14.02
2024

4 лютого у віці 99 років пішла з життя Лідія Куженко – учасниця бойових дій, інвалід війни, яка залишалася єдиною в Олександрії з числа колишніх партизанів Другої світової. Свого часу «ОТ» розповідав про життєвий і бойовий шлях партизанки, що проходив переважно на Кіровоградщині. У знак вшанування пам`яті героїні, котра визволяла наш край від нацизму, наводимо спогади, якими вона поділилася з автором в інтерв`ю у 2015 році, що виходило в газеті до дня тодішнього її 90-річного ювілею.

…Ті страшні роки воєнного лихоліття Лідія Куженко пам`ятала до найменших подробиць. Мало не по днях і по годинах. Ця літнього віку жінка легко підхоплювала нитку розмови, відразу пригадувала імена, прізвища, обставини подій і перед очима слухача відразу живо постають нібито звичайні люди зі зброєю, які насправді вже стали легендами, поклавши на вівтар перемоги над ворогом своє життя…
Ліда зростала у багатодітній родині: вона – наймолодша, десята дитина. Крім неї – вісім сестер і один брат. Батько працював лісничим у Дмитрівському лісництві (Знам`янський район). 1941 рік, Ліда щойно закінчила 8 класів Цибулівської школи, як почалась війна. Батько і старший брат відразу ж були мобілізовані на фронт. А тут почала хворіти мати, жити стало дуже важко, і сім`я переїхала до родичів у с.Гутницьке (територія Чорноліського лісгоспу).
“Незабаром з`явились і фашисти, – пригадувала Лідія Леонідівна. – Селяни зустрічали їх з хлібом-сіллю… Та дуже швидко стало зрозуміло, що це були за “гості”. Дозрів хліб, урожай, здається, того року був непоганий, але німці забороняли не те що чіпати вирощене, а навіть колоски підбирати. А тому наступна зима була не лише холодною, а й голодною: ми виживали лише тим, що копали в полі мерзлі буряки й підбирали інше, чим погребували окупанти.
Тим часом (починаючи з 41-го) німці розгорнули масову пропаганду про райське життя у Німеччині, запрошуючи туди добровольців (у першу чергу – молодь) на роботу. Слід сказати, бажаючих спочатку було багато. Але десь вже у 42-му році до нас почали просочуватись чутки, що то був насправді за “рай” у їхньому фатерланді… Охочих до “легкого хліба” більше не було, отож фашисти відправляли туди людей силоміць. 43-й рік, початок травня – ось і до нас завітав сільський староста: “Ану збирайся й ти до Германії!”. Що робити? Ми, п`ятеро дівчат (сестри і подруга), вирішили сховатись на деякий час у лісі. Ліс для нас (а особливо для мене) був, як дім рідний –
раніше нам, ще школяркам, лісництво щороку давало завдання назбирати по відру жолудів, і за це воно взимку забезпечувало школу дровами, отож у навколишніх лісах ми добре орієнтувались.
Вибрали місцинку, побудували курені. Харчувались, як могли: хліб з кукурудзи, картопля, буряк. А от води в лісі-то нема: треба йти аж у лісництво за декілька кілометрів, тільки там є колодязь. Під час одного з таких походів раптом зустрічаємо у лісі трьох незнайомих людей – двох чоловіків і молоду жінку. Вони зупинили нас і довго та суворо розпитували, хто ми, звідки. Я почала здогадуватись, хто ці люди… Це вже потім я дізналась, що доля того дня звела мене з самим командиром невеликого тоді партизанського загону Семеном Капітановим та його помічником (пізніше –
начальником штабу) Присяжнюком. А дівчина – білоруска Тетяна, евакуйована з Ленінграда на Кавказ, але туди вона не встигла, потрапила під окупацію і врятувалась від неволі у партизанів.
Тим часом ці суворі люди, закінчивши довгу розмову, раптом попросили у мене допомоги: пройтись по навколишніх селах, розвідати, чи є комсомольці, у яких родинах – рідні на фронті, потім познайомитись з цими людьми. Це стало моїм першим завданням. Не слід думати, що все було так легко. У невеликому селі всі люди на виду, і не лише кожного незнайомця, а й тих, хто вступав з ним у розмову, відразу ж хапали поліцаї, староста або просто їх рідня. Тим більше, якщо селяни ділились з незнайомими шматком хліба. Отож небезпека чекала на кожному кроці: німці і їх прихвосні тримали ніс проти вітру”…
Лідія ж залишилась у партизанів. За три місяці свого перебування там вона вже була своя, навчилась непогано стріляти. Та от зброї тоді було – на десять партизанів 2 автомати і один пістолет. Але загін поступово розростався, хоча життя спочатку у ньому було дуже важким і далеким від партизанської романтики, оспіваної у деяких художніх фільмах і книжках… Ліс у тій місцевості рідкий, а це означає, що багаття розводити дуже небезпечно, особливо восени чи взимку, коли немає листя і все просвічується. Постійна база відсутня, люди вдягнені абияк, часто без шматка хліба, навіть з водою завжди сутужно. Якщо вдавалося дістати мішок борошна, його розтягували, як могли: білоруска Тетяна варила з нього галушки. Якось поліцаї дізнались, що партизани ходять по воду до садиби лісника, і влаштували там засідку. Дружина лісника це помітила, і як тільки партизани з`явились, вона встигла крикнути їм про небезпеку. Людей врятувала, але її саму разом з чоловіком і дитиною схопили і більше їх ніхто не бачив…
“Німці почали вирубувати ліс навколо мого Гутницького, щоб убезпечити себе від партизанів. Для цього з Кіровограда пригнали полонених, розмістили їх у сільському клубі. Сюди ж приїхало і гестапо, навідувались карателі. Одного чоловіка за підозрою у зв`язках з партизанами показово розстріляли і посадили мертвого під деревом, наказавши три дні не чіпати. Дружина вбитого з трьома дітьми встигла десь сховатись. А старша дочка сховалась окремо, у подруги. Її знайшли і разом з подругою кудись вивезли. А в селі Веселий Кут за вбитих двох своїх солдатів німці кудись вивезли всіх жителів, віком від 12-ти років…
Мої командири зрозуміли, що в таких умовах треба діяти на випередження, заздалегідь дізнаючись про всі дії і переміщення німецьких військових частин, щоб потім загін встиг змінити місце дислокації. Вибір знову випав на мене. Трохи згодом, коли відбулося наше об`єднання з відомим загоном Іллі Діброви, цей командир навіть сам мене навчав науці розвідки (за рекомендацією Присяжнюка). Дуже ставало у пригоді моє знання навколишніх сіл і те, що майже у кожному з них був хтось з моїх родичів. Зупиняють мене, наприклад, поліцаї: “Куди йдеш, до кого?” Відповідаю: до тітки чи дядька, називаю прізвище, у село таке-то – і мене не чіпали. Під час таких переходів, бувало, по три дні крихти у роті не мала”…
Об`єднання з формуванням Діброви принесло вже зовсім інший рівень партизанського життя: постійна база, координовані дії досвідчених ватажків, озброєння. Але якось сталась трагедія: невеликий загін Присяжнюка хтось зрадив, його оточили вороги і від підрозділу залишилось зовсім небагато людей. Дуже пам`ятним для Лідії Леонідівни залишився і той тяжкий бій, коли загону було поставлене завдання прийняти групу наших десантників з-за лінії фронту. Вночі розпалили сигнальні вогнища, літак благополучно сів, прийняли людей, все ніби вийшло добре. Але німці дізнались про висадку десанту і кинули в Чорний ліс значні сили. Зав`язалась жорстока битва.
“Знаєте, мені тепер і пекло не страшне, – каже Лідія Куженко. – Я у ньому побувала ще тоді, у 43-му”. Але ці 50 чоловік поповнення, які прибули літаком, влили нові сили у загін: серед них були військові розвідники, добре навчені підривники, медсестра, і що дуже важливо – група привезла радіостанцію. Зв`язок з Великою землею відкрив зовсім інші можливості.
Слід зазначити, наша співрозмовниця у бесіді весь час уникала акцентування уваги на власних заслугах, весь час переводячи “стрілки” то на легендарних командирів Діброву та Скирду, то на рядових партизанів. які часто творили чудеса хоробрості і винахідливості. Наприклад, боєць на прізвисько Юзеф, який добре володіючи німецькою, переодягався у військову форму вермахту і в супроводі двох переодягнених “поліцаїв” та “перекладача” з`являвся у село, де на той час не було німців, зустрічався з місцевими старостою та поліцаями, дізнаючись від них про можливі наміри гітлерівців. Вона не наголошувала на своїй ролі у бойовій операції, за яку була нагороджена медаллю “За відвагу”. Що ж, ми розповімо про це за неї.
Сталося це восени 43-го, коли фронт уже був неподалік і до Чорного лісу десь з-під Кіровограда з боєм прорвались 10 радянських танків. Вони наткнулись на партизанів, але з`ясувалось, що далі це відділення – ані руш: паливні баки майже порожні. Було вирішено замаскувати танки і спробувати роздобути для них пальне. Позливали все, що залишалось, з дев`яти машин в одну, і цей танк повинен був пробитись за допомогою до партизанського об`єднання Скирди. А в розвідку спочатку направили Лідію Куженко. Та сталося знову непередбачуване: в лісі танк наткнувся на німецький інтендантський обоз. Німці навтіки в ліс, але вийшло, що вони цим самим відрізали дозор з розвідницею від постійної бази партизанів… Та вони все ж пробились до об`єднання Скирди, згодом танки були заправлені, після чого відбувся жорстокий бій у напрямку Знам`янки. Кажуть, саме завдяки цій невеликій ударній танковій групі була успішно зайнята радянськими військами Знам`янка. За цю вдалу операцію Лідія Куженко в числі інших партизанів і бійців регулярної армії отримала медаль.
Олександрію, як відомо, звільнили у грудні 43-го року. Під час перебування Лідії у місті її за рекомендацією командування швидко знайшли “покупці” – офіцери розвідки і запропонували стати професіоналом: навчатись у розвідшколі, у Москві. Вона погодилась. Навчання тривало з січня по квітень 1944-го. По закінченні її направили у пункт збору у м.Вапнярка Вінницької області. Добиралась випадковим товарним залізничним потягом з цистернами пального. У самій Вапнярці було сильне бомбардування, Лідія отримала осколкове поранення в ногу, але на місце призначення все ж з`явилась. Лікування в умовах суворої конспірації, потім призначення: у складі розвідгрупи, за лінію фронту, у Молдавію. Та сталося так, що фронт випередив їх прибуття, Молдавія вже була визволена Радянською армією і необхідність у розвідгрупі відпала.
Лідії знову пропонували діяльність у розвідці, але цього разу вона відмовилась: кінець війни вже був не за горами, та й робота професійної розвідниці виявилась для неї занадто обтяжливою: “Я вже просто не витримувала постійного усамітнення, таємності, конспірації. Мене не стали утримувати і я повернулась в Олександрію”.
Лідія Леонідівна показувала групові фото десь початку-середини 60-х років. Вона згадувала повоєнну теплу зустріч зі Скирдою, який на той час вже був першим секретарем Кіровоградського обкому Компартії. Він дуже здивувався, коли побачив її, оскільки вважав Лідію загиблою ще під час страшного бою у Чорному лісі… А на фото – півтора десятка ще молодих людей. Там весь цвіт: командир десантників на прізвисько Кришталь, декілька тих самих танкістів, Тетяна-білоруска й інші бійці і партизани, з якими Лідія пройшла пекло. Поки були молоді, вони щороку з`їжджались на День Перемоги у Чорний ліс в умовлене місце – до тієї самої лісникової садиби з колодязем. Потім з роками зустрічі ставали дедалі рідшими, ріділи і ряди бойових побратимів. Так, наче вони один за одним не повертались з чергового бойового завдання…
Лідія Куженко до кінця свого життя мешкала в Олександрії. Її часто провідувала дочка.
Поховали Лідію Куженко 5 лютого на Верболозівському кладовищі. Пам`ятаємо!
Олександр Наріжний

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень