Свідки великого голоду

Щорічно в четверту суботу листопада в Україні відзначається День
пам’яті жертв Голодоморів. У ХХ сторіччі українці пережили три
голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років.
Наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років.

Цьогоріч рокивини припадають на 23 листопада. У цей день проходять
поминальні богослужіння, а люди, віддаючи данину пам’яті своїм
предкам, приносять символічні горщики з зерном та свічки до
пам’ятників жертвам голодоморів в Україні. Майже у кожної сім’ї є свої
сумні історії, пов’язані з тими трагічними подіями, тому цей День
пам’яті – не лише загальний, а й особистий, це – вшанування пам’яті
роду. О 16.00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після
чого по всій Україні проходить акція «Запали свічку», участь у якій
можна взяти навіть вдома – запаливши свічку в своєму вікні. Шкода,
щороку таких вогників у наших вікнах дедалі меншає….
… Але ми маємо про це пам’ятати, щоб уникнути непорозумінь і
маніпуляцій. Давайте разом почитаємо спогади свідків Великого Голоду,
записані співробітниками Олександрійського музейного центру ім.
А.Худякової у листопаді 2007 року, і зробимо висновки. Ці спогади
зберігаються у фондах музейного центру.
Олександра Федорівна Єфімова, 1927 р.н., у 1932-33 рр. проживала у
селі Пахарівці Олександрійського району: «У сім’ї було двоє дітей,
батьки працювали у колгоспі «Червоний промінь». Засухи у 1932 році не
було, а врожай весь вивезли. У нашій родині вижили всі, але по селу
було багато мертвих. Вони лежали на вулиці – жінки, діти. У хати
померлих згодом прислали сім’ї з Росії. Ми вижили тому, що один із
родичів працював у радгоспі, у нього було зерно і корова. А ще у селі
була школа, нам давали їжу, але це завдяки голові колгоспу».
Пелагея Федорівна Кравець, 1923 р.н., у 1932-33 рр. проживала у селі
Калантаїві Світловодського району: «У сім’ї була найменшою, у мене три
старші брати. З 1928 року в селі почалася колективізація, насильно
заганяли у колгосп жінок, молодь. Я у школу не ходила. Нашу родину
розкуркулили, під загрозою репресії батько втік на Донбас. Під час
голодомору у нас все забрали. Посухи не було, людоїдства теж. Брати
пухли, але вижили. Весною їли траву, бур’яни. Влітку 1935-го мама, я і
два брати поїхали до батька. Старший брат залишився тут, їжу давали по
карточках. Батько працював на шахті, шахтарі тоді годували свої
родини».
Григорій Павлович Кравець, 1927 р.н., у 1932-33 рр. проживав у селі
Косівці Олек-сандрійського району: «Батько, мати, бабця і двоє дітей –
такою була наша сім’я. Жили у добрій хаті на дві родини (батькова і
дядькова). Батько був конюхом. Коли організували колгосп ім. Косіора,
в селі зробили загальну стайню. У голодомор бабця і сестра, 1923 р.н.,
померли з голоду. Їли дерть, яку давали коням, але і коні дохли з
голоду, їли і їх (начальство), батькові теж перепадало. Багато людей з
села виїхали на Донбас, у Дніпропетровськ. Помирали діти, старі люди.
У селі Костянтинівці, де жили родичі, – те саме. У батькової сестри у
Косівці померла вся родина. Зерно вивозили, забирали у людей борошно і
насіння. У селі були ясла, там давали кандьор з проса. Колгосп нічим
не допомагав».
Володимир Ілліч Кочерга, 1929 р.н., у 1932-33 рр. проживав у селі
Зеленому Петрівського району: «Я був єдиною дитиною у батьків. Батько
працював у радгоспі на Криворіжжі, мати – домогосподарка. Дід і баба,
Кочерга Аким і Пелагея, померли з голоду. З хат вивозили зерно і
продукти, у селі вимерло багато людей. Деякі голови колгоспів
видавали, де люди приховують хліб. Родина жила завдяки тому, що батько
привозив їжу з виробництва. Пекли коржики з листя. Чув про випадки
людоїдства. Рік був врожайним, але хліб весь вивезли, а про голод
замовчували».
Володимир Іванович Малюгін, 1926 р.н., у 1932-33 рр. проживав у селі
(затерто) Добровеличківського району: «Наша сім’я вижила за рахунок
річки Синюхи, риба врятувала багато людей. За розповідями матері,
Наталки Малюгіної, у селі були випадки людоїдства. Говорили навіть, що
деякі жителі навколишніх сіл займалися, як не страшно це звучить,
«комерцією» – возили те м’ясо на продаж до Одеси».
Варвара Сергіївна Малюгіна, 1927 р.н., у роки Голодомору проживала у
м. Єсенту-ках Ставропольського краю, Росія: «У Ставро-польському краї
проживало багато українців, переселенців з колишньої Полтавської
губернії. Це були багаті, заможні сім’ї. Саме вони і постраждали від
голодомору, який був також і на Ставропіллі. Були реквізиції, вдома
нічого не залишилося, весь хліб забрали. Сім’я вижила за рахунок того,
що батько і мати працювали на птахофермі, де вирощували курей для
санаторіїв, у котрих відпочивала партійна еліта».
Анатолій Васильович Кругленко, 1927 р.н., у роки голодомору проживав у
селі Мошориному Знам’янського району: «Батько працював на цукровому
заводі. Під час Голодомору дід і баба вмерли, а молоді поїхали до
дядька, який служив у Росії, у Ярославлі. Родичі з Бандурівки виїхали
до Казахстану. В Росії голоду не було. Старі люди боялися розповідати
про голод 1932-1933 років, але пізніше казали про випадки людоїдства у
Ведмежому Яру біля Бандурівки».
Меланія Купріянівна Кучер, 1930 р.н., проживала у Голованівському
районі: «В голодомор ми втратили батька і двох моїх сестер. Батько
помер під час походу за баландою. Хатнє начиння ми міняли на
продукти».
Любов Вікторівна Кудінова, 1925 р.н., у 1932-33 рр. проживала у селі
Тепловці Дніпропетровської області: «Весь врожай у нас забрали. А ми
збирали мерзлу картоплю у степах. Батька за непокору намагалися
розстріляти».
Іван Григорович Кущенко, 1929 р.н., проживав у Крюкові Полтавської
області: «У батьків було семеро дітей, усі вижили за рахунок того, що
будинок знаходився поблизу військової частини і ми мали змогу збирати
недоїдки на сміттєзвалищі частини».
В Олександрійському міському музейному центрі ім. А.Худякової
розміщена постійно діюча експозиція «Жнива скорботи», присвячена рокам
Голодомору, а до сумних роковин проводяться просвітницькі заходи –
уроки-реквієми, лекції та заняття для учнівської та студентської
молоді.

Олена Карпачова