4.08
2022

4 серпня відомий актор театру і кіно Сергій Сипливий відзначає своє 60-річчя. З цієї нагоди директор Олександрійського театру Юрій Біланюк та кореспондент «ОТ» Сергій Іванов узяли інтерв`ю у нашого земляка і розпитали про життя та творчість, а також обговорили можливість гастролей Київського академічного драматичного театру на Подолі в нашому місті.

– Вельмишановний Сергію Георгієвичу, прийміть щиросердні вітання від олександрійців з нагоди вашого ювілею. Зичимо міцного здоров`я, успіхів у вашій творчий діяльності та безмежного сімейного щастя.

– Дякую.

– У всіх інформаційних джерелах йдеться, що ви народилися у Києві, хоча нам відомо, що насправді ви уродженець Олександрії.

– Іноді буває, що одного разу запущена в інтернет помилкова інформація поширюється за іншими джерелами і згодом видається за істину. Так трапилося і з моїм народженням – нікому, ніколи я не говорив, що родом з Києва, проте помилка, що закралася, “пішла гуляти” просторами інтернету. Насправді я народився 4 серпня 1962 року в Олександрії, тут закінчив школу, намагався вступити до Київського інституту народного господарства, проте провалився, бо не дружив із математикою. Після працював на ЕТАЛі електромонтажником-схемщиком. Це заняття мені здавалося несерйозним і я стояв перед вибором – куди піти, ким бути?

Якось у поштовій скриньці побачив журнал “Україна” (батьки, як і всі в ті роки, виписували багато періодики), а на обкладинці портрет відомої артистки Ніли Крюкової. Внизу сторінки була її цитата: “Я вдячна своєму першому вчителю – Георгію Сипливому”! (Георгій Сипливий – батько Сергія, актор, викладач акторського мистецтва – авт.).

Це мене пробило, я зайнявся як сірник – ось це моє, ось куди треба йти! Прибіг до батька та заявив, що хочу бути артистом, на що той відповів: «Який з тебе актор? У тебе ні зовнішності, ні голосу». Справді, в ті часи були модні статичні красиві актори з багатим оксамитовим голосом. Я не підходив під ці критерії, але твердо вирішив, що артистом стану!

Батько мені не допомагав, але попросив свого учня – відомого в Олександрії викладача, режисера Василя Михайловича Банніка – зайнятися мною. Я був у захваті. У 1987 році я закінчив театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого і мене запросили на роботу одразу п’ять театрів. Перше запрошення прийшло з Бреста –  я відразу погодився і підписав контракт. Тут ще річ у тому, що у київських театральних колах добре знали мого батька і мені здавалося, що на мене дивляться не як на самостійного актора, а як на сина відомого педагога. Тому хотілося виїхати туди, де нас ніхто не знає, побачити збоку – чи маю я талант?

У Брестському театрі я прослужив рік і на запрошення однокурсників та головного режисера театру на Подолі Віталія Малахова повернувся до Києва – до цього нового прогресивного, на той час театру. Це був початок 90-х років – важкий час для всіх. Наш театр виживав лише за рахунок закордонних гастролей. У нас була потужна трупа, чудова драматургія, і нас охоче запрошували на гастролі.

Однак у моєму особистому житті виникли проблеми – я перебував в Києві, дружина Соня та син Максима в Бресті, оскільки в столиці не було житла. Мені довелося повернутися до Бреста, де ми й прожили сім років, про які згадую з жахом. У країні почалося спустошення, театр закрили для реконструкції, нас перевели до якогось сараю, глядач на вистави не йшов. Траплялося, що на сцені було більше акторів ніж глядачів у залі.

Я бачив, що так ми довго не протягнемо, що потрібно щось робити. Тому запропонував свою кандидатуру на посаду заступника директора театру та зайнявся організаційною роботою. Взяв на себе рекламу, пошук глядача, також запропонував кардинально змінити застарілий репертуар на новий, який відповідав би новому часу. Запросив свого знайомого режисера з Києва, з яким вибрали для постановки п’єсу “Фрекен Жулі” шведського драматурга Августа Стріндберга і справи почали налагоджуватися – до нас пішов глядач. Більше того, мені вдалося домовитися, щоб наш театр запросили на гастролі до Німеччини.

Потім ми вирішили поставити «Лускунчика» і поїхати з ним в турне по Європі. Однак нічого не вийшло через непорозуміння з режисером театру. Це був великий удар – скільки зусиль, скільки надій і все марно! Ситуація тоді здавалася патовою – як жити, коли плани зруйновані, а ти змушеній жити на акторську зарплату, яка на той час складала 8 доларів на місяць!

Та ось, коли здавалося, що виходу немає, пролунав дзвоник від режисера театру на Подолі Віталія Малахова – приїжджай, каже, ми поставимо нову виставу. Я розповів про свою ситуацію, на яку він відповів: “Гірше вже не буде. Їдь з усією родиною, щось придумаємо, роботу знайдемо!”

Тож почалося моє нове життя…

– Олександрійський театр нарешті відкрився після шести років реконструкції.  Пам`ятаємо, що колись ваш батько також служив у ньому. А ви пам’ятаєте цю сторінку вашого сімейного життя?

– Звичайно, я дуже добре це пам’ятаю. У дитинстві чим тільки я не захоплювався, відвідував різні гуртки – від ракетного моделювання до велосипедного гуртка, але ніде не затримувався так надовго, як у театрі ляльок, що працював у той час при колишньому Палаці культури. Ця будівля насичена духом театру, для мене це культова споруда, духовна Мекка. Тому, коли я дізнався, що вона була відновлена, я одразу вирішив, що потрібно привезти сюди хорошу виставу.

– Більшість олександрійців не в змозі спостерігати за вашими виступами на сцені театру на Подолі, але вони добре знають вас за ролями в кіно. Сьогодні ви берете участь у багатьох вітчизняних серіалах. Розкажіть про цю сторону вашої діяльності. І що переважає – театр чи кіно?

– Це два абсолютно різні напрямки, але не можу сказати, якому віддаю перевагу. Це як запитати батьків – кого з двох дітей вони люблять більше? Скажу, що театр і кіно – це два мої будинки, і я живу в них.

Як не дивно, потрапити в кіно мені допомогла розруха, яка відбувалася в країні в переломних 90-тих роках минулого століття. Тоді ми з дружиною працювали на телеканалі «Інтер» – у програмі «Meлорама». Її продюсером був Влад Ряшін, який вперше на нашому телебаченні запропонував робити серіали, як то кажуть, на колінах. Це коли, образно кажучи, сценарій пишеться вранці, а серія знімається вже в обід.

Пізніше була створена програма «Зоряний дім». Це був такий мінісеріал, де за сюжетом два персонажі – тітка Соня та Юхим Карлович – приглядували за будинком, у якому жили зірки естради. Я виступав тут і актором, і технічним організатором, а режисером і виконавчим продюсером був Андрій Бенкендорф.

Ми добре співпрацювали і товаришували. Так ось, коли наші зйомки відбувалися на кіностудії Довженка, він бігав по всіх павільйонах, де йшли зйомки і розповідав усім режисерам про мене і пропонував знімати. Тож він став моїм хрещеним батьком у кіноіндустрії. Це згодилося мені в майбутньому, оскільки в кіно, якщо ніхто тебе не знає, дуже важко отримати роль. Справжній прорив у кіно стався, коли Роман Балаян двічі зняв мене у своїх стрічках. А потім пішло-поїхало.

Однак глядач знає мене більше за серіалами, яких у моїй творчій кар’єрі було дуже багато. Звичайно, серед них були і прохідні серіали, і високоякісні, які запам’ятав глядач.

– Що б ви в цей важкий час побажали олександрійцям?

– Раніше я думав, що найважливіше в житті – це здоров’я. А тепер я розумію, що до цього потрібно додати мир. Я пам’ятаю, що раніше мати часто говорила: “Якби лише не було війни”. Тоді я не придавав значення цим словам, а тепер я розумію їх сповна. Тож віримо у перемогу, після якої обов`язково настане мир!

Свої привітання ювіляру надіслала також однокурсниця Сергія, народна артистка України Ольга Сумська: «З Сергієм Сипливим ми разом навчалися на курсі відомого педагога Миколи Рушковського в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Це дійсно майстер слова, чудовий актор театру і кіно. Він був одним із талановитішим студентом. Я була наймолодшою на курсі а він найстаршим.  Вже тоді у Сергія зароджувався талант педагога-наставника. Він допомагав майже всім студентам на курсі. Ще на першому курсі він справляв враження справжнього майстра. Микола Рушковський вже тоді розгледів у ньому акторську природу і для самого  Сергія це був хороший поштовх для оволодіння акторською майстерністю.  І тому не дивно, що він у подальшому працював викладачем у нашій Альма-матер. До речі, донька моя – Анна – зверталась до нього за допомогою в підготовці до вступу в театральний.

Разом зі своєю дружиною Софією Пісьман, яка також є провідною актрисою театру на Подолі, вони пройшли разом свій творчий шлях неймовірно талановито, з величезним піднесенням і самовіддачею. Творчий діапазон Сергія дуже широкий. Він може грати роль від простого чолов’яги до витонченого інтелігента. Не шаблонність а різноплановість – ось його творчі чесноти.

Сергій дуже багато ролей зіграв у кіно. В нього такий потужний список фільмів, що дай Бог кожному. Він, як-то кажуть, відбувся в професії, тому я хочу йому побажати яскравих ролей, невичерпної енергії, творчого довголіття. Він ще багато зіграє і в театрі, і в кіно тому, що він такий завзятий. Нехай Бог береже родину цю прекрасну. І нехай доля їм завжди посміхається»!

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень