ТАЛАНТИ З ПРОВІНЦІЇ

Історія друга, першу історію читайте тут: http://ot.kr.ua/talanty-z-provintsiyi.html
Навчання у вузі нарешті добігло кінця. Мишко, тепер уже Михайло Васильович, одержав диплом учителя української мови та літератури. Проте якоїсь особливої радості не відчував. Його однокурсники невесело говорили про майбутнє . Більшість із них ніколи не працюватиме за фахом. Хтось незабаром подасться у близьке чи далеке зарубіжжя та виконуватиме там невдячну брудну роботу, од якої тамтешні аборигени вернуть зазвичай носи,
дехто подасться у бізнес по-українськи, тобто стануть так званими «човниками», спекулянтами чи дрібними торгашами, прийомщиками металобрухту або робітниками по розкурочуванню заводів, фабрик, вугільних розрізів, шахт…

Михайло Васильович, новоспечений дипломований учитель, теж не зміг улаштуватися на роботу за фахом. На біду, втратив і свою тимчасову посаду нічного сторожа, бо потрапив під скорочення у зв’язку із так званою оптимізацією освіти, яка зводилася до закриття і повного знищення так званих «неперспективних» шкіл.
Населення у невеликих містечках, селищах, селах катастрофічно зменшувалося, наповнюваність шкіл і дитсадків ставала все меншою, отож багато тих дитячих закладів тихо і непомітно для високих чинів, але за їхнім велінням, припиняло існування. Люди, які раніше в тих закладах працювали, опинялися на вулиці, поповнювали ряди безробітних. А Мишко, тепер, як уже говорилося, Михайло Васильович, не полишав сподівань на те, що все ж зуміє прорватися до лав справжніх письменників. Він був упевнений, що його твори заслуговують на увагу видавців, адже у газетних публікаціях люди читають їх, обговорюють, часто, впізнаючи його, дякують… Молодий автор надсилав свої рукописи до редакцій журналів та журнальчиків, до різних видавництв, але, як говорять гумористи, у відповідь була тиша…
Інна то співчувала коханому, то сердилася на нього, вважаючи, що той просто дуркує. Для неї поети та письменники були якимись недосяжними небожителями. Її ж Мишуня не був схожим на них…
А він саме почав писати новий твір про життя глибокої провінції . Працювати йому було легко, він прагнув лише, щоб ніхто не заважав його роботі. Інна не розуміла, та й не могла зрозуміти отого «потойбічного» погляду Мишка, дорікала, що став він таким байдужим, неуважним до неї. Врешті стала все рідше з’являтися у його господі, а він, охоплений гарячкою творчості, часто навіть не помічав того. Одного дня виявив, що в хаті немає ні хліба, ні до хліба. Подався у знайомий магазинчик і побачив за прилавком замість Інни тітоньку років за сорок. Здивовано запитав у неї, де Інна. Тітонька відповіла, що не знає. Що вона працює замість Інни вже з тиждень. Знічений Мишко помчав додому до Інни. Мати дівчини повідомила, що донька полишила роботу в магазині, бо платили там просто смішні гроші, казала, що за ті копійки ні одягу не купиш, ні прохарчуєшся… Отож Інна разом з подругою подалися на заробітки. Мишкова бабуся, дізнавшись про це, заплакала:
– Хороша вона, Інна твоя. А ти й не помітив. Мабуть, геть чисто головоньку твою ота писанина заморочила. І чого я, дурна, раділа колись, що ти малим так любив читати книги!
… У одній з місцевих газет погодились друкувати скорочений варіант Михайлового роману, та знову ж таки при умові, що автор не претендуватиме хоч на якийсь гонорар… А грошей Мишкові катастрофічно не вистачало навіть на найнеобхідніше – ліки для бабусі та на яку-не-яку їжу. Отож хлопця мучила совість щоразу, коли купував папір чи стрічку до друкарської машинки. А ще він надсилав до редакцій різних журналів та видавництв свої твори, на ті поштові відправлення також потрібні були гроші. Мишко намагався поповнити сімейний бюджет, зголошуючись на будь-яку роботу: копання городів, ремонт дахів, погребів… Якось отримав листа від редакції одного із журналів. Та зміст того листа засмутив його. Редактор критикував оповідання молодого автора, бо той забагато описує життя провінціалів, зводить художній твір до рівня життєпису, натомість в оповіданні відсутня захоплююча інтрига. Все ж, критикуючи, автор листа відзначив, що твір написано талановито . В кінці зазначив, що всі публікації на сторінках журналу платні … Мишко кілька разів перечитав того листа. Йому пекли слова листа про відсутність у його творах «справжньої інтриги». «Інтрига – саме життя, – розмірковував письменник-невдаха.– У моїх оповіданнях – правда про наше «захолусне» життя, та ця правда нікому не потрібна. Ті заробітчани від пера, що за нових часів поспливали нагору, тепер мають змогу забивати душі й голови «малих, сірих» людей всілякими дурницями : стрілялками з калюжами крові та мозком на стінах, любовними відвертостями, гумором нижче пояса, аби лиш тримати дурників-чорноробів, по суті, новітніх рабів подалі від суспільного корита, суспільних благ, утримати «біомасу» від непокори, від бажання і собі чимось поживитися… А ті, що опинилися в самому низу, втративши будь-яку надію вилізти з болота, у яке потрапили не з власної волі, від безвиході й зневіри, а почасти намагаючись сховатися від правди життя, топлять свої думки про суспільні негаразди у горілці, поринають, аби вже ніколи не виринути, у наркотичне сп’яніння … Деякі, зробивши певні висновки про принципи виживання за нових часів, все ж намагаються якось поправити своє становище: кидаються у шахрайство, стають злодіями, здійснюють афери, яким позаздрили б певні мафіозні клани зарубіжжя, описані в кримінальній літературі… І нікому немає діла до такої правди життя…
…Одного ранку, прокинувшись, Мишко відчув якусь моторошну тишу в будинку. Серце стислося в тривозі. Хлопець пішов у кімнату до бабусі. Ще навіть не поглянувши на її ліжко, зрозумів: його бабусі вже немає серед живих…
Після похорону до Мишка якийсь час навіду-валася далека родичка тітка Зоя, та потім, за власними клопотами та працею, не стало часу на відвідини осиротілого родича. Якийсь час Мишко перебивався випадковими підробітками, проте писати не полишав, хоча й розумів що у нього майже немає шансів публікувати свої твори. Він чітко усвідомлював: на так звану «розкрутку» потрібні немалі гроші. Йому тих грошей ніде взяти, окрім як поїхати на заробітки. Вдома його більше вже нічого не тримало, хіба що рідний дім, але дім той аж надто убогий, довго в ньому не протримаєшся. Врешті припоручив садибу тітці Зої і вирушив на заробітки до сусідньої держави. Звісно, працювати довелося не за фахом. У будівельну бригаду влаштувався підсобним робітником. Хоча й небагато платили, та Мишкові, при його ощадливості, вдалося накопичити якусь суму в доларах. Вдома побачив зруйнований паркан навколо садиби: то місцеві «старателі» повикопували металеві стовпчики з огорожі. З літньої кухні витягли через розбите вікно плиту та весь металевий посуд. Тітка Зоя жалілася, що ніяк не могла вберегти Мишкову садибу від грабіжників, а їх розплодилося чимало, діють зухвало, ніякого покарання не бояться, начебто закон на їхньому боці …
На зароблені гроші Мишко поставив пам’ятник на бабусиній могилі, трохи підремонтував будинок.
Одного вечора знічев’я почав читати написаний до від’їзду на заробітки роман. «Написано зовсім непогано. А ходу моїм творам нема й не буде, бо я не маю великих грошей. У нашому сучасному світі людина без грошей – взагалі не людина … Заробити чесною працею великі статки таким, як я, неможливо. Не можу я стати ні шахраєм, ні розбійником …», – розмірковував Мишко.
По довгих та важких роздумах він вирішив звернутися по допомогу до місцевої влади. Довго вагався, перш ніж записатися на прийом до міського голови. Опинившись уперше в житті в приміщенні виконкому міської ради, Мишко приголомшено роззирався навколо. Оце так обстановка! На паркетній підлозі через увесь хол, а далі і по сходах тяглися килимові доріжки, на вікнах дорогі портьєри. У приймальні голови також килим чи не на всю кімнату, під стінами великі скляні шафи. Молоденька секретарка у підстреленій спідничині саме вийшла з кабінету голови з тацею в руках, на якій стояли порожні чашки. Голова міськради сидів за великим столом, схилившись над якимись паперами.
– Слухаю, – сказав відвідувачеві і жестом запросив сідати. Вислухавши Мишкове прохання, проглянувши газетні публікації, які Мишко завбачливо прихопив із собою, мер важко зітхнув:
– Знаєте, молодий чоловіче, зараз дуже сутужно з грошима. Цього року ми випустили коштом міськради книгу про історію нашого міста. Більше грошей на будь-які видання у цьому році не передбачено. Тобі, хлопче, я раджу знайти гарного спонсора.
Мишко закусив губу, потім хрипким голосом запитав:
– І яка то книга про історію нашого міста?
Голова усміхнувся:
– Та ось вона, у мене на столі лежить.
І він простягнув Мишкові тоненьку книжечку малого формату у дешевенькій паперовій обкладинці. Щось дуже знайоме було Мишкові у тій книжечці. Він трохи погортав її сторінки. Усміхнувся :
– Та я таку книжку бачив ще у нашій шкільній бібліотеці років десять тому назад…
– Це оновлений варіант, – поспішно пояснив голова, забравши у хлопця книжечку. Мишка розпирав гнів. Та він лише сумно промовив:
– Ви ж самі знаєте, що цю так звану літературу навряд чи хто читатиме. А мої твори стільки людей могли б прочитати…
– От що, молодий чоловіче, – сердито мовив мер, – ти звернись до керуючого відділом культури, хай поставить тебе на чергу, може, за рік – два щось зміниться…
Мишко зрозумів, що міський голова просто відфутболює його, але культурненько, щоб не образити… Хлопець розумів, що до керуючого відділом культури не варто навіть звертатися: без вказівки голови той і пальцем не поворухне, це ж ясно, як Божий день…
Мишко вийшов з приміщення міськвиконкому і попростував до автовокзалу. Сьогодні якось особливо гостро помічав купи сміття чи не під кожним стовпом, порожні биті пляшки, целофанові пакети, що валялися на пощербленому, у вибоїнах та ямах асфальті, висіли на гілках кущів і навіть дерев… На вулиці біля колишнього колгоспного ринку люди, переважно похилого віку, порозкладали свій нехитрий товар, підстеливши під нього клейонку, мішок чи просто газету. З колгоспного ринку колишніх колгоспників давно виперли новомодні підприємці. Шум, гамір, метушня, бруд… Нарешті дістався зупинки автобуса. Тут теж стояв лемент, як на базарі. Чути було дзенькіт відер – то жінки, спродавшись та скупившись, втомлено ставили відра на зашмульганий асфальт. Долинав хрипкий мат розхристаного п’янички, що сидів на запльованій жуйками лавці, дзвеніло хихотіння дівчаток із замальованими чорним повіками. Під’їхав автобус. Натовп помчав до нього. Люди ризикували впасти, пошкодити руки чи ноги або навіть потрапити під колеса, але кожен поспішав упхатися у переповнений салон – автобуси курсували нечасто, а відстані були значними.
Мишко спостерігав за всім тим дійством якось відсторонено, з саркастичною усмішкою. «Скотське життя вироджує людину, перетворює її на бездумну, бездуховну істоту», – невесело думалося йому. В автобус забрався останнім.
Восени роботи по господарству додалося. Та Мишкові було якось байдуже. Не радів, як то було раніше, доброму врожаєві городини, не збирав у саду яблук, які осипалися, не дочекавшись хазяйських рук. Без усякої надії надіслав у кілька видавництв свій новий роман. У відповідь одержав повідомлення, що за публікацію потрібно платити. «Не диво, – розмірковував автор-невдаха, що зараз мало хто читає. Бо нічого читати. У журналах можна хіба що картинки розглядати. А так звані художні твори в більшості напівграмотні, із заяложеними сюжетами. Їх друкують собі на втіху скоростиглі багатії. Аякже, до грошей ще й слави хочеться … Мишко думав про те, що нині публікують пустопорожні твори із сюжетами, замішаними на сексі і крові. Іноді то сентиментальні дурниці про попелюшок, які своїми чеснотами підкорюють серця олігархів… Eсе надряпано в одній манері, наче під копірку. У фільмах по телебаченню те ж саме, жодного героя тих так званих фільмів, розтягнутих на довгий час у серіали, запам’ятати неможливо, хіба що яке вдале прізвисько, звісно, кримінальне … Більшість із тих так званих авторів не живуть в Україні, споглядають її здалеку, а коли вже й навідуються на батьківщину, то бачать її з дорогих номерів отелю чи розкішних приватних садиб. Хіба знають вони оту страшну правду повсякденного життя трударя – українця ? А як і здогадуються, то не в їхніх інтересах про те писати, краще щось таке гламурненьке, солоденьке, з сексуальним перчиком або відверто садистське, з безліччю смертей…
Якась душевна апатія охопила Мишка. А тут ще почалися осінні дощі. Часто вночі вимикали світло – економія, чи бачите… Друзів у Мишка і раніше небагато було, дивакуватим його вважали. А ті, що були колись йому близькими, роз’їхалися по світах . Зараз Мишкові було просто боляче від почуття самотності. Давня, затаєна образа на цілий світ, такий непривітний до нього, знову прокинулася в його душі. Він, котрий так любив усе живе. так радів кожному прояву життя, оспівував його у своїх віршах і прозових творах, він – зайвий у світі, нікому не потрібний … Бо він, Мишко, нездара, невдаха. І нічого в цьому житті не досягне, і жодна його мрія не справдиться …
Мишко при світлі свічки склав папери до кількох папок, поклав на столі. Потім навстіж відчинив хатні двері…
…Коли тітка Зоя наступного дня прийшла провідати Мишка, то здивувалася, побачивши, що двері до хати відчинені. Вона зайшла до будинку і від жаху заціпеніла. Мишко висів у зашморгу, прикріпленому до гаку у сволоку стелі.
… Будинок Мишка тітка Зоя, як єдина родичка покійного, продала за безцінь. Нові господарі повиносили Мишкові папки з паперами до сараю та брали взимку на розпал. Паперу з друкованими на машинці текстами вистачило надовго …
Валентина Білоткач