РАННІМИ ЗИМОВИМИ ВЕЧОРАМИ

Шановні читачі “Олександрійського тижня”! Пропонуємо вашій увазі оповідання Валентини Білоткач, твори якої ви вже неоднорозаво читали в нашій газеті та на сайті.

РАННІМИ ЗИМОВИМИ ВЕЧОРАМИ

Яна Василівна нарешті закінчила роботу над річним звітом. Акуратно склала в папку папери, посунула папку до шафи. Пора додому. І так затрималася, обидві її співробітниці вже давно пішли. Яна Василівна витягла із сумочки дзеркальце та губну помаду, деякий час прискіпливо розглядала своє обличчя. Зітхнула, підфарбувала губи. Підвівшись, солодко потягнулася і підійшла до вікна. За вікном стояла темрява, дещо розбавлена жовтуватим світлом вуличного ліхтаря.

Після цілоденного сидіння в кабінеті – то за комп’ютером, то з діловими паперами – так хотілося нарешті опинитися на свіжому повітрі! Яна Василівна швидко одяглася, вийшла в коридор, замкнула двері робочої кімнати. Потім гукнула прибиральниці, яка все ще шурхотіла шваброю в коридорі, звичне «Я пішла, до завтра», вийшла з приміщення. Опинившись на ганку, з несподіванки на якусь хвильку заплющила очі. Врешті озирнулася, звела погляд догори. З неба сипався дрібний сніжок. Яна Василівна розкрила долоню, на яку одразу впало кілька малят-сніжинок і миттю розтануло.
Молода жінка зіскочила з ганку і засміялася. Вона любила оцю пору першого снігу, який випадає завжди несподівано, хоча про нього й попереджають синоптики. Перший сніг зробив усе довкола якимось неймовірно казковим. Навіть під жовтуватим світлом ліхтаря доріжка видавалася білою-білою, аж із синюватим відтінком, і була такою чистою, незайманою, що Яні Василівні було боязко на неї ступати. Вона глибоко вдихала чисте прохолодне повітря, яке мало аромат свіжорозрізаного кавуна, спостерігала, як легкі сніжинки то тихо кружляють у світлому колі під ліхтарем, то, підкоряючись поривам вітру, що налітав зненацька, мов казковий розбійник, кидалися врозтіч, горнулися до інших сніжинок, які вже лежали на землі.
– Наче в казці,– думала Яна Василівна. – Отак би стояла і милувалася. Довго-довго… Легенько зітхнувши, молода жінка рішуче ступила на білу снігову доріжку і пішла, лишаючи по собі неглибокі сліди. Тиха і спокійна радість охопила її. І так непогамовно захотілося їй поділитися тією радістю з найближчими, найріднішими людьми, що вона пришвидшила ходу, а останні кілька метрів до свого будинку майже бігла. Веселий тренькіт дзвінка пролунав у квартирі.
Двері відчинив чоловік і мерщій поспішив назад до кімнати, там по телевізору якраз показували один із нескінченних детективних серіалів. Син, десятирічний хлопчина, навіть не підвівся з-за комп᾽ютера, бо саме мав відповідальний момент у грі. Яна Василівна, не роздягаючись, стоячи біля дверей, весело гукнула:
– Гей ви, домосидьки! З першим снігом вас! Мабуть, ви ще й не бачили, що надворі справжня зима! Так здорово!
У відповідь чоловік якось невизначено крякнув, щось невдоволено пробуркотів. Син ніяк не зреагував на мамині слова. Яна Василівна сказала:
– Хлопчики, любі мої, збирайтеся хутенько, ходімо прогуляємось по першому сніжку!
– Господи, що за телячий захват! Дай мені спокійно відпочити, – невдоволено промовив чоловік.
– Ма, через тебе я помилився і не вийшов до наступного рівня, – плаксиво протягнув син, не підводячись з місця.
Яна Василівна прикро замовкла. Вона так любила цю незбагненно прекрасну пору першого снігу, коли навіть у гуркітливому місті все ніби завмирає, невагомі сніжинки летять і опускаються на землю тихо-тихо, а тиша та спокій засинаючої природи передаються людям. Їх постаті з’являються і зникають у легкій білій пелені снігу, ніби зачаровані тією тишею, що полонить світ лише раз на рік, коли випадає перший, несміливий ще сніг…
Яна Василівна ображено зітхнула, трохи потупцяла біля дверей і вийшла з квартири. З гірким відчуттям самотності вона все йшла та йшла вулицею, аж поки не опинилася перед таким знайомим парканчиком, перед ворітьми, які пам’ятала з дитинства. По обидва боки воріт стояли пофарбовані в усі кольори веселки стовпи, а на тих стовпах височіли вирізьблені з дерева чорно-білі буслики.
Молода жінка посміхнулася – це ж треба, ноги самі привели її у далеке дитинство…
У цьому садочку свого часу виховувалася вона, потім і сина свого влаштувала саме сюди…
Яна Василівна була уже заміжня, коли її тато дістав нове призначення і переїхав разом з дружиною до обласного міста, лишивши доньці та зятю свою квартиру.
…Яна Василівна стояла біля воріт дитсадочка, двір якого у цей ранній вечірній час був зовсім порожній, зате вікна на обох поверхах світилися, певне, батьки саме забирали свою малечу додому. Ось двері парадного входу відчинилися, почувся дзвінкий дитячий голосок:
– Ма, а це вже сніжок?
Яна Василівна відійшла від воріт, рушила вулицею назад, додому. У сумочці ожив телефон. Дзвонила мама:
– Яночко, як справи? Ви там живі-здорові? Як малий?
Яна довго розповідала про сина, про його успіхи в школі. А потім повідомила:
– А у нас сьогодні випав сніг!
Мама у відповідь засміялася:
– У нас, уяви собі, теж! І ми з татом збираємось на прогулянку по першому сніжку!
Розмова закінчилася. Яна Василівна зітхнула і потиху рушила далі. Повільно йдучи негомінкою вулицею, поринула у спогади. Згадалося, як колись, дуже давно, тато з мамою забирали її з садочка. Яночка трималася однією рукою за руку тата, другою – за мамину, і отак утрьох вони довго прогулювалися вечірнім містом. А найбільше Яні запам’ятався один зимовий вечір…
Тоді, як і сьогодні, випав перший сніг. Дівчинка йшла з батьками по чистому-чистому, ще не затоптаному ногами перехожих сніговому килиму і дивувалася, спостерігаючи, як у хисткому світлі ліхтарів її, татова і мамина тіні то збільшувалися до велетенських, то ставали маленькими, на якусь мить навіть зникали, а потім знову, з кожним кроком, виростали… Дівчинка здивовано й захоплено вигукувала:
– Ого, які ми великі! А тепер знову маленькі! Тато сміявся:
– Атож, доню, ми, люди, можемо бути і великими, і маленькими, і навіть майже непомітними…
І тато зробив крок убік, його тінь злилася з маминою.
– Бачиш, доню, тепер мене немає, є тільки ти і мама…
Яна засміялася і собі ступила у мамину тінь:
– Ага, я теж сховалася!
Так, граючись і сміючись, дісталися свого двору, де на дитячому майданчику завмерли у сніговому полоні дерев’яні коні на нерухомій у цей час каруселі, два гіпсових ведмеді біля пісочниці і стара скрипуча гойдалка.
Тато підняв доньку і поставив її на сидіння гойдалки, обережно розгойдував, дитина сміялася і командувала:
– Ще, ще! А мама стояла поряд і стурбовано ойкала, коли донька на гойдалці злітала вище.
…Яна Василівна згадувала ті чарівні ранні зимові вечори, і сльози котилися по її щоках, а сніжинки, падаючи на обличчя, миттю розтавали, водичка змішувалася із солоними сльозами, і жінка ледве встигала витирати лице майже мокрою хустинкою.
Яні Василівні вперше отак защеміло серце від усвідомлення того,що ніколи не повернути відчуття тихого щастя, яке огортало її у швидкоплинні прекрасні часи її дитинства… Мама з татом далеко, нечасто приїздять у гості. А такі дорогі для неї чоловік і син не розуміють її, живуть своїм життям, у них свої інтереси…
І від гіркого відчуття самотності, жалю до самої себе, і від жалю за тим, чого вже ніколи не повернути, молода жінка заплакала ще дужче…
Тихо схлипуючи, вона зупинилася, аби в черговий раз витерти від сліз і талого сніжку обличчя. За спиною почулося легке рипіння снігу і пролунав такий любий, такий рідний дитячий голос:
– Мамо, мамочко, а ми тебе таки відшукали! Син узяв її за руку. Підійшов чоловік, запитав стурбовано:
– Ти в порядку? Ми тебе вже з пів години шукаємо.
І легенько стиснув лікоть її руки. А потім вони втрьох ішли білою від снігу вулицею, і Яна Василівна розповідала своїм любим хлопчикам про дитячу гру з тінями ранніми зимовими вечорами. Син почав стрибати з маминої тіні на татову і навпаки. Всі троє щасливо сміялися…

Валентина Білоткач