“Підвищення”: радіти чи плакати?

Народ України дочекався обіцяного урядом “пряника”: Верховна Рада прийняла пакет законів про підвищення соціальних стандартів. За це рішення проголосували 340 депутатів. Ним передбачено збільшення розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму, розміру пенсій та держдопомог з 1 вересня поточного року (а не з 1 грудня, як передбачалося раніше). То чим же ощасливив нас уряд?

Прожитковий мінімум на одну людину зросте з 1176 до 1330 гривень; для дітей до 6 років – з 1032 до 1167 гривень; для дітей від 6 до 18 років – з 1286 до 1455 гривень; для працездатних осіб – з 1218 до 1378 гривень; для осіб, що втратили працездатність (а також мінімальна пенсія) – з 949 гривень до 1378 гривень. До речі, підвищення мінімальної пенсії торкнеться 7,5 мільйонів українських пенсіонерів, зазначається в урядових повідомленнях. А тепер варто пригадати, що соціальні програми у нас не змінювалися два роки – вони були заморожені на рівні грудня 2013 року, хоча раніше підвищення соціальних стандартів, зокрема, прожиткового мінімуму, мінімальних заробітної плати і пенсії відбувалося щоквартально. І це незважаючи на те, що рівень інфляції (навіть за офіційною статистикою) з моменту останньої «заморозки» соцстандартів склав більше 83-х відсотків, що відбулося падіння гривні у три рази та у декілька разів – підвищення комунальних тарифів. Профспілкові організації та різні політичні й громадські об’єднання висували вимоги на початку року провести хоча б часткову індексацію грошових доходів населення, як того вимагає, до речі, чинний закон. Але цього не відбувалося. І от, нарешті, влада заявила (тут важливо уточнити) про проведення не індексації, а лише про підвищення соціальних стандартів з 1 вересня в середньому на 13 відсотків. Зрозуміло, що, з одного боку, це своєрідна передвиборча маніпуляція, яка, на жаль, нічим не відрізняється від прийомчиків усіх попередніх урядів. А з іншого – навіть те, що декларується підвищення мінімальної зарплати аж до 1378 гривень (!) є просто жалюгідним з огляду на ту ж 83-відсоткову інфляцію. І це при тому, що навіть за офіційними даними Міністерства соцполітики України, реальний прожитковий мінімум для працюючої особи (а відповідно, і мінімальна зарплата) у цінах липня-серпня цього року становила 2997 гривень! А нам пропонують у 2,2 рази менше цього мінімуму.

Як кажуть, і коню зрозуміло, що ті додаткові 150-160 гривень, які реально отримають люди від такого підвищення (в залежності від того, яка це соціальна виплата), їх не дуже врятують. І підвищення соцстандартів взагалі не знімає відповідальності щодо проведення індексації, особливо з урахуванням відсотків реальної інфляції. Що ж говорить чинне законодавство про частоту проведення індексацій? Вона повинна здійснюватись, як реакція держави на те, що відбувається в економіці. І якщо інфляція фіксується щомісяця, то й індексація повинна відбуватись також щомісячно. А це означає, що будь-які розмови «встигли, не встигли, не маємо змоги» – це просто порушення закону. Так, у держави є певні об’єктивні чинники: рівень витрат, що перевищує рівень доходів, не вистачає грошей, тривають воєнні дії тощо, але особливість у тому, що урядовці весь час оперують дрібними цифрами, копирсаючись у наслідках, а не у причинах проблеми. Знову й знову говорять про прожитковий мінімум, порахований за абсолютно старими підходами. Між іншим, у нас методика його розрахунку розроблялася востаннє (вдумайтесь!) у 2000-му році і відтоді не змінювалася. А за 15 років, як ми знаємо, в реальному житті дуже багато чого змінилося: і структура споживання, і ціноутворення.

А ще слід згадати про громіздку процедуру внесення різних соціальних змін – поліпшень, індексацій (як би там їх не величали). Якщо уряд сказав підвищити – це повинно бути зроблено протягом 3-х днів, як у нормальних країнах. А у нас чекали початку сесії, потім другого пленарного тижня, поки це питання вноситиметься, потім – голосуватиметься, і лише потім-потім… Але їсти людям хочеться зараз, і рахунки за компослуги теж треба сплачувати сьогодні. До речі, про рахунки: у людини, яка отримує тисячу гривень мінімальної пенсії, чи є можливість оплатити всі тарифи? Навіть теоретично, навіть з урахуванням чи то реальної, чи міфічної субсидії? Якщо порахувати щоденні витрати з такої пенсії, то не вистачить навіть на їжу, не те що на квартплату. А ще не варто забувати, що починається холодна пора року, у людей сезонно знижується рівень імунітету, відтак зростатиме частота простудних та інших захворювань, звідси – витрачатись доведеться ще й на ліки. Отож якщо поглянути глибше на застарілу проблему прийняття рішень, то може, у нас сам адміністративний апарат з його системою прийняття рішень – теж анахронізм? Ми говоримо про “оновлені” міністерства економіки, фінансів, службу статистики і за новими назвами весь час переміщується місце визначення інфляції (то Мінфін, то Мінекономіки, то Нацбанк). Можливо, ми дещо загралися, “пригріваючи” бюрократію, яка, у свою чергу, захищає прожитковий мінімум 90-х років? Може, у тому – корінь проблеми, що адміністративний апарат не здатний сьогодні генерувати швидкі й адекватні ситуації рішення? Іноді складається враження, що уряд про основну свою функцію – захист громадян (мова не тільки про захист нацбезпеки тощо, а й соціальний) забуває. Тобто не розуміє кінцевої мети: будь-яка реформа, зміна структури економіки повинна бути направлена на підвищення добробуту, в першу чергу, громадянина України. Все інше – другорядні питання. Але стратегічного бачення Міністерства економіки, яке повинно бути штабом таких реформ, щось не проглядається. Ми бачимо, що і міністерства, і міністри займаються поточними питаннями, латають якісь дірки. Не видно стратегії розвитку власної економіки, власного виробництва товарів; і не просто сировинних товарів, – а технологічного продукту. От і виходить, що мізерну подачку у 13 відсотків, яку уряд нашкріб на фоні цього всього, нам малюють, як небачене благо.

О.Наріжний