Парадокси нашого енергоринку

Як відомо, з 1 березня тарифи на електроенергію зросли на 25 відсотків. Нам нагадали, що це плановий захід, за рахунком – уже третій з запланованих п’яти, хоча від цього порядку чисел легше нікому не стало.

Але ж упродовж багатьох років нам розповідали, що вітчизняна електроенергія дуже дешева і її дуже багато. Тепер ми бачимо абсолютно протилежні процеси, і це змушує розглядати електроенергію як альтернативу газу: їхні ціни не так уже й відрізняються у простих життєвих ситуаціях. Про особливості вітчизняної електро-енергетики сьогодні розповідає столичний експерт-енергетик Сергій Дяченко:

– Якщо говорити про ціну, то передусім треба дивитися на собівартість продукту. У нас приблизно половина електроенергії виробляється на атомних станціях. Вона у всьому світі доволі дешева, але не настільки, як у нас. Усе тому, що у нас багато компонентів собівартості насправді не враховуються у тарифах: це і подовження терміну роботи енергоблоків, і кошти на їх перспективні закриття й інші складові. Та навіть у тих країнах, де все це враховується, атомна енергетика десь на третину дешевша від традиційної і відсотків на 40 – від «зеленої». Також приблизно 30% електроенергії у нас виробляється на теплових електростанціях, 10% на ТЕЦах. Решта генерується на гідростанціях, і це найдешевша електроенергія. Але оскільки останній вид енергії є єдиним високомобільним, то він працює лише в резерві та на покриття пікових навантажень. Так от якщо говорити про реальну ціну електроенергії, то у нас дуже застарілі теплові електростанції: їхні економічні характеристики на 10-15% гірші від аналогічних європейських. Отож якщо привести до собівартості ціну і врахувати згадані фактори, то наша електроенергія може вийти навіть дорожчою від європейської. Шкода тільки, що коли говорять про «європейські рівні», то це стосується лише тарифів, але жодним чином – наших зарплат і пенсій…

– На одному з засідань уряду було схвалено проект закону про ринок електроенергії (його ще має затвердити Верховна Рада) і, як сказав Прем’єр А.Яценюк, цей закон має створити конкурентне середовище на енергоринку та дасть можливість перейти на двосторонні контракти. Тобто у нас, споживачів, нібито з’явиться вибір постачальника електроенергії, а він, як відомо, зазвичай є дієвим важелем для зменшення будь-яких цін і тарифів. Наскільки реальні перспективи конкуренції на даному ринку?

– Навряд чи щось зміниться. Справа у тому, що сам по собі цей закон не створить конкурентного середовища, тому що його насправді повинна формувати конкуренція виробників. А у нас 82% електроенергії виробляють всього дві компанії – ДЕТЕК і «Енергоатом». Тому ми врешті-решт прийдемо за цим продуктом якщо не до однієї, так до іншої компанії. Яка тут може бути конкуренція і де вибір?! От візьмемо для порівняння Росію, де структура генерації дуже подібна нашій: там Чубайс робив реформи на початку 2000-х років, внаслідок чого теплогенеруючі компанії були поділені за екстериторіальним принципом, приблизно однакові за потужностями і станом (зношеністю) обладнання – так було створено шість конкуруючих суб’єктів. І тільки після цього вони прийшли до створення ринку двосторонніх контрактів. А у нас генкомпанії створені від самого початку за територіальним принципом, та ще й продані в одні руки. Єдина компанія, яка не була приватизована – «Центренерго» і то лише тому, що там дуже давно працюють застарілі газомазутні блоки і через це звідти електроенергія виходить відсотків на 40 дорожчою, ніж інша (при нинішніх цінах на газ).

В принципі, ринок двосторонніх контрактів все ж таки має плюси перед нинішніми моделями ринків. Єдина перевага нашої енергосистеми, що вона непогано пристосована до регулювання, особливо у наших непростих умовах. Але на ринку двосторонніх контрактів регулювання буде зробити набагато складніше: необхідно створювати балансуючий ринок, який повинен працювати в онлайн-режимі, що є дуже дорогою штукою.

– Як усе це працює у розвинених країнах?

– В Європі не знайдеться двох однакових енергосистем. У кожній країні вони завжди свої, пристосовані до конкретної структури генерації і це, до речі, одна з причин, чому Європа об’єднана, а єдиного енергоринку вона не має. У даному випадку не стикуються балансуючі ринки, які є основою регулювання енергосистем. Друга причина: в Європі немає достатніх потужностей для перетоків. До речі, у нас надлишки електроенергії призначалися саме для створення перетоків. Лінії електропередач багато років тому будувалися на Європу з розрахунку, що туди надходитиме від нас десь 40 мільярдів кіловат/годин на рік. Але навіть за кращих часів Радянський Союз постачав електроенергію до соціалістичних країн центральної Європи в обсягах 28 мільярдів. А зараз до країн колишнього Варшавського договору від нас взагалі йде лише до 8-ми мільярдів кіловат/годин на рік, хоча потужності дозволяють 40. Ось вам і надлишки, які можна було б використовувати і на товарні постачання, і на регулювання енергосистеми.

– Уся проблема – чи зацікавлені інші країни у нашому експорті? Ось одне з недавніх повідомлень, що Білорусь нібито відмовилася від української електроенергії. А інші повідомляють, що начебто Одеська область купує її у Молдови, і це при вищезгаданих горезвісних власних «надлишках»…

– За великим рахунком, нічого вона у Молдови не купує. Просто так за часів СРСР була побудована Південна енергосистема: постачання української електроенергії до Одеської області йде… через територію Молдови. А економічно це справді має вигляд, що начебто Україна спочатку продає електрику Молдові, а потім у неї її ж купує. І в системі ніби використовуються підстанції молдовської ДРЕС, хоча це насправді – єдина енергосистема. В результаті нічого ми не купуємо.

– Ну, добре, коли все добре. Але така «єдність» може створювати проблеми при виникненні певних форс-мажорних ситуацій, що ми вже і мали восени минулого року у Херсонській області, коли були виведені з ладу високовольтні ЛЕП. Просто за 25 років ми нічого не зробили, щоб відійти від специфіки радянської економіки. Весь цей час займалися тим, що успішно «проїдали» спадщину СРСР, принаймні енергетики сказане стосується стовідсотково. Але повернемось до «національних особливостей» вартості електроенергії.

– Що відбувається: у нас зараз перехресне субсидіювання. Населення до підвищень цін сплачувало 20-25 % вартості електроенергії. Це оформлювалося дотаційними сертифікатами, які йшли в енергоринок і входили у ціну для інших споживачів (десь до 30 мільярдів грн становила сума за дотаційними сертифікатами). Але якби серед інших споживачів промисловість сплачувала повну ціну, то вона б уже давно пішла жебракувати. Тому існувала ще система, яка стримувала зростання цін на електроенергію взагалі. Наприклад, за рахунок зменшення інвестиційних надбавок. Це означає, що ми всі ці роки не вкладали в модернізацію потужностей нашої енергосистеми потрібних коштів, а тепер пожинаємо плоди: зараз ми, споживачі, будемо платити за те, що не було зроблено за чверть минулого століття.

Від автора – для порівняння: з 1961 року і до самого розпаду СРСР ціна на електроенергію була весь час однаковою: для населення – 4 коп. за кіловат/годину, для промислових підприємств відповідно – 2 копійки. Слід зазначити, і тоді це також були збиткові тарифи, які покривались… Втім, за рахунок чого покривалися збитки в радянській енергосистемі – це вже зовсім інша тема.

О.Наріжний