Що сьогодні у промені «Олександрійського маяка»?

У поціновувачів художнього слова – важлива подія: вийшов у світ черговий літературно-мистецький альманах «Олександрійський маяк». Нещодавно відбулася презентація цієї збірки, вже четвертої за рахунком.

Мабуть, варто нагадати, що альманах існує вже близько року, його головною ідеєю є така собі системна популяризація поетично-прозової творчості, переважно – місцевих авторів. Відповідно кожен його новий випуск проходить через презентацію у формі творчої зустрічі, у якій зазвичай беруть участь як самі «винуватці події» – поети і письменники, чиї твори опубліковані у збірці, так і їхні читачі.
Так сталося і цього разу. За вже напрацьованою традицією, місцем зустрічі була обрана читальна зала Центральної міської бібліотеки. І слід зауважити, незважаючи на свій начебто достатній простір, вона ледве вмістила всю аудиторію дуже різного віку – від учнівської та студентської молоді до поважного віку прихильників поезії і прози. Присутні з цікавістю заслухали деякі з опублікованих опусів «наживо» – у виконанні авторів і з їхніми особистими коментарями, нагороджуючи кожен доробок вдячними оплесками.
Отже, чим багатий зміст «Олександрійського маяка» №4: свіжий томик на дві з половиною сотні сторінок цього разу вмістив вірші лауреата Шевченківської премії Петра Перебийніса, членів Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, героїв ЗСУ, акторів, викладачів та інших талановитих особистостей, серед яких, до речі, не всі є місцевими у прямому розумінні цього слова. Власне, і популярність альманаха вже переступила містечкові межі: за відгуками, його читають не лише на Олександрійщині.
Стати співавторами четвертого альманаху вважають за честь (про що було заявлено у виступах) такі «маститі» поети і прозаїки, завсідники та гранди відомого поетичного клубу «Джерело», як Валентина Білоткач, Анатолій Штанько, Віктор Брикульський, Світлана Лантух, Лілія Маруфі, Сергій Манукян, Володимир Кирпита, Олена Липа та інші. Але що важливо – у новому виданні знайшлося місце і для дебютантів, чиї твори публікуються у ньому вперше і ці «проби пера» так само тепло були прийняті присутніми.
Яскравим прикладом цього на презентації «Олександрійського маяка-IV» є відкриття для широкого загалу поетеси Вікторії Косяк, досі відомої більшості олександрійців, як секретар Олександрійської міської ради. І ось її вірші зявилися у друкованому вигляді на сторінках альманаху. У звязку з цим дебютом вона дала коротке ексклюзивне інтервю «Олександрійському тижню». – Вікторіє Олександрівно, хоча це ваша перша публікація в альманаху, але вже відомо, що насправді новачком у поезії вас назвати складно, адже ви почали писати вірші у 6 років. Раніше щось друкувалося вами? – За великим рахунком – ні. Лише у студентський період було дещо надруковане, але то тільки у певному виданні Училища культури, де я тоді навчалася. – Виходить, досі ви писали більше «для душі». І як часто вас відвідує муза - натхнення? – Та досить часто… Поштовхом для цього бувають дуже різні речі: стан душі, події в країні і суспільстві, які обовязково резонують у свідомості і відбиваються на емоційному стані. Але я не вважаю, що все те, що пишеться, варте публічності.
– Проте ваш доробок (як щойно стало відомо) налічує понад 100 віршів. Якому напрямку віддаєте перевагу – лірика, гумор, філософські теми?
– Напевне, у мене більше романтична вдача. Тому мені ближча інтимна, особистісна тема. Разом з тим є у мене й філософські твори – як поетичні, так і прозові (оповідан-ня). Тільки я ще не впевнена, що у мене знайдеться сміливість, щоб показати їх широкому загалу (посміхається). Хоча признаюсь: вузькому колу моїх суворих критиків – а це чоловік, інші близькі та знайомі люди, – ці оповідання зазвичай подобаються. Наприклад, мій син-шестикласник найбільше з усіх наполягає, щоб я їх десь надрукувала.
– Ну що ж, тоді будемо чекати нових публікацій ваших творів…
А на завершення з дозволу авторки – два її вірші.

(Наш кор.)

Вікторія Косяк

Ілюзії у снах

Тебе я бачу тільки в снах,
Цілую, обіймаю, мрію.
Тремчу в обіймах, а в думках
Сама собі не вірю.
Не вірю, бо любов не повернуть,
Не зупинити час і не змінити долю.
Віддати все, щоб рай відчуть,
Щоб визволити серце із неволі.
Тебе я бачу тільки в снах,
Та марно намагаюсь зрозуміти:
Чому лишилось на моїх вустах
Твоє ім’я, що душу змушує боліти?
Клени
Думи мої, мої тяжкії думи…
В голову лізуть невпинно вони.
Повні кишені болючого суму,
Повні, що хилять мене до землі.
Земле моя, рідна мати, Святине!
Горе розрадьте, відкличте біду.
Ні! Так не можна! Я так загину!
Душу віддам і зі світу піду.
Ні, я не хочу, спасіте ж, благаю,
Ні, я не хочу, бо серце вмовля.
Тож відпусти мене – я вимагаю,
Туго моя, відпусти – я жива!
«Так, я щаслива!, – у світ прокричу,
Гляньте на мене! Радійте зі мною!
Ні! Я нещасна, – собі шепочу,
Ні! Я нещасна – не маю покою».
Серце болить, розриваючись стогне,
Вже не голосить, лиш часом схлипа,
Боже! Нехай сум болючий цей зсохне,
Що мою душу тенетом вкрива.
Як той павук, що плете павутиння,
Як та химера, як привид – зникай!
Та не чіпайте мене – перед вами ж не винна,
Сум проженіть той, нехай утіка.
Думи мої, ті крилатії клени,
Ви облетіли всі межі буття.
Та повернулися знову до мене,
Бо не знайшли у світах каяття.