6.09
2024

Як відзначили?
Цьогоріч селище Олександрійське (колишнє Димитрове) відзначило ювілей – 75 років. Останньої літньої неділі, 25 серпня, біля місцевого Будинку культури пройшли заходи до Дня Незалежності, Дня селища та Дня шахтаря. Були: розважально-ігрова програма від Централізованої бібліотечної системи, концерт за участю селищних аматорських колективів, учнів ДМШ «Перлина» та чарівної гості Олени Луценко, майстер-класи з виготовлення патріотичного сувеніру та вибійки, українська народна пісенна програма від старшого покоління та сучасна естрада від студії «Молоді голоси». Учасників та гостей свята привітала староста селища Олександрійського Тетяна Бандурко.
Усі заходи були благодійними, в їх ході на підтримку ЗСУ було зібрано 1467 гривень, які передані до Координаційного центру волонтерів міста Олександрії. А Захисник України Євгеній Сироєшкін усю присутню малечу пригостив соком. Велика подяка усім нашим Захисникам, що ми маємо змогу жити, працювати і відзначати славетні дати.

Для довідки: Олександрійське (з 1949 до 2016 року — Димитрове) засноване 1947 року і спочатку називалося просто Міське селище. В 1949 році воно отримало статус селища міського типу. У селищі налічується 36 вулиць та 11 провулків. Низка вулиць і провулків була перейменована у 2016 та 2023-24 роках у межах декомунізації та деколонізації. Головні підприємства: ТЕЦ- 3, брикетна фабрика «Димитровська», що раніше входили до складу об’єднання «Олександріявугілля», остаточно збанкрутували наприкінці 2000 років і були демонтовані.
У селищі розвинена торгівля, є лікарня, психоневрологічний інтернат, ліцей №12 та дитяча музична школа «Перлина», Будинок культури, бібліотека. Діє церква св. апостолів Петра і Павла.
Селище входить в адміністративне підпорядкування Олександрійської міської ради. Воно розташоване на лівобережжі річки Бешки, притоки Інгульця. На заході від Олександрійського – смт Нова Прага, на сході – село Головківка. На півночі територію селища обмежує автомагістраль, що сполучає обласний центр Кропивницький через Аджамку – Нову Прагу з містом Олександрією. Від Олександрії селище знаходиться на відстані 18 км, від обласного центру Кропивницького – за 57 км.
Олександрійське з’явилося як робітниче селище, оскільки колись там був потужний промисловий комплекс буровугільних підприємств: вуглерозріз, ТЕЦ, брикетна фабрика, Семенівський завод гірського воску, автоколона та обслуговуючі організації. До промислових підприємств було прокладено залізничну магістраль, яка з’єднувала підприємства і мала прямий вихід до залізничного вузла Пантаївка і далі з виходом до залізничних станцій Знам’янка, Користівка, Олександрія.
Цікава історія про…глину
Мешканці села Головківки розповіли цікаву історію відкриття запасів бурого вугілля на Олександрійщині. Селяни навколишніх сіл Головківки, Іванівки, Семенівки, Новопилипівки, Бандурівки, Байдаківки, Верболозівки та й окремі жителі самого міста Олександрії, задалеко до 1900 року, на степах у глибоких балках рили глинища і копали там глину для своїх господарських потреб.
Особливо славилася своєю якістю та різними кольорами глина у Григоріївській балці на північний захід від с. Головківки та в балці біля с. Семенівки. В глинищах цих балок, на глибині до шести і більше сажень, селяни добували руду, білу, голубу, зелену, жовту, червону глини. Чим глинище було глибше, тим більше було кольорів глини, тим якіснішою вона була. На більшій глибині, під голубою глиною знаходили і темно-коричневу «глину». Всі інші глини, при використанні для мазання будівель, розводилися водою і міцно трималися на стінах. Темно-коричнева «глина» водою не розводилася. Селяни, щоб глина трималася на стінах міцніше, іноді розводили її гасом. Попробували темно-коричневу «глину» використовувати для мазання причілкових стін будинків. З тією метою розводили її гасом. І вона добре трималася на стінах.
Бідні селянські сім’ї брали глину не лише для власних потреб, а й заготовляли глину різного кольору, в тому числі й темно-коричневу, для продажу. Заготовлену глину підводами возили продавати на ринок в Олександрію та Нову Прагу. На Миколаївському (осінньому) ярмарку в Олександрії в 1909 році продавалася возами селянами з Семенівки і Головківки глина біла, руда, жовта, голуба, зелена, червона, темно – коричнева.
Вчителя географії Олександрійської жіночої гімназії О.І.Козинця зацікавила «глина» темно – коричнева. Валки її висохли, полопалися, а сама «глина» розсипалася, як морюха. Коли він узяв такий валок і ближче розглянув його, то помітив, що це не мінеральна, а органічна речовина. Валок такої «глини» ним був куплений, вдома досліджений, і висновок був таким: це – буре вугілля. Дізнавшись у селянина, де він дістав таку глину, на другий день вчитель дослідив Семенівське, а потім і Григорівське глинище і переконався, що селяни відкопали буре вугілля, яке знаходиться в даній місцевості на невеликій глибині, має високу якість. Письмовим доносом він доповів про це міській управі міста Олександрії. До доносу були додані зразки вугілля. Як про це повідомили О.І.Козинця з міської управи, чиновники прозвітували про факт відкриття бурого вугілля на Олександрійщині в губернію. На донос відповіді чекали 5 років. Тим часом селяни не дрімали. Швидко по окрузі рознеслася чутка, що це не глина, а вугілля і що його можна використовувати як паливо. А з паливом у населення було скрутно. Топили соломою, висушеним бур’яном, перекотиполем, соняшником, кізяком. Тому нове джерело палива дуже порадувало навколишніх жителів, особливо селян. Не було такої балки в степу, де б селяни не шукали палива. І знаходили його. В селах Головківці, Семенівці та Іванівці – селяни копали шурхи прямо на своїх садибах і добували вугілля. Починали цю роботу навесні. Добуте в шурхах (ямах) вугілля складали в штабелі, воно висихало і протягом зими ним опалювалися. Окремі селяни вказаних сіл возами почали вивозити на ринки до Олександрії та Нової Праги для продажу. Охочих купити таке паливо вистачало, бо воно було дешевше за дрова, а горіло краще і давало більше тепла. Окремі запобігливі селяни почали наживатися на добуванні та продажу вугілля. В 1912 році Олександрійська міська управа заборонила селянам добувати вугілля. Всі шурхи, колодязі і ями, в яких добували вугілля, були закриті, а селян було попереджено, що той, хто із них порушить цю заборону, буде висланий на каторгу.
Що було далі?
Лише навесні 1913 року до міста Олександрії з Катеринослава (нині Дніпро) була прислана геологорозвідувальна партія, яка виявила на невеликих глибинах навколо Олександрії запаси високоякісного бурого вугілля. В 1915 – 1916 роках місцеві органи влади міста організують добування бурого вугілля через шурхи, ями та колодязі простим способом для потреб опалення державних установ та приміщень військових підрозділів. Була спроба спалювати буре вугілля в топках паровозів під час відправки поранених в санітарних поїздах з залізничної станції Користівка та станції Олександрія.
У 1920 році в Олександрійському повіті комплектується геологорозвідувальна партія, яка мала визначити запаси бурого вугілля, виявленого ще до Першої світової війни. Ця партія встановлює границі залягання запасів бурого вугілля на Семенівському родовищі та дає згоду на його промислову розробку. Влітку 1920 року починаються роботи по добуванню бурого вугілля на цьому родовищі, а на початку 1921 року тут же починає працювати верстат по брикетуванню вугілля на кінній тязі. В 1921 році посилюється кустарна розробка бурого вугілля. Закладається ряд нових шурхів і невеликих шахт в районі сіл Протопопівки, Михайлівки, Семенівки, Мошориного. В 1929 році геологорозвідувальна партія виявила великі запаси бурого вугілля в районі с. Бандурівки. В 1931 році розпочалося спорудження Байдаківського вугільного розрізу. Працював один малопотужний екскаватор. Основну роботу виконували копачі лопатами, а породу вивозили на відвали тачками та однокінними грабарками. Але з року в рік на розріз все більше прибувало землерийної техніки, були прокладені залізничні колії, породу почав вивозити паровоз. У 1936 році будівництво розрізу було закінчено, і він досяг проєктної потужності – 270 тис. тонн вугілля на рік.
В 1930 році було розпочато будівництво першої в Олександрії брикетної фабрики. А в 1932 році в районі фабрики було розпочато будівництво цеху гірничого воску….
Роком заснування селища Олександрійського вважається 1949. Воно росло і розвивалося разом із буровугільними підприємствами. Аж поки з 2000 років не почався занепад гірничої галузі. Сьогодні життя у селищі тихе. У ньому живуть старожили, які пам’ятають кращі часи Олександрійського і можуть розказати чимало цікавого. Серед них – Євдокія Мережко.
Доля крізь призму часу
Євдокії Афанасіївні Мережко цьогоріч – 90 років. Вона одна з найстарших жителів селища Олександрійського. Народилася в селі Свидівок Черкаської області, в дитинстві лишилась сиротою. Мати – Марія Євдокимівна, померла під час окупації села у Другу світову, батько Афанасій Якимович пропав безвісти у 1944 році.
В Димитрове дівчина приїхала у віці 17 років і до повноліття заробляла на життя тим, що топила груби в гуртожитку, де жили будівельники селища, на БД-1 (колись казали СУ-1 і навіть не намагалися перекласти це українською). З 18 років і до пенсії працювала у вугільній промисловості. Сама з чоловіком звела хату, виховала трьох дітей.
Далі – розповідь Євдокії Афанасіївни: «Коли я приїхала, тут була тюрма. Одні люди, чоловік і жінка, їхали сюди до сина і мене забрали від зупинки, бо я ж вперше тут була. І я поселилася в центрі на квартирі. Тобто, приватного сектору тут ще не було, а двоповерхівки вже стояли в центрі. Я переночувала у тих людей, а потім пішки пішла на СУ-1 до невістки двоюрідного брата та подруги, які були теж з мого села. Вони жили у гуртожитку. Бараки довгі, там я жила з дівчатами. Це була центральна вулиця, Жовтнева. Далі по цій вулиці був пологовий будинок.
З речей майже нічого не привезла з собою. Фанерна валізка, у жіночій куфайці, це була глибока осінь або початок зими. Снігу ще не було. 1951 рік. Будувалася брикетна фабрика, біля неї був перший продуктовий магазин. До нього треба було йти через степ. Якось мене налякав якийсь чоловік – схопив мене ззаду. Може, він був з тюрми, бо будували фабрику ув’язнені. Я почала кричати, він мене випустив, і я побігла в магазин. Як дісталася додому – вже не пам’ятаю. З тих пір стала боятися ходити сама, намагалася з подружками. Я майже нікуди, окрім магазину, і не ходила. Спілкувалася лише зі своїми односельчанками, до яких сюди і приїхала. А молодь ходила на дерев’яний танцювальний майданчик, грали самі хлопці або вмикали патефон з вікна гуртожитку понад дорогою. На танці приходили з Іванівки, Головківки. У гуртожитку я прожила чотири роки. Коли я топила, працювала цілий день і кожен день без вихідних, розважатися було ніколи.
Тоді у селищі на СУ-1 у гуртожитках проживало багато молоді. Були сім’ї, але з дітьми там не жили. Дуже багато приїздили з Західної України. У моєї подруги був кавалер, вона збиралася заміж і купила металеве ліжко, поставила його у комору. Але того хлопця хтось викинув з автобуса на повному ходу, і він убився. А був дуже гарний. Подруга дуже плакала і сумувала, не змогла тут жити, розрахувалася і поїхала додому.
У кімнаті нас жило душ шість. До моєї сестри часто приходив у гості наречений. Потім вони одружилися, і він її забрав у Головківку. Вони там трохи пожили і поїхали у Черкаси.
Коли я приїхала сюди, у мене вже був паспорт. Отримувала його у розгромлених Черкасах. Нас було троє – я і дві дівчини. Приїхали туди на ніч. Черкаси були недалеко від нашого села, як селище Олександрійське від Олександрії. Центр міста був у руїнах. У паспортний стіл – велика черга. Я не була в колгоспі, тому мені дали паспорт. Голова колгоспу затребувала з мене гроші за довідку. Бо у мене не було матері, і щомісяця нам, сиротам, давали кілограм зерна і літр олії. А потім почалося: «Ми тебе вигодували, йди в колгосп». Я плакала, за мене хтось заступився, і мені дали довідку. Вночі спали на руїнах, щоб отримати паспорт, я раділа і дуже хотіла працювати в Черкасах, але мене не брали, адже була неповнолітньою. Приїхала сюди. На роботу на вуглерозріз не беруть, бо немає 18. Тижні два просиділа, а потім добрий літній чоловік пожалів мене, влаштував кочегаром у гуртожиток, де ми жили. Топили дровами, треба було їх рубати, носити. Та я була до всього пристосована. Жили у тітки з її сім’єю. Вона нас ганяла, і ми вернулися у свою хату, де жила жінка з двома дітьми. Сестра закінчила 4 класи і покинула школу, не захотіла навчатися. А я закінчила 7 класів.
Коли мені виповнилося 18, мене забрали у розріз стрілочницею, і так я робила 15 років. Давали аванс і получку. За грошима стояли довжелезні черги. За 60-70 карбованців жили самі і допомагали рідним. Їли лапшу, вермішель, картоплю, масло, маргарин добрий – ми такого в селі не знали, їли тільки те, що росло в городі, нічого не купляли. Купували одяг – я придбала шовкову сукню білу з рябим, вона була на мене довга. І білі шкарпетки під неї – щоб влітку ходити гарною». (Донька Євдокії Афанасіївни Марина пригадує, що у мами була дуже гарна крепдешинова сукня, і дівчинкою Марина чекала, коли вже доросте, щоб її носити. Колір сукні викликав асоціації з розовим варенням. В жовтуватих квітах, зі спідницею сонце-кльош і рукавами-ліхтариками, воно було втіленням дитячої мрії. Так і не доросла до нього – десь воно ділося. – Авт.).
«З чоловіком Петром я познайомилася на роботі, на вуглерозрізі, – продовжує Євдокія Мережко. – Він відслужив армію, працював помічником машиніста, а згодом машиністом локомотива. Коли йшла заміж, у мене було два пальта – зимове і осіннє, чоботи, постільна білизна, подушка і ковдра, словом, для себе у мене все було куплене. Я ж сирота, забрала все, що було необхідно на перший час. Коли одружилися, мій Петро після зміни прийшов мене забирати з двоповерхового гуртожитку до себе додому в Іванівку. А свекруха: «Ой боже, що ж це таке». Вони хотіли справить весілля, а я ні – у мене не було родичів, і я не розуміла, навіщо витрачати кошти. Але ж свекруха покликала сусідів, посиділи трохи – та й все весілля. Жили нерозписані. Розписуватися до Головківки ми з Петром пішли вдвох, коли я вже була вагітна. В селищі Олександрійському тоді не розписували. Йшли пішки серед дня. Розписалися і прийшли додому.
У цю хату, де ми живемо, перебралися, коли народився син Сергій. Я хотіла раніше, але в будинку в залі не було навіть підлоги. Місце під забудову нам виділили, і ми будувалися самі. В процесі вже познайомилися з сусідами. Разом із приватними на селищі зводилися і державні будинки. Будувалися ТЕЦ-3, фабрика, Семенівський завод гірського воску будувався пізніше. Багато жителів селища працювали на будівництві, а я пішла на розріз. Колектив був різновіковий, працювали з Нової Праги, Головківки, Олександрії. Багато молоді, створювалися нові сім’ї.
Свята відзначали у клубі. У вихідні теж було багато народу. У збудований пізніше Будинок культури родиною ходили.
Людей було дуже багато. А зараз немає нікого».
Від першого чоловіка Петра у Євдокії Афанасіївни два сини – Сергій і Сашко. Коли Сергій пішов у перший клас, чоловік помер у віці 36 років. Йшов 1966 рік, їй було 32. Вона думала повернутися у рідне село Свидівок, продати тут хату і поїхати. Та свекруха і сестра чоловіка не пустили. Так і залишилася тут. Пішла з розрізу на шахту, де був начальником брат чоловіка Микола Скорик і сестра Катерина. Вдруге вийшла заміж. У 39 років народила доньку Марину. Сестра першого чоловіка Катерина все життя не могла їй цього пробачити. У Євдокії Афанасіївни було багато подруг, кумів, разом снідали і обідали, ходили в гості через хвіртку в огорожі . Зараз 90-річна жінка живе з донькою Мариною. Понад 70 років тому її життя тісно переплелося з селищем Олександрійським, яке стало для неї рідним.


Олена Карпачова

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень