Секрети довгожительки: лікарка-фтизіатр святкує 90-річний ювілей

Біля під’їзду мене зустріла маленька тендітна жіночка з відкритою щирою посмішкою. Вона самотужки спускається і піднімається сходами, прибирає у квартирі і взагалі обходиться без стороннього догляду. Та й вигляд має значно молодший за свій біологічний вік. Акуратна, зі смаком одягнена. Правду говорять: вік – то лише цифри у паспорті. Можливо, це стосується не всіх, але зараз – саме той випадок.
28 лютого лікарка і викладач Олена Гнатівна Грачова зустрічає поважний ювілей – 90 років. Старість – це розкіш, яка дається не кожному. Осінь життя може бути похмурою, дощовою і незатишною, але вона також може бути зовсім іншою, сонячною та теплою. Ми не можемо вибирати погоду зовні, але атмосфера всередині – це наша власна справа.

Вона народилася у 1934 році в селі Богданівці Знам’янського району. Мама і тато були бухгалтерами, працювали на залізниці. Згодом батьки переїхали до Олександрії, де жила мамина рідня. Навчалася Оленка у школі №1, її класною керівницею була ветеран Другої світової війни, Почесний громадянин Олександрії Антоніна Тимофіївна Кріуленко. Її клас – другий післявоєнний випуск 1952 року. Всі однокласники закінчили виші, стали успішними людьми. «Ми були так виховані, що треба отримати вищу освіту, бути корисними суспільству», – говорить Олена Гнатівна.
Чому вирішила стати лікарем? Пригадує: після війни у Богданівці було три госпіталі, куди Оленка з друзями – школярами початкової школи – ходили допомагати. Було шкода поранених, скалічених бійців. Діти намагалися їх розвеселити: читали вірші, співали пісень, ставили смішні сценки. А ще посильно допомагали персоналу. В Олександрійській школі №1, куди Оленка прийшла навчатися у шостий клас, були дуже хороші вчителі. Хімік Анастасія Іванівна любила і знала свій предмет і могла зацікавити ним своїх учнів. Тож коли після закінчення школи Олена вступила на лікувальний факультет Одеського медичного інституту, вчитися їй було легко.

Під час навчання дівчина зустріла свого майбутнього чоловіка Вадима. Його, інженера сільськогосподарської техніки, після закінчення вишу направили працювати до Онуфріївки. Завершивши навчання в інституті очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова (останній рік Олена навчалася саме в цьому виші), до нього приєдналася молода дружина. В Онуфріївку вона приїхала дипломованим окулістом. Багато вміла – практично все, окрім внутрішніх операцій на оці. «Одного разу був такий випадок – комбайнеру залізним уламком розсікло верхню повіку, – згадує Олена Гнатівна. – Треба було терміново оперувати. До Олександрії або Кременчука прямого сполучення немає, а сталося це ввечері. Наказала медсестрі готувати операційну і сама пошарово зашила повіку. Після цього хворого поклали на лікування до хірургічного відділення». Головний лікар оцінила роботу молодої фахівчині й виділила п’ять офтальмологічних ліжок.
Відсутність страху, професіоналізм і компетентність неодноразово допомагали Олені Гнатівні швидко приймати рішення і рятувати життя пацієнтів. Якось у селі Зибковому, де жили старообрядці з берегів Білого моря, світлоокі і світловолосі люди, але неосвічені, неграмотні, з відсутністю гігієни, вона виявила спалах трахоми – хронічного інфекційного захворювання очей, що призводить до сліпоти. Вона, ризикуючи власним здоров’ям, самостійно оперувала хворих, навчила їх користуватися індивідуальними рушниками, білизною та посудом, і зупинила розповсюдження інфекції. Хвороба відступила. Про молоду лікарку-окуліста пішла добра слава, до неї стали звідусіль приїздити пацієнти, вишиковувалися довжелезні черги. Прийом розпочинався з сьомої ранку і затягувався допізна. А в Олени – сім’я, маленька донечка. Чоловік говорив, що дружина вся просякнута запахом ефіру.
В Онуфріївській лікарні було сім лікарів, цього явно не вистачало, адже населення району – понад 40 тисяч. Тому лікарі мусили стати багатопрофільними фахівцями, вчилися один у одного. Олена Гнатівна говорить: тоді навчилася і жінок рятувати після підпільних абортів, і кров переливати, і наркоз вводити, і багато чого іншого.
Загалом в Онуфріївській лікарні Олена Гнатівна працювала впродовж трьох років. Тоді в країні була епідемія туберкульозу, в усіх лікувальних закладах створювалися фтизіатричні відділення. В Онуфріївській лікарні було 35 фтизіатричних ліжок. Щоб вести ці ліжка, Олену Грачову відправили на тритижневі навчальні курси. «Ефективних ліків було мало, – пригадує лікарка, – за кожні 5 грамів стрептоміцину велася справжня боротьба. А потім зверху надійшов наказ обов’язково розтинати трупи. Головний лікар давав пів ставки, але ніхто не погоджувався. Тоді лікарів зобов’язали препарувати тіла по черзі. Бувало, доводилося працювати з трупами своїх колишніх пацієнтів. Я пройшла сувору школу».

Якось на одній з конференцій Марія Іллівна Данилова – головний лікар Олександрійського тубдиспансеру, талановита фахівчиня, господарка і викладачка, запросила Олену Гнатівну працювати в очолюваному нею закладі. Обіцяла сумісництво ставок фтизіатра і окуліста, швидке отримання житла.
Невдовзі Грачови переїхали до нашого міста, їм дали житло. Чоловіка взяли викладачем та інженером у ПТУ в Березівці, Олена Гнатівна стала працювати у тубдиспансері. 100 ліжок стаціонару були постійно заповнені. Пацієнтів дуже багато, серед них переважна більшість – колишні зеки. Звичайно, лікуватися вони не хотіли, виверталися як могли, але Грачова вміла бути переконливою. Відчувши полегшення, колись норовливі пацієнти ставали слухняними і відданими – зустрічали і проводжали з роботи, відпрошувалися на риболовлю. А до того були настільки слабкими, що не відчували смаку, їм усе було байдуже. Олена Гнатівна сама слідкувала за тим, щоб перед входом до їдальні кожен пацієнт випив ложку риб’ячого жиру. Позитивний ефект давало і лікування у санаторіях, один з яких був у Звенигородському лісному масиві. Свіже повітря, сосни і добре харчування діяли не гірше за ефективні ліки. Зараз в Олександрії немає ні тубдиспансеру, ні санаторію.
Певний період Олена Гнатівна працювала у Центральній районній лікарні, а потім її запросили викладати на вечірніх курсах в Олександрійському медичному училищі. Їй це подобалося, і студентки різного віку були вдячні компетентній, відповідальній та професійній лікарці, яка ділилася з ними тим, що пройшла на власному багатому досвіді.
У 1989 році Олена Гнатівна вийшла на пенсію, але до 2021 року – до своїх 87 років(!) – продовжувала працювати в Олександрійському медичному училищі, викладала терапію та очні інфекції.
На запитання, в чому її секрет, довгожителька відповіла: «По-перше, це спадковість. Я з сім’ї довгожителів: бабуся прожила 103 роки, мама – 95. Причому прожили активно, самі себе обслуговували, обробляли городи, вели господарство. Тож друга складова – це активність, зайнятість, читання, постійна зарядка для мозку. Я, наприклад, постійно вдосконалюю українську, читаю словники, відкриваю для себе нові сенси. Коли працювала, вільного часу майже не було. Зате я об’їздила пів світу, бо добре заробляла».
Син і донька Олени Гнатівни не пішли її стопами і не стали лікарями. Обоє з сім’ями живуть за кордоном, у Німеччині. А мама приїжджає до них у гості.
Щиро вітаючи ювілярку з поважною датою, зичимо їй міцного здоров’я, сили і повноцінного життя до 100 років і більше. Старість – це не про Олену Гнатівну. Бо людина старіє, коли перестає думати і вірити в краще. Красива молодість дана багатьом, старість – обраним. Довгі роки щасливого життя, роки, коли волосся сиве, але серце ще таке молоде – це справжній дар від природи чи вищих сил.

Олена Карпачова