбання корму, ліків та будматеріалів для вольєрів, збирають ковдри, посуд тощо. Навіть маленький внесок кожного перетворюється на велику загальну справу.
Зараз у країні війна, люди й самі потребують допомоги, але навколишній світ рідної землі дає нам силу, і про нього теж треба дбати – для спокою власної душі та виховання своїм прикладом дітей. Адже і наші захисники на територіях бойових дій рятують тварин і привозять їх додому – навіть там, серед болю, смертей і страждань, вони знаходять можливості зберегти і проявити свої людські якості, подбати про безмовних живих істот і нести у цей світ добро.
І ці традиції обов’язково мають жити та передаватися з покоління у покоління попри хаос і жорстокість навколо. Тільки у такий спосіб можна зберегти себе і світ навколо.

Історія юннатів Кіровоградщини
А чи знаєте ви, що юннатівському руху в Україні нещодавно виповнилося 100 років?
У 2015 році, з нагоди його 90-ї річниці, Національний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді Міністерства освіти і науки України навіть видав брошуру. У вступному слові до неї Володимир Вербицький (директор Центру, доктор педагогічних наук) писав: «Історія юннатівського руху в Україні засвідчує, що позашкільне навчання і виховання виникло й розвивалося на основі позакласної роботи в гуртках за інтересами. Але якщо шкільна освіта дає змогу отримати знання, то позашкільна педагогіка сприяє різнобічному розвитку та формуванню особистості. Сьогодні в Україні мережа позашкільних закладів деякою мірою зменшилася через труднощі соціально-економічної перебудови в країні. Попри це Національний еколого-натуралістичний центр як координатор намагається застосовувати найновіші прогресивні досягнення позашкільної роботи, розвиваючи творчий пошук і оновлення діяльності позашкільних дитячих закладів України еколого-натуралістичного напряму».
Відтоді, на жаль, ситуація значно погіршилася, і мережа закладів еколого-натуралістичного напрямку, напевно, зовсім зникла, ба більше – навіть живих куточків майже не залишилося. Шкода. Адже паростки юннатівського руху на Кіровоградщині зароджувалися ще у 30-х роках. На базі обласної біологічної станції в Маловисківському районі запрацювали три перші юннатівські гуртки. А вже на початку 40-х ідея створення натуралістичних гуртків поширилася серед багатьох шкіл області, і їхня кількість зросла з 3-х до 138. Юні натуралісти в той час займалися в основному озелененням міст і сіл, насадженням лісосмуг, охороною птахів та найбільш масово допомагали колгоспам у догляді за сільськогосподарськими культурами.
Кіровоградська обласна станція юних натуралістів була створена у 1952 році. Першим директором станції був Сергій Тюрін. Робота з юннатами в той час проводилася, в основному, на земельній ділянці, яка мала площу 4 га, де гуртківці займались навчально-дослідницькою роботою з ботаніки та сільського господарства.
Згодом, у 1959-1971 роках, станції юних натуралістів були відкриті в Голованівському, Гайворонському, Маловисківському, Ново-архангельському, Новомиргородському, Ново-українському районах та у містах Олександрії й Світловодську.
Починаючи з 1960 року при школах масово створюються навчально-дослідні земельні ділянки, шкілки плодових і декоративних дерев, сади. Активізується дослідницька робота, налагоджуються зв’язки з ученими та спеціалістами сільськогосподарського виробництва. Юннати проводять дослідницьку роботу за завданнями вчених і досягають добрих результатів. За успіхи в дослідницькій роботі з сортовивчення та вирощування зернових культур 1132 школярі із 318 шкіл області стали учасниками ВДНГ. Багато з них нагороджені бронзовими медалями «Учасник ВДНГ», грамотами і подарунками.
У 1963 році на базі обласної СЮН розпочинає свою роботу профільний табір «Юннат», в якому щорічно відпочивали та оздоровлювалися в 3 зміни до 200 юннатів області. Відпочинок юннатів поєднувався з роботою різноманітних гуртків, пізнавальних екскурсій, вивченням флори і фауни рідного краю та дослідницькою роботою. У 70-80 роках такі табори працювали в кожній другій сільській середній школі області.
У 80-х роках в області активізується природоохоронна діяльність юннатівських секцій, створених при обласній організації УТОП, голубих і зелених патрулів, екологічних постів. До роботи в таких об’єднаннях природоохоронців щорічно залучалися до 25 000 школярів області.
У кінці 90-х років внаслідок суспільно-економічних змін у державі, більшість станцій юннатів (Голованівська, Гайворонська, Маловисківська, Новомиргородська, Ново-українська) були реорганізовані в екологічні відділи та приєднані до багатопрофільних позашкільних закладів або ліквідовані. Обласна станція юних натуралістів за час свого існування перейменовувалася тричі, аж поки у 2010 році не стала комунальним закладом «Кіровоградський обласний центр еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді». Очолював його О.В.Поркуян. На його базі працювали гуртки валеологічного, екологічного, біологічного, квітково-декоративного, сільськогосподарського напрямів. Були обладнані навчальні кабінети, теплиця, зоолого-тваринницький відділ, навчально-дослідницька земельна ділянка, ековітальня, відеотека.
Згодом робота Центру скоротилася до еколого-природоохоронного, дослідно-експериментального, профорієнтаційного та реабілітаційно-оздоровчого напрямів.

Олександрійська СЮН
У 2015 році в Кіровоградській області ще працювали Новоархангельска районна та Світловодська міська станції юних натуралістів.
А от про Олександрійську станцію юних натуралістів офіційних відомостей чомусь не збереглося. А вона була ще у 90-х і користувалася неабияким успіхом. Працювала станція на вулиці Франка – будівля та земельна ділянка з озером, на якому взимку можна було кататися на ковзанах. Покоління, народжене у другій половині 80-х, ще добре її пам’ятає. Школярів водили у СЮН класами – вони дивилися на кроликів, риб, фазанів. Були там морські свинки, папуги й канарейки, а в озері жила величезна черепаха. Також працювали гуртки, можна було взяти почитати книги з природознавства – науково-популярні й художні. Прекрасна атмосфера і безліч можливостей та вражень для дітей асфальту, які живуть у багатоповерхівках і на природу вибираються лічені рази на рік – з батьками на шашлики або на розріз чи кар’єр купатися.
На жаль, Олександрійська станція юних натуралістів не змогла пережити кризу 90-х -2000-х. Будівлі руйнувалися, ділянка заросла і перетворилася на хащі, а навколо неї виріс величезний паркан.
Тож від станції юних натуралістів залишилися лише спогади. Хтось узяв звідти додому морську свинку, хтось був вражений черепахою, інші зачаровані співом канарейок. А взагалі – якби станція й вижила, хто б відпустив до неї дітей вздовж траси через ліс у наш час? До того ж, школярі зараз неймовірно завантажені. Отже, нехай бавляться з домашніми улюбленцями і допомагають бездомним тваринам, розмірковують батьки.
Влітку 2013 року уся діяльність на станції, що розташована на вулиці Франка, 134, була припинена, а взимку знята охорона ділянки. Після цього було зруйновано і розкрадено усе, що можна. Комплекс (а це майже 600 квадратних метрів приміщень і ділянка 1,6 га), перетворився на руїни та сміттєзвалище. Об’єкт декілька разів виставляли на продаж, але покупців не знаходилося. Керівництво міста планувало передати його дитячому будинку сімейного типу «Перлина», але батьки-вихователі були змушені відмовитися від цієї пропозиції, адже їхній бюджет не витримав би шалених коштів на ремонт.
У травні 2015 року колишня станція юних натуралістів була все-таки продана за 645 тисяч гривень. Однією з вимог продажу було використання об’єкту для розвитку соціально-культурного напряму або торгівлі.
Новий власник Іван Єгоров у 2016 році почав розчищати територію, встановив паркан і планував реконструкцію під культурно-розважальний комплекс, у тому числі для сімейного відпочинку. Але цим планам не судилося реалізуватися.
Турбота про слабших рятує душі
Можливо, ми вже ніколи не повернемо ту станцію юних натуралістів у тому вигляді, якою вона була для кількох поколінь олександрійських дітей. Не повернуться канарейки в клітках, кролики у вольєрах і величезна черепаха в озері. Але це не означає, що зникла сама потреба – навчати дітей співчуттю, відповідальності й любові до живого.
Годівничка на дереві, врятоване кошеня, допомога притулку, класна година не для галочки, а від серця – усе це маленькі, але надзвичайно важливі кроки. Саме з них формується внутрішній стрижень людини, здатної бачити біль іншого і не проходити повз.
Сьогодні, коли війна оголила людську сутність, особливо важливо не втратити те, що робить нас людьми. Турбота про слабших – не розкіш мирного часу і не зайва опція, а необхідність. Бо діти, які навчилися берегти птаха чи тварину, завтра берегтимуть одне одного, своє місто і свою країну.
Добрі традиції не зникають самі по собі – вони зникають тоді, коли їх перестають підтримувати. І водночас вони здатні відроджуватися з найменшого: з дитячих рук, що насипають зерно в годівничку, і з дорослих сердець, які не забули, як це – бути відповідальними за світ навколо.

Ярослава Волошко