Про бандуру, таємниці та невипадкові випадковості

Понад 50 років ця бандура знаходиться в Олександрійському міському музейному центрі. Висить на видному місці. Але бачили її не всі. І тим більше за весь цей час ніхто навіть не намагався зазирнути всередину неї. Аж поки на початку березня це не зробили Валерій Жванко з другом Костянтином Колякіним.

Валерій Іванович – поважна людина в Олександрії, районі, селі Попельнастому, де він заснував культурно-освітній центр «Толока», в Кіровоградській області – як лавреат декількох обласних премій, і в Україні – маю щиру надію, що його книги читають у різних куточках країни, бо вони того варті. Але в душі він залишився допитливим юнаком і невтомним шукачем пригод. З ним завжди цікаво людям різного віку – є про що поговорити, є чим надихнутися. Валерій Іванович вміє показати світ під іншим кутом, запалити ідеєю, а ще він – майстер цікавих історій, та про це пізніше.
Отже, за допомогою технічного ендоскопу з ліхтарем та камерою він зазирнув всередину старого музичного інструмента, вивів зображення на екран ноутбука і… потрапив у минуле.
… Під шаром багаторічного пилу виявилася етикетка, де вицвілим чорнилом написано: «М. Дніпродзержинськ стол. – майстерня У.К.С. майстер бандур Григоренко Іван Зин. Пріма. N 42. 1937.». Стол.-майстерня – зрозуміло, столярна майстерня. У.К.С. – можливо, Українська кооперативна спілка? Цікава знахідка, але викликає багато запитань і дає волю фантазії. Це було приватне чи державне замовлення? Хто грав на цій бандурі 88 років тому? Які твори виконував? Як інструмент опинився в Олександрії? І, найголовніше, – хто цей майстер, Іван Григоренко? Яка його доля? Чи є у нього нащадки?
– Я спеціально поїхав у Кам’янське (колишній Дніпродзержинськ. – Авт.), поговорив із заступницею, а потім – і з директоркою Музею історії Наталею Булановою: «Такий артефакт з вашого міста зберігається у нас. Можливо, ми можемо співпрацювати, організувати виставку», – розповідає Валерій Жванко. – Тим більше у серпні минулого року в Музеї історії міста Кам’янське відбулось урочисте відкриття виставки “Пам’яті кобзарів України”, що стала частиною масштабного культурно-мистецького проєкту, присвяченого пам’яті носіїв національної музичної культури, яких було знищено у 30 і роки минулого століття за наказом керівництва Радянського Союзу. Директорка попросила прислати фотографію бандури і дати час на пошук інформації.
Валерій Іванович, який почав ходити в Олександрійський – тоді краєзнавчий музей ще 10-річним хлопчиком, пам’ятає цю бандуру ще з часів свого дитинства. Особисто він використовував її років 10 тому для зйомок проєкту – фотографував дітей у національному старовинному одязі на фоні краєвидів Попельнастого. Тоді ж уперше зазирнув у круглий отвір на середині деки – голосник для поширення звуку і побачив, що там щось написано. І ось тепер текст на етикетці всередині бандури більше не таємниця, а початок розкриття секретів минулого.
Перші асоціації, які лежать на поверхні – майстер Іван Григоренко був страчений як представник Розстріляного Відродження. Уява малює картини, як він загинув разом з українськими кобзарями, але витвір його рук дожив до наших часів і зберігається у музеї в Олександрії. Он як буває. Знайти б його особисту справу… Цим же шляхом пішла і директорка музею Наталя Буланова. Подивилася у книгах пам’яті. Такого імені та прізвища серед репресованих не виявилося.
А Валерій Жванко тим часом теж шукав інформацію про майстра. І знайшов. У монографії Тетяни Чернети «Бандурне мистецтво Дніпропетровщини: від аматорства до академізму» (К. НАКККіМ, 2017. – 256 с.) на 115 сторінці згадується Іван Григоренко з міста Дніпродзержинська – у супровідній документації хроматичної бандури № 1679 із фондів Київського музею театрально-музичного кіномистецтва. Саме він у 1935 році виготовив цей інструмент.
Тобто, у Києві зберігається бандура, виготовлена майстром у 1935 році, в Олександрії – його інструмент 1937 року. Значить, ці два роки Іван Григоренко точно працював і створював музичні інструменти.
А в Олександрійському міському музейному центрі ім. А.Худякової інформація про бандуру мінімальна. Навіть невідомо, хто приніс її до музею. Головний зберігач фондів музейного центру Тетяна Вальчишена надала В.Жванку таку інформацію: “Музичний інструмент струнний – Бандура. Обліковий номер за книгою надходження – ОКМ780. Інвентарний номер – Р-72. Прийнято в фонди Олександрійського крає-знавчого музею в 1970-х роках. Належить до державної частини Музейного фонду України з 1991 року».

Для довідки: традиційно бандури виготовляли з верби або липи. В різний час бандура мала від 7-9 до 20-30, а то й більше струн, виготовлених із жил або овечих кишок; пізніше їх обвивали мідним дротом. Найпростіша конструкція має 12 струн: 6 товстих і довгих і 6 тонших і коротших – приструнків. Саме приструнки вважаються суто українським винаходом, що відрізняв українські народні музичні інструменти від аналогічних інструментів сусідніх народів. Бандура була улюбленим інструментом козаків. У минулому столітті відбувся бурхливий розвиток конструкції бандури: збільшення діапазону, кількості струн, розширення виражальних можливостей. Але при всіх змінах – це та сама бандура, якою вона була століття тому. В української бандури навіть є своє свято! Відзначається щорічно третьої суботи жовтня.
Валерій Жванко – майстер цікавих історій. Знайшовши маленьку зачіпку, дрібну деталь, починає пошуки і, як клубочок, розплутує одну за одною таємниці й знаходить дивовижну інформацію. Звичайно, до цього призводять природна цікавість і вміння аналізувати, співставляти, уявляти. Але й без містики, я впевнена, не обходиться. Речі та інформація невипадково потрапляють до тих, хто вміє бачити, чути і читати знаки.
– Коли ми з дружиною приїхали в Попельнасте у 1991 році, працювали вчителями у школі і думали: поживемо в селі рік-два, в країні все стабілізується – і повернемося до міста. А потім посадили сад, завели господарство, поряд річка, човен… Згодом, коли мене запитували, коли ми повернемося, я відповідав: «Куди?» Я свободолюбний з дитинства. Так от, перші знахідки у Попельнастому почалися, коли ми з дружиною стали садити город. Книга «Мій берег» з’явилася саме з того, що віддавала нам земля. Навіть без метафізики, базуючись на причинно-наслідкових зв’язках: щоб нахилитися і підняти щось, треба мати інтерес. Хтось мріє знайти скарби і розбагатіти, а хтось знайде старий ґудзик і придумає з цього історію життя людини. Було таке відчуття, що земля чекала саме нас. Насправді ці знахідки лежали на поверхні, люди сапами сотні років перегрібали землю і, звичайно, їх бачили. Але у них були інші цінності – працювали на землі і раділи доброму врожаю. Для них це було сміття. І в них не було знань. Дружина і сьогодні знаходить кремнієві сколи, ножі, дореволюційні медалі, ґудзики, черепки. Років 10-15 я збирав черепки старого посуду. Вони – як свідчення того, що попередні мешканці нашої старої куркульської хати жили непогано, мали парадний посуд. Потім люди почали приносити свої знахідки. Так усе і зібралося».
Щасливі невипадкові випадковості зійшлися і в історії з бандурою. «Я, ендоскоп і бандура, – посміхається Валерій Іванович і розповідає про Дмитра Чижевського: У 1911 році в журналі “Известия русского Общества любителей Мироведения” вийшла стаття «Психологические особенности наблюдения переменных звезд». Її написав гімназист з Олександрії – хлопець з телескопом. А 4 грудня 1912 року виходить друком його дослідження «Юпитер за последние 10 лет». Він міг би спати або читати, або у нього вдома не було б телескопа. Але усе зійшлося. Та ж сама історія з бандурою».
Це лише початок історії про бандуру. Має бути продовження. Було б цікаво, якби біля музичного інструменту відвідувачі музейного центру могли побачити світлину Івана Григоренка. Можливо, знайдуться відомості, і ми дізнаємося біографію майстра. Його особистий шлях може бути сюжетом про репресованого з міста, названого на честь «залізного Фелікса», голови ВНК, одного з організаторів «червоного терору». А можливо, все у його житті склалося добре. Приміром, він міг виїхати з країни, зрозумівши, що найближчими роками його майстерство буде незатребуваним. Опинився у Польщі або Чехії, виїхав у Канаду і до кінця своїх днів майстрував бандури. Або з початком репресій знайшов чужий паспорт, змінив ім’я і став непомітним гвинтиком у механізмі радянської системи. Хтозна. Враховуючи, як ми знаємо свій родовід, і як раніше берегли пам’ять, надії мало, але вона є. Хтось має знайти скарби, які вміють говорити.
Олена Карпачова