Спогади роблять нас і молодшими, і старішими

24 лютого виповнилося 125 років від дня народження Наталії Суммеліді (Сіммеліді) – дитячої письменниці, педагогині, вчительки французької мови Олександрійської середньої школи №2, творчої жінки, причетної до розвитку літературного процесу в нашому місті.

Вона народилася у 1901 році в Олександрії за царської Росії, а померла, коли розвалювався СРСР. Прожила довге життя. Мріяла стати актрисою, а стала вчителькою. Грала у театрі. Була знайома з академіком Філатовим, поетом Леонідом Черновим (Малошийченком) та композитором Леонідом Усачовим. Бачила Віру Холодну та Володимира Маяковського. Змінювалися епохи, життя диктувало свої умови, але виховане батьками вміння бачити в усьому прекрасне та власні вірші допомагали Наталії вистояти за будь-яких обставин. Залишена нею спадщина – вірші у місцевій газеті, книга, видана у 1938 році, та фотографії, що зберігаються в Олександрійському міському музейному центрі, дають уявлення про життя наших земляків у минулому столітті.
Але найкраще про цю жінку, її долю та часи, які їй довелося пережити, розповість її автобіографія. Вона написана у 1967 році, коли Наталії Олександрівні вже було за 65, і названа «Уривчасті спогади» («Отрывочные воспоминания»). До них – епіграф: «Спогади роблять нас і молодшими, і старішими».
«Я пам’ятаю себе ще зовсім маленькою, – років із трьох, – писала Наталія Сіммеліді. – Ми їхали на вокзал на візнику: я, мама, тато та бабуся. Власне, бабуся нас тільки проводжала, – ми виїжджали у Вільно. Я сиділа у бабусі на руках і міцно стискала її подарунок – сірого плюшевого зайця.
Вільно – чудове місто, де мені судилося прожити вісім років аж до передчасної смерті мого любого батька. Він був грек за національністю, юрист за освітою. Тато і мама були поціновувачами музики і привчали мене слухати її. Мене часто брали до опери, на концерти. Згодом, коли я почала вчитися грі на роялі, виявилося, що в мене чудовий музичний слух. Моєю заповітною мрією став вступ до консерваторії. Цій мрії не судилося здійснитися. Смерть батька зруйнувала та змінила всі плани…
Він помер в Алупці, в санаторії, від сухот у віці 35 років. Нам з мамою довелося залишити улюблене місто Вільно з його чарівною природою та пам’ятками старовини. 1912 року ми повернулися до міста, де я народилася 1901 року, – до Олександрії. Приїхали ми до нашої дорогої бабусі на певний час, щоб виплакати в неї на грудях своє невимірне горе, але залишилися назавжди.
Жила бабуся на Центральній вулиці (теперішній Шевченка) у невеликому, але затишному будиночку, поряд з яким був садок. Власне, і будиночок, і садок належали не бабусі, а її синові – вчителю музики, який мав спеціальну музичну освіту – закінчив Варшавську консерваторію за класом капельмейстера. Дядько Сашко наполягав, щоб я продовжувала займатися музикою. Але, надломлена втратою батька і дуже слабка здоров’ям, я втомлювалася від багатогодинних вправ на піаніно. Дядько завжди згадував, як говорив Шопен: «Якби я не грав щодня по шість годин, я перестав би бути Шопеном». Зрештою лікар заборонив мені займатися музикою. Треба було багато часу приділяти навчанню, мама завжди нагадувала мені: «У тебе немає батька, ти повинна сподіватися сама на себе, і у тебе мають бути чудові документи про освіту».
Гімназію я закінчила із золотою медаллю. Вищу освіту здобути не вдалося – не було коштів. І лише наприкінці педагогічної діяльності я вступила на заочні курси іноземних мов, але так і не закінчила їх через слабкість зору.
Майже зі шкільної лави я почала роботу вчителькою, і 31 рік, 6 місяців і 12 днів пропрацювала на цій ниві, і весь цей час лише в Олександрії. Мама моя теж вчителювала 27 років у школах нашого міста. Бувало, що ми працювали з нею в одній школі, разом писали плани, обмірковували й обговорювали наші шкільні справи, ділилися враженнями, отриманими від знайомства з дитячими душами. Ми дуже любили дітей, а вони нас.
Від батьків я, мабуть, успадкувала любов до театру і мріяла стати актрисою. Треба сказати, що, окрім бажання, я мала і здібності – ще в школі педагоги залишалися дуже задоволені моєю виразною декламацією віршів. Коли я була у 8 педагогічному класі, у нас створили аматорський драматичний гурток, до складу якого входили гімназисти та гімназистки. Керувала гуртком дружина олександрійського лікаря-хірурга Фелікса Карловича Бергмана – Агрипина Семенівна. З великим успіхом пройшли п’єси «Дні нашого життя» Андрєєва, «Іван Миронович» Чирікова та «Людина у футлярі». Газетна рецензія, написана Леонідом Черновим (Малошийченком), згодом – відомим письменником (він, до речі, суфлював нам у цій п’єсі), нас не задовольнила. І ми з властивим юності запалом у помсту написали і присвятили йому вірш:
Леонид сидел в футляре, и мечтал о лютой каре,
– О спектакле размышляя, в гневе губы он кусал.
Гимназистки, гимназисты разве могут быть артисты,
В храм искусств являться смело и разыгрывать умело?!
Так он, бедный, размышлял, И всю пьесу прозевал…
Наш совет ему – остаться
В скромной должности суфлера;
В рецензенты ж не соваться,
Дабы не было позора.

Із Л.Черновим я зустрічалася на репетиціях, і двічі він був у мене вдома, читав свої вірші. Пізніше, граючи в аматорських спектаклях, мені доводилося стикатися з Леонідом Усачовим (співаком, композитором та диригентом. – Авт.). Здається, 1920-го року в Олександрії відкрилася театральна школа, куди я вступила після попереднього іспиту. Серед екзаменаторів був Ілля Туровський, наразі заслужений артист Набатов. Школа проіснувала чомусь недовго, але залишила по собі найкращі спогади.
Під час поїздок до Одеси мені доводилося зустрічати не лише на екрані, а й на вулиці, у парку артистку Віру Холодну, яка здавалася мені вершиною досконалості у галузі кінематографічного мистецтва.
З самого раннього дитинства я, як казав тато, страждала на «письменницький свербіж». У 8 років, будучи в першому класі, я написала п’єсу на 8 дій, розучила її з сусідськими хлопцями і одного разу на свято запропонувала гостям подивитися виступ. Після 4 актів глядачі запротестували і стали просити відкласти продовження на наступний день. Я – автор – довго не погоджувалася, сердилась і навіть плакала, але, зрештою, мама переконала мене піти назустріч гостям. Любила я писати та вірші. У сім років склала послання бабусі:
Милый мой бабусик! Маленький ты мой!
Приезжай скорее К нам на Рождество!
Если ты приедешь – Будет торжество.
Если не приедешь – Не буду любить.
А разве ты хочешь Это заслужить?
У ранній молодості захоплювалася поезією Тютчева, Фета, Апухтіна, Бальмонта, Брюсова, Ахматової. Намагалася наслідувати їх. Деякі з моїх поезій сподобалися академіку Володимиру Петровичу Філатову, і він мені написав про це. (У Філатова Н. Сіммеліді лікувала зір. – Авт.). Найвдалішими віршами свого твору вважаю дитячі. Казка «Сосунок у лісі» була надрукована в журналі «Штурм» і видана окремою книжкою в оформленні художника М. Погрібняка. Багато віршів надруковано у місцевих газетах «Ленінський прапор» і «Трибуна шахтаря». У роки війни я надсилала свої вірші чоловікові на фронт, вони подобалися бійцям, які навіть співали мою «Відповідь на «Вогник».
Сподобалися вони і заступнику командира дивізії з госпчастини Аскіназі. З вдячністю за вірші та листи, які посилали бійцям я та мої учні 2-го класу, він вислав нам дві цінні посилки з вовняними тканинами. Всім дівчаткам були пошиті однакові сукні, а хлопчикам – костюми. Одягнено було 30 людей. Про цей випадок було написано у нашій місцевій газеті.
Але, зрозуміло, творчість моя не на висоті, інакше вона отримала б більше визнання. Телешов говорив (про Слюзова, здається): «Особливістю його було не те, що він складав вірші, а те, що не писати віршів не міг». Те саме можу сказати про себе.
Не можу не згадати своєї швидкоплинної зустрічі з поетом В.Маяковським. Це було в Одесі. Зайшла я одного разу до книгарні, де працювала моя знайома, і застала там молоду, дуже високу людину в кепці, яка жваво з нею розмовляє. Побачивши мене, знайома звернулася до співрозмовника: «Ось ще одна прихильниця вашого таланту». Молодий чоловік уважно подивився на мене і запропонував: «Ну, прочитайте мені напам’ять якісь рядки з творів Маяковського». Я розгубилася і сказала перше, що спало на думку: «Все чаще думаю, не поставить ли точку пули в своем конце». Він голосно розсміявся: «Ні, Вам більше підходить: «И жизнь хороша, и жить хорошо!» Взявши свою покупку, він пішов, а знайома сказала: «А знаєте Ви, хто це був? Як же Ви не впізнали? Сам Маяковський!»
Ось згадую минуле, і не віриться, що мені вже 65 років, що я вже «по той бік пагорба». Потрібно намагатися жити до кінця, не складаючи крила, треба дуже старатися! Старим бути неприємно, але ще гірше бути застарілим. Мій найближчий друг і чоловік – Микола Дмитрович Генін – не раз говорить мені словами поета Кедріна:
Та говоришь, что наш огонь погас,
Твердишь, что мы состарились с тобою.
Взгляни ж, как блещет небо голубое!
А ведь оно куда старее нас!…
Забуте ім’я Наталії Сіммеліді повернула з небуття Валентина Московчук – учитель української мови та літератури ліцею №17, засновниця кабінету літературного краєзнавства, яка багато років збирає відомості про письменників Олександрійщини, їхню діяльність, видання, роботу літературних гуртків та об’єднань.
Валентині Володимирівні довелося неабияк попрацювати, щоб зібрати відомості про життя поетеси та її роботу. Іноді люди йшли назустріч, інколи за інформацію доводилося платити. Але результат вартий того. Ось деякі цікаві факти про Наталію Сіммеліді.
При народженні вона мала прізвище Сумеліді. Коли і чому букву «у» замінили на «і», невідомо. Батько Наталії – грек за національністю Олександр Іванович Суммеліді – був колезьким асесором, мати Антоніна Іванівна – вчителькою, закінчила Полтавську жіночу гімназію.
1918 року Наталія закінчила Олександрійську восьмикласну гімназію і, як написано в атестаті, «удостоєна звання вчителя початкової школи». На той час імперії вже не було, і свої порядки встановлювала нова, радянська влада.
В атестаті про присвоєння звання вчителя початкової школи, виданого 1936 року, прізвище Наталії Олександрівни написано вже Сіммеліді. Відомо, що працювала вона у дитячому будинку, що був на території теперішньої гімназії ім. Т. Шевченка. У її біографії взагалі багато білих плям. Скільки років прожила, де похована, ким був її чоловік Микола Генін (1904 року народження, похований в Олександрії)? Чи мали вони дітей? Про це поки що нічого не відомо.
У літературній діяльності Наталію Сіммеліді підтримував професор медицини В’ячеслав Сніжков, котрий до революції був скрипалем Одеського Імператорського оркестру, а живопису навчався у Кіріака Костанді. Звела доля Наталію Сіммеліді й з Борисом Йогансоном – художником, графіком, педагогом, керівником творчих майстерень Академії мистецтв. Він малював декорації, гримував артистів та іноді сам виконував ролі в аматорських п’єсах.З Наталією Олександрівною вони разом грали у водевілі «Таємниця садової хвіртки».
Вірші Наталії Сіммеліді публікувалися у місцевій пресі з 1944 по 1988 рік.
У 2021 році стаття Валентини Московчук “Відома і невідома Наталія Сіммеліді” була надрукована у науково-краєзнавчому віснику Центральної України “Між Бугом і Дніпром” (випуск XVI’2021).

Олена Карпачова