Про що розповіла намистинка

Для історії немає дрібниць. Інколи достатньо однієї невеличкої речі, аби клубок загадок, таємниць і спогадів почав розмотуватися, відкриваючи те, що приховує минуле. У даному випадку такою відправною точкою стала на перший погляд непримітна червона намистинка…

…Все почалося з сімейного альбому, який принесла до Олександрійського музейного центру Галина Петрівна Задесенець, коли прийшла на виставку весільних світлин. Звичайні фото з портретами родичів і пам’ятними подіями, які є у кожного – дні народження, весілля, святкові ранки, служба в армії, вітальні листівки від дорогих серцю людей… Та у цьому альбомі серед багатьох фотографій є й унікальні старовинні, які можуть багато про що розповісти.
Розглядати старі світлини завжди цікаво. Неначе минуле оживає. Добре, якщо хтось на звороті підписав, хто на фото, яка подія, рік. Зараз, у цифрову епоху, фотоальбоми стали архаїзмом. Світлини зберігаються на флешках і дисках, а то і взагалі на віртуальних носіях. Зручно. Але цілком виправдовує назву – світлина: тобто, переглянути її можна коли є електрика та інтернет. Раніше ми думали, що досвід попередніх поколінь нечасто стає у пригоді в майбутньому. Та з часом, особливо впродовж останнього року, переконалися, що історію треба знати, берегти і передавати майбутнім поколінням. Для того, аби вони жили краще, ніж їхні діди й прадіди.

В альбомі Галини Задесенець є весільні фото її батьків – Петра і Катерини Мокрушиних. В обох непрості долі.
Петро Прокопович народився в Росії, залишився сиротою в 14 років. Померла мати, а батько одружився знову. Мачуха пасинка не прийняла, і він втік з дому. Щоб влаштуватися на роботу, приписав собі два роки. Закінчив вечірню школу ФЗН, курси, що дали можливість виживати. Під час Другої світової війни був на Далекому Сході, згодом 10 років працював на Колимі. Співробітник-українець у своїх розповідях дуже тепло згадував про рідну Батьківщину. І Петро з пропащого суворого краю вирішив їхати до України. Квиток на потяг був до Житомира – чимось йому сподобалася ця назва. Так у 1948 році Петро опинився в Україні. До Житомира не доїхав, зійшов у Дніпрі (на той час – Дніпропетровську). Знайшов роботу в річковому пароплавстві, а незабаром зустрів свою долю – Катерину. Вона вишила йому сорочку, і вони одружилися за українськими традиціями.

Сім’я Катерини також натерпілася горя. Її батьки – Іван Федорович і Фросина Семенівна Півненки – жили у селі Тарасівці на Чигиринщині, що раніше територіально відносилося до Кіровоградської області. Багато працювали, завели господарство, збудували добротну хату, яку вкрили не соломою, а жерстю. І за це у 1933 році їх оголосили куркулями, вигнали з дому і заборонили односельцям давати їм прихисток. В їхній хаті швидко розмістили сільраду. А самі вигнанці мусили жити у землянці, яку викопав батько. Невдовзі, не витримавши випробувань, голова родини захворів і помер, а його дружина залишилася з двома доньками – 8-річною Дусею і 6-річною Катрусею. Слідом за татом померла і Дуся, а Фросина, якось переживши це горе, далі жила тільки заради молодшої доньки, намагаючись дати Катрусі все, що могла. Єдиним скарбом, що давав їм можливість вижити, була швейна машинка «Зінгер», за допомогою якої Фросина обшивала все село. Жінці вдалося навіть заощадити якісь гроші. Згодом вона продала свою «годувальницю» – машинку, доклала виручені кошти до заощаджень і купила невеличку хатинку. Весільні фото Катерини і Петра зроблені на фоні цієї хати. Фросина зробила все, аби її донька жила краще неї.
На світлинах наречена Катерина Іванівна в українському вбранні й гарних намистах. Взагалі вона носила намисто все життя. З часом нитки перетиралися, і намистинки нанизувалися на новий джут. Поховали її також у намисті. Але єдина червона намистинка з маминої різки збереглася. Її Галина Петрівна передала до музейного центру.

Це смальтова намистинка – імітація коралів. Зараз їх не виготовляють, і на антикварних ринках вони коштують дорого. Червоний колір для українців завжди був особливим, рідним. Коралі завозилися з-за кордону, тому були дорогими і цінними. Це було статусно. Декілька разків (ниток) коралів дорівнювалися вартості вола. Чим більше разків було на жінці, тим більші статки.
Галина Петрівна припускає, що намисто її матусі на весілля збирали з усього села. Бо жили ж бідно, у землянці, мати продала машинку, аби купити хату, звідки ж гроші на смальтове намисто? На час, коли зроблено фото (у 1948 році), камінне намисто вже не було таким коштовним і стало доступнішим, адже з’явилися фабричні вироби з бакеліту, які стали дуже популярними. Коралі вже майже ніхто не носив, та й мало в кого були вони після Голодоморів та війни – у важкі часи прикраси завжди міняли на харчі. Мінялися часи – зміщувалися акценти, змінювалися пріоритети та орієнтири. Статки сім’ї набули іншого вигляду. Було не до намиста.
Одружившись, Катерина з Петром до 1956 року жили у купленому тещею будинку. Там народилася донька Галина. Після початку будівництва Кременчуцької ГЕС тарасівцям повідомили, що село буде затоплене. Вони мусили шукати нове місце проживання. Катерина звикла жити на березі Дніпра, тож коли Петро поїхав на пошуки, просила знайти місцину поряд з річкою. Зрештою переїхали на Олександрійщину в село Ізмайлівку, де тече Інгулець. Катерина була дещо розчарована: «Петро, та хіба ж це річка?».
Галині, на той час 4-річній дівчинці, запам’яталося село, куди приїхали – хати в один ряд і пісок, який гнав вітер. Того ж травня і розпочали її батьки та ще кілька сімей переселенців будівництво своїх хат. «Будівельних матеріалів не було, використовували ті, що привезли з розібраної хати, – згадує Галина Петрівна. – Будували вечорами до темряви, адже вдень працювали в колгоспі – тато трактористом, а мама полола буряки. Жили в «гуртожитку» – розділеному на кімнати для декількох сімей колгоспному сараї. Дуже поспішали побудувати свій куток до зими. Допомагали односельці – гуртом, не за гроші, за два дні вилили стіни (солому заливали рідкою глиною). Працювали і співали, ніби й не робота це була, а гулянка. Так і «виспівали» стіни, а мазала матуся сама – скільки довелося їй перемісити глини! Тато у свої молоді роки був і столяром, і ковалем – усе робив сам, їздив у Табурище (нині Світловодськ) купувати черепицю на покрівлю. Одного разу після дощу впала стеля, яку тільки закінчили рівняти. Мама плакала і від безсилля звинуватила не дощ, а тата, бо той не встиг вкрити хату черепицею. А йому було просто ніколи – працював на тракторі до смерку. Ввечері приносив додому окраєць хліба і недопиту пляшку молока, в якій за день у тракторі збивалася грудочка масла – казав, що від зайця. Навіть цей простий обід йому не було коли з’їсти. Звідки у батьків бралися сили? Пізно восени вже було новосілля лише в одній кімнаті. Разом з хатою будували сарай для корівки і поросяти, тато посадив перші деревця у майбутньому саду. В Ізмайлівці у Мокрушиних народився молодший син. Хату добудовували кілька років поспіль – і грошей не вистачало, і матеріалів бракувало. Пізніше, у 70-х, хату обклали цеглою. Мама дуже любила свою хату, завжди дбала, щоб було охайно і прибрано, а біля хати буяв квітник. Вишивала рушники, картини, плела мереживо».
Діти виросли і подарували Мокрушиним онуків. Вони гралися бабусиними намистами, разочки рвалися, намистинки губилися. До наших часів збереглася лише одна смальтова намистинка. Але ж ви пам’ятаєте, що для історії немає дрібничок? От і в цій намистинці, якій уже майже 100 років, зберігається сімейна історія, яку Галина Задесенець переповіла молодшій науковій співробітниці Олександрійського міського музейного центру, засновниці етнопроєкту «Вдома» Олені Мітюріній, а вона поділилася нею з нами.

Олена Карпачова