23.02
2024

Нещодавно олександрієць Максим Живанов був нагороджений бойовим орденом «За мужність» І ступеня. Цей орден у нього вже третій, отож військовослужбовець таким чином став його повним кавалером, і це вперше таку високу нагороду отримує захисник з Олександрії. Вручення ордена відбулося у міській раді – від імені Президента України з високою державною нагородою захисника привітав міський голова Сергій Кузьменко.
Максим наразі проживає у Кропив-ницькому, але нам вдалося поспілкуватися з ним, зустрівшись в Олександрії, де ветеран війни перебував проїздом, прямуючи разом з дружиною і сином до своїх батьків у с.Марто-Іванівку.


«Не минути болю втрати у найважчі дні.
Не питають у солдата, як-то на війні…»

Розпочинати цю розмову було непросто. Війна наклала табу на певні теми і запитання. Просто так розпитувати у людини, яка побувала в справжньому пеклі, про тяжкі і кровопролитні воєнні будні, сидячи десь у затишку за чашкою кави, бачиться не просто недоречним чи неетичним, а подекуди навіть аморальним. Але наш співрозмовник виявився людиною товариською і легкою до спілкування. Не багатослівний, але спокійний і виважений, він спочатку коротко розповів про себе.
Отже, Максим Живанов народився в Олександрії, разом з батьками проживав у Марто-Іванівці, після школи навчався в Олександрійському індустріальному технікумі. У 2011 році уклав контракт зі Збройними Силами України. А з початком неоголошеної гібридної російсько-української війни у 2014 році вже брав участь у бойових діях. Механізовані війська, посада – командир окремого розвідувального взводу у званні штаб-сержанта.
– Тобто ви несли службу з перших днів широкомасштабного вторгнення?
– Ми вже на той час перебували на ротації на луганському напрямку. Ця війна застала нас там.
– Перший орден ви отримали у 2015 році. Які ваші дії відзначені цим «крайнім» (третім за рахунком) орденом «За мужність» найвищого ступеня?
– Я не знаю… Мабуть, якусь роботу зробив правильно (посміхається. – Прим. авт.). Просто виконував обов’язок і завдання, поставлені переді мною.
– Ви зараз у відпустці?
– Ні. Після важкого поранення, яке я отримав 18 травня 2022 року, проходив тривале лікування і отримав інвалідність другої групи, тепер вважаюся непридатним до військової служби. Хоча хотілося б бути придатним, але… Звільнений з військової частини за станом здоров’я 29 грудня того ж 2022 року. До моменту поранення весь час перебував там же, на східних рубежах України.
– Намагаюся якомога обережніше запитати… Як ви оцінюєте ситуацію, яка була на той момент з розстановкою сил?
– Ворог значно перевищував нас кількісно. Але вмотивованість, правильне вміння керувати особовим складом, підтримка старших командирів – все це було присутнім на нашому боці і давало великі переваги.
– То були перші місяці великої війни. Військова служба і в мирний час ввжажається не таким уже й легким заняттям, а у воєнний і поготів… Яким було на той час, наприклад, матеріальне забезпечення, харчування, коли ворог наступав майже по всій довжині кордонів з півночі, півдня і сходу?
– Ситуації були різні. Наприклад, коли ми рухалися уперед, то звісно, що тилові служби забезпечення не могли йти за нами слід у слід. Тому бували затримки з постачанням, коли підвезти воду і продукти просто неможливо, бо працює все, що у ворога є: протитанкові засоби, артилерія, гранатомети… Але маю сказати, у нас вони вирішувалися швидко, щоб принаймні люди не були голодні.
– «Армія» волонтерів самоорганізувалася з перших же днів війни. Ви відчували цю підтримку?
– Безперечно! Волонтери – це взагалі наш другий тил. Починаючи від різної техніки, МАВіків, до одягу і шкарпеток – все це дуже допомагало і надихало. Велика подяка всім – і тим, хто постійно займається волонтерською діяльністю, і тим звичайним людям, хто ділиться коштами чи чимось іншим з армією. Хоча самі ми дуже рідко зверталися до волонтерів. Я взагалі не люблю щось просити: якщо в мене чогось немає, значить, я погано працюю або мені це не потрібно чи не передбачено порядком. Загалом для виконання тих завдань, що перед нами стояли, державного забезпечення вистачало.
– Підрозділ, яким ви командували: хто ці люди – контрактники чи мобілізовані?
– Були і ті й інші. За мирними професіями – дуже різний контингент: можу назвати, наприклад, програмістів, учителів, працівників сільського господарства, механізаторів… Так само й дуже різного віку – від двадцяти років до шістдесяти.
– На той момент який характер носили бойові дії?
– Було гаряче. Відбиття штурмів, контратаки, повернення наших позицій, ну таке – туди-сюди, скажемо так. Вони наступали – ми відбивали, потім наступаємо – вони намагаються відбиватись. Маю сказати, здебільшого їхні штурми на той час були безрезультатними.
– Вже тоді були полонені російської армії. Доводилося бачити їх? Що це був за народ взагалі?
– Так, звісно. То був абсолютний зброд… Багато мобілізованих з російських нацменшин – ті ж самі буряти, наприклад. Чимало було так званих ополченців з невизнаних республік ДНР-ЛНР – незаконні формування їхньої «народної міліції», як вони себе називали. Траплялися і найманці з приватної військової компанії «Вагнера» – загалом дуже різношерста публіка.
– Оскільки ви стояли на лінії розмежування ще до широкомасштабного вторгнення, бойова обстановка до нього дуже відрізнялася від нинішньої своєю напруженістю?
– Під час АТО-ООС не застосовувалась авіація. А ворожі масовані обстріли артилерійськими системами різних калібрів застосовувались і тоді. Але звісно, меншої інтенсивності, ніж зараз. Очевидно, на той час росія намагалася не показувати свою присутність на сході України, щоб про неї не дізнався увесь світ. Тому боєприпасів ворог використовував в рази менше у порівнянні з нинішнім станом. І на позиціях ворога росіяни, як жива сила, тоді теж були помічені значно менше – переважно то був різний асоціальний зброд.
– Нагороду ви отримували в Олександрії, хоча службу проходили в іншому місці і проживаєте на даний час у Кропивницькому…
– Це я вже після одруження живу в Кропивницькому. А з дружиною познайомився, коли перебував на лікуванні в шпиталі. Нагородні документи були направлені за місцем мого обліку в ТЦК в Олександрію. І я вважаю це для себе значимим: Олександрія – моє місто, яке я люблю. Коли є можливість, ми з родиною сюди щоразу приїжджаємо, дуже подобається парк Шевченка після реконструкції. А футбольна команда – це ж взагалі немає слів… Я переконаний прихильник «Олександрії», пильно слідкую за її успіхами, і які б не були злети чи спади – я патріот нашого футболу.
– Можете щось згадати про ваших побратимів?
– На жаль, дуже багатьох із тих, з ким починав службу, вже немає. І про це важко згадувати… Єдина думка, яка тебе там зігріває, це думка про твою родину. Тому ти розумієш, що як би важко не було, але якщо ти зламаєшся, то ворог прийде у твій дім. Ми за це там стояли – за найдорожче: за наших рідних і близьких, щоб вони спали спокійно. Чи хоча б відносно спокійно (враховуючи постійні повітряні тривоги, на які ми вплинути не могли)… Багато моїх друзів поклали своє життя саме задля миру і спокою – дай Бог, щоб не марно. Про це треба пам’ятати і цінувати те, що зробили ці люди.
А ще я хочу, щоб люди з розумінням ставилися до того, що хлопці, які зараз на війні – такі ж, як і всі інші. Вони також мають свої родини, дітей, до війни вони мали власні плани на майбутнє. І вони теж втомлюються. Я хотів би, щоб люди розуміли: ті хлопці – вони не вічні. Тому з розумінням слід ставитися до нинішньої ситуації, не тікати і не ховатися від ТЦК, не казати «я не створений для війни», «я не вмію воювати», як це можна почути від деяких міцних і здорових чоловіків. Те, що я свого часу свідомо обрав собі професію військового, теж не означало, що я саме прагнув воювати. Але потрібно розуміти, що якщо ми зараз не захистимо Україну, то завтра її може не бути зовсім, і тоді доведеться вже за хліб платити окупанту рублями (якщо той хліб ще взагалі буде)…


Олександр Наріжний

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень