Скалічене дитинство

В’ячеслав Андрійович все життя дбайливо зберігав сімейну реліквію – пожовклий від часу зошит: лист з фронту, написаний 11 листопада 1944 другом його батька, осетином. Текст листа, адресованого його матері, В’ячеслав Андрійович знав напам’ять та цитував. У ньому повідомлялося про смерть батька, старшини ескадрону Андрія Прохоренка.

Коли прийшов цей лист, В’ячеслав Прохоренко був п’ятирічним хлопчиськом. Але події воєнних років міцно врізалися в дитячу пам’ять, і він усе життя пам’ятав їх ясно, начебто це було вчора.

На волосині від смерті
«До війни ми жили у Горлівці Донецької області, — згадував В’ячеслав Андрійович. – Батьки працювали на шахті «Кочегарка», що гриміла на весь Донбас: батько – начальником гірничорятувального загону, а мати – лаборантом. Наш будинок стояв біля самої шахти, і одного разу вночі його половина пішла під землю – під нею проходив шурф (розвідувальна шахта або гірничий виробіток). Ми залишилися живими. Шахтарів, які перебували під землею, теж під керівництвом батька благополучно звільнили з-під завалу, а от родину, яка жила у зруйнованій половині будинку, врятувати не вдалося.
На самому початку війни було створено Донецьку дивізію, яку фашисти називали «чорною». Там служив наш батько. Йому тоді було 33 роки, а мені – лише три. Ми з шестирічною сестрою Зоєю залишилися на руках у мами. А до Горлівки зайшли буферні частини фашистської армії – італійці. Їх називали чорносорочниками за колір форми, пошитої з найтоншої матерії. Над місцевими жителями вони особливо не знущалися, вимагали лише поїсти: яйко, млеко. Могли навіть гвинтівку обміняти на пару яєць. Але незабаром їм на заміну прийшли німці та встановили суворі порядки. Усіх мешканців взяли на облік, з’ясували, хто звідки. Мамі наказали вирушати на батьківщину – до Митрофанівки на Кіровоградщині. Видали «аус-вайс», і мама, взявши в вузлик нехитрі пожитки і посадивши на санки двох малюків, закутаних у батьківський кожух, вирушила в неблизьку пішу дорогу. Справа була у грудні, стояли люті морози, снігу насипало до пояса. Дійшли до Дніпра. Біля переправи маму наздогнала жінка, яка везла дівчинку на санчатах: «Жінко, не йдіть на міст, його зараз бомбардуватимуть». Звідки вона знала? Мабуть, передчувала. І як у воду дивилася – налетіла спочатку наша авіація, потім – німецька. Все змішалося, навколо нас вибухали бомби, і добре, що ми таки пішли річкою – лід не давав розлітатися уламкам, і ми залишилися живі».
Чотирирічний лісоруб
«Перебравшись через Дніпро, мама почала шукати ночівлю у першому прилеглому селі. Літній чоловік погодився взяти нас за призначену їм плату. Мама завела голодних дітей у кімнату. Досі пам’ятаю запах коржів, які пік у печі той мужик. Він виявився поліцаєм. Ходив по дому в одних трусах і співав: «Не спечём пирога, бо мука дорога», а сам підбирався до мами – вона була красунею. Мама врізала йому, і нас роздягненими виставили надвір. Притулила бабуся-сусідка, напоїла трав’яним чаєм, поклала спати на піч. Нас, розімлілих, миттєво скував сон, а старенька тим часом забрала в поліцая наш одяг. Вранці по тріскучому морозу ми пішли далі.

Снігу тієї зими насипало вище за людський зріст. Розчищати дороги фашисти під дулами автоматів виганяли наших жінок. Якось мама ледве встигла штовхнути санки в кучугуру – танк, що проїжджав повз, тільки черкнув по полозах. Так і йшли окупованою територією, ночуючи у добрих людей, які не дали дітям загинути від холоду та голоду.
Дісталися Митрофанівки. Мама зареєструвалася в комендатурі, але виявилося, що жити нам немає де – в одній невеликій кімнаті у дідуся з бабусею і без нас було багато родичів. Нас тимчасово поселили у сараї біля корови, а потім ми перебралися до добротної хати виселеного куркуля. Вистиглу кімнату треба було натопити. І я, чотирирічний, взутий в один валянок і один чобіт, без рукавиць, як міг, рубав сокирою на морозі колючу дерезу, щоб мама могла хоча б приготувати їжу – пісний суп або коржі. Коли снарядом убивало коня з німецького обозу, у селі було свято – усі бігли обробляти конину. Дорослі самі голодували, але дітям віддавали найкраще із того, що було».
Плата за скарб
«У сусідній кімнаті куркульської хати, де ми жили, нацисти розмістили штаб. Один із них грав на губній гармошці, і я, зачарований звуками, приходив подивитися. «Ком, кіндер», — кликав німець середнього віку, давав пограти на гармошці і пригощав шматочками ерзац-шоколаду. Для мене це був делікатес. Шоколад у якості нагороди я отримував і за перемогу над семирічним сусідським хлопчиськом – фашист змушував нас боротися, і я, міцненький, перемагав довготелесого старшого друга. Ділитися нагородою з переможеним німець не дозволяв.
Але найбільше мене приваблював триколірний сигнальний ліхтарик «Даймон», який лежав на столі у німця. Як мені хотілося ним погратися! Які тоді у нас були іграшки? М’ячик, скатаний з коров’ячої вовни, вважався багатством. І одного зимового вечора, коли фашисти після зборів у штабі вийшли на вулицю, я схопив ліхтарика і заліз із ним під ліжко. Червоний, синій, зелений – я перемикав кольори й не міг відірватися. Раптом тріснули двері, увійшов німець і почав шукати ліхтар. Я причаївся. Незабаром зайшов офіцер, і після розмови з ним сигнальник отримав ляпаса. Двері знову грюкнули, і я, думаючи, що всі вийшли, почав знову грати скарбом. Постелена на підлозі солома заглушила звук кроків, що наближалися, і я здригнувся від того, що міцна рука витягла мене з таємного притулку. Злий, як чорт, німець виніс мене, одягненого в одну тонку сорочку, на вулицю, підкинув і щосили буцнув чоботом. Я полетів у кучугуру. Якби не сусідка – замерз би в снігу. Жінка сховала мене у корівнику та прикрила сіном. Там я пролежав п’ять днів до приходу червоноармійців. Пам’ять про цей випадок залишилася в мене на все життя: німець вибив мені три нижні ребра праворуч. Уламки досі перебувають десь усередині мене».

Три похоронки та один лист
“Незабаром радянські війська відступили і знову прийшли німці. Сусід-п’ятидесятник сховав нас у теплому льоху і дозволив їсти запаси – яблука, моркву, капусту. Там ми прожили до кінця зими. Якось у льох заглянула жінка: «Лідо, біжи швидше, там твій Андрій!» Мама схопила татусів кожух і вибігла. Виявилося, що батько потрапив у полон під Святогірськом, утік. Разом з другом вони дійшли майже до П’ятихаток, але знову були схоплені. Разом з іншими полоненими їх погнали будувати дорогу на Кропивницький. У величезній колоні мама одразу побачила коханого. Він ішов скраю, поруч – німець із гвинтівкою. Мама виміняла батька на теплий кожух. Німець тицьнув його прикладом у спину, він упав, а наші жінки закопали його в сніг, де він пролежав, поки пройшла колона. Потім його перетягли до вуглової хати, відігріли, виходили. А вже другого дня до нього прийшли місцеві: «Давай, Андрію, в поліцаї!». Батько відмовлявся, але друг умовив його погодитись – заради диверсії. Прямо під час засідання штабу батько з другом підірвали збори та втекли до Знам’янського лісу. А всередині мами вже зародилося нове життя. Наша молодша сестричка Оленка народилася без батька. Більше ми його не бачили.
Батько служив у діючій армії. «Червоні, червоні!» — кричали всі. Я думав, солдати справді червоні, і вибіг подивитися. І зовсім вони не червоні – шинелі сірі, обличчя виснажені. Молоді солдати заскочили до нас у хату. Висипали з рюкзака борошно: «Мамко, спеки нам коржиків, ми вже три доби нічого не їли». Один прісний коржик мама встигла спекти, а коли закладала в піч другий, прогримів вибух, обвалилася стіна, і вибуховою хвилею маму відкинуло прямо в піч. Добре, що солдати її витягли, але вона обпекла обличчя й руки. Обвалений вугол хати солдати швидко замурували.
Після визволення нам дали корову. Мама якраз її доїла, коли увійшла листоноша і простягла похоронку: «Лідо, тобі… Андрія немає». Мама впала знепритомнівши, перевернула цебро з молоком. Вона довго приходила до тями, а через місяць прийшов лист від батька. Він виявився живим, воював у складі Третього Українського фронту. Через три місяці прийшла ще одна похоронка. Мама не повірила. Ще через місяць здобула і третю. А за півроку – лист від осетина. Але мама до кінця своїх днів все одно вірила, що батько живий і повернеться».
В’ячеслав Прохоренко спочатку хотів бути шахтарем, як батько, закінчив Єнакіївський гірничий технікум, потім – мореходку, Олександрійське педучилище та Харківський педагогічний інститут, 40 років пропрацював учителем креслення та праці у школах №№2 та 15. Його старша сестра Зоя була завідувачкою лабораторії заводу « Азовсталь» у Маріуполі, молодша сестра Олена працювала педіатром. Мама жила в Митрофанівці, а потім перебралася до доньки в Маріуполь. Якось, коли син приїхав у гості, мама віддала йому листа з фронту зі словами: «На, синку, бережи»…

Олена Карпачова