П.Скрипка: «Марафон добра» не повинен закінчитися

Цей хлопець з Олександрії всього за якісь лічені дні став відомим на всю Україну. А наступні тижні лише додавали йому слави: завдяки соцмережам, «народна» популярність (вибачте за тавтологію) набувала спочатку сотень, потім тисяч, а згодом і десятків тисяч переглядів користувачів. Незабаром ця слава перетнула і межі України. За зовні непоказною постаттю у «піксельному» капелюсі і з рюкзаком, схожою на пересічного туриста-самітника, яка, припадаючи на одну ногу, у липневу спеку, втомлено, а під кінець чергового дня – вже важко і знесилено, але впевнено та цілеспрямовано крокувала, весь час тримаючи курс на захід, слідкували тисячі очей по обидва боки українського кордону. Слідкували – і всіляко підтримували, як могли. Бо це був не якийсь звичайний піший «волкер», а автор і втілювач власної ідеї, яку він назвав просто: «Марафон добра». Мета ідеї – пішки пройти від столиці України до столиці Португалії. Така собі легенька літня прогуляночка, довжиною через всю Європу… Що з цього вийшло і якою була справжня мета незвичайного мандрівника, розбираємося далі разом з ним самим.

Отже, наш новий знайомий – Петро Скрипка. Він родом з Кіровоградщини, свого часу закінчив Олександрійську школу-інтернат у селищі Пантаївка. До початку великої російської навали на Україну працював у Києві. На самому початку повномасштабного ворожого вторгнення він, як людина небайдужа до долі країни, вступив у місцеву тероборону. Незабаром її розформували, тоді Петро пішов у інше військове формування (на той час – тероборона «Азов»). «Спершу мені дали 3 дні на роздуми, чи справді я готовий. Але коли там було думати – ворог був тоді буквально біля воріт, тому погодився без роздумів, і вже наступного дня нас відправили в Запоріжжя. Незабаром офіційно оформили, як бійців підрозділу «Азов-Київ». Ще трохи згодом ми стали Окремою штурмовою бригадою. Але проблема в тому, що з самого початку в мене вже була група інвалідності по загальному захворюванню, отож коли наша бригада перебувала під Бахмутом, стан мого здоровя значно погіршився. Лікарі зробили знімки МРТ, результат виявився поганим, і мені сказали, що до війська я більше не повернуся. Уже тоді я вирішив, чим далі займатимуся. А підштовхнув мене до цього рішення випадок: в госпіталі зі мною лежав боєць, який був поранений у бою, і його через постійні обстріли ворожих снайперів не могли евакуювати з поля бою. Він довго пролежав на морозі, і коли нарешті його врятували, то виявилося, що у бійця відмовили ноги… От тоді, дивлячись на цього пораненого, і з'явилася ідея «Марафону добра» – пройти пішки з благодійною метою допомоги армії через всю західну Європу, щоб допомогти ось таким бійцям. Трохи порадившись з друзями, бойовими побратимами, просто зібрав речі і… пішов. Спершу я нікому не оголошував, що вирушатиму за кордон: маршрут обрав для початку з Києва до Львова. 12 липня вийшов і вже наступного дня дорогою почав робити прямі трансляції у мережі TikTok. Дійшовши до Львова, я зібрав 735 тисяч гривень благодійних внесків. Такий результат додав мені впевненості, і я вирішив іти далі, поставивши за мету дійти до Лісабона», – ділиться наш співрозмовник. Чому саме до Лісабона? А тому, що далі в західному напрямку Європи йти вже нікуди – попереду буде лише Атлантичний океан. «З моїми грандіозними намірами я б прямував і далі. Але я ще не настільки святий, щоб безперешкодно крокувати по воді, як по суші», – жартує пан Петро. Так крок за кроком, кілометр за кілометром, день за днем пройшов він майже дві тисячі кілометрів. Маршрут пролягав так: Київ – Житомир – Рівне – Львів – Варшава – Лодзь – Вроцлав – Валбжих, потім через гори – до Праги і вже звідти до Нюрнберга. Щоправда, кінцевої мети Петрові досягти не вдалося: далі, на жаль, стан здоров'я погіршився і саме у місті Нюрнберг марафон довелося закінчити. Але й ці дуже складні дві тисячі кілометрів він вважає неабияким досягненням, з чим важко не погодитися. І ось чому: «Весь цей час дорогою я вів трансляції наживо, знайомився, спілкувався з людьми. Особлива підтримка зявилася, коли мною зацікавилися журналісти, я став відомим, люди мене підтримували і донатили як в Україні, так і за кордоном. Дуже багато дітей мене підтримували, особливо в Україні. У західній Європі йти було тяжче: там особливі дороги, не такі, як наші – без узбіч. Ну і спочатку, наприклад, після перетину кордону з Польщею, люди про мене ще не знали, підтримки не було. Якщо в Україні я зупинявся на перепочинок у людей, котрі мене знали через соцмережу, самі пропонували мені допомогу, то в Польщі з цим спершу було важко, тим більше, що тоді саме була велика спека, по якій іти пішки з рюкзаком за плечима було дедалі складніше і виснажливіше. Лише коли я доходив до Варшави, мене вже стали впізнавати місцеві українці, які слідкували за мною у мережі, виїздили і виходили назустріч, пропонували ночівлю, підгодовували і донатили. Так я зупинявся у самій Варшаві, а також у Лодзі, Вроцлаві і далі в Чехії – в Празі. В кожному місті, де я зупинявся, організовував зустрічі зі своїми підписниками по TikTok. Люди приходили, спілкувалися, підтримували, робили свої благодійні внески. Загальна сума, яку ми зібрали за весь марафон, – 1 мільйон 659 тисяч гривень. Усі ці кошти були передані організації «Янголи Азову», яка опікується сім’ями військових і пораненими бійцями. Якщо точніше – кошти пі-дуть на протезування. Коли я повернувся з марафону, то побував у декількох медичних центрах, де виконують протезування. У своїх трансляціях я показував одного військового, якого вже протезували за кошти мого першого збору», – каже Петро.

– Сама ідея такої незвичної благодійної акції була особисто ваша чи хтось підказав? Чому пересуватися вирішили тільки пішки, відмовляючись навіть від пропозицій підвезти? Як ви повідомляли про свою акцію, хто ви і звідки?
– Вся відстань, майже 2 тисячі кілометрів, – тільки пішки, це було принципово. Зайняло більше трьох місяців. Ніяких написів, табличок, транспарантів я не мав: тільки рюкзак і на ньому – великий прапор України. Отож на дорозі мене було видно здалеку, люди зупинялися, цікавилися, розпитували. Коли йшов від Києва до Львова, то дуже багато автівок зупинялося, і водії пропонували мене підвезти. На перших порах це були переважно військові. Вони зупинялися і пропонували допомогу. Я дякував і відмовлявся, а коли про мене стало відомо в соцмережах Facebook, Telegram, Instagram, то тоді вже різні проїжджі зупинялися з метою підтримати і задонатити. Навіть бувало таке, що люди спеціально приїздили за мною, щоб забрати на ночівлю, а потім повертали мене на дорогу посеред поля, на те ж саме місце, де підбирали – бо я так просив.
– Чи не знаходилися бажаючі супутники? Як підтримували ті, хто вас не знав?
– Так, були. В Польщі до мене стали приєднуватися однодумці, хтось ішов разом зі мною якусь відстань – пів дня, хтось – день. Був досить зворушливий випадок в Чехії, коли чоловік на автівці, побачивши на мені український прапор, зупинився і поцікавився, чи не потрібна нам допомога. Отримавши пояснення, ця людина зробила свій грошовий внесок і поїхала. А через деякий час цей же чоловік знову нас наздогнав, аби вручити продукти, яких накупив спеціально для нас.
– Пройти пішки 2 тисячі кілометрів (нехай навіть за три місяці) – і для здорової людини далеко не кожному під силу. Як ви почуваєтеся зараз?
– Хоча після переходу насправді стан здоров’я знову погіршився, та наразі він не критичний (посміхається. – Прим.авт). Ось як владнаю справу з черговим гуманітарним вантажем військовим, буду лягати на реабілітацію. Пройти її безкоштовно мені запропонували люди ще тоді, коли побачили мої репортажі з марафону у TikTok.
– Ви проживали в Києві, але наразі перебуваєте в Олександрії. Що далі плануєте?
– Хоча я повернувся в Україну за станом здоров’я, але хочу продовжити акцію «Марафон добра», тільки це вже буде не піша хода, а умовна назва благодійної допомоги. Вже зараз збираємо чергову гуманітарну допомогу військовим. Першу частину вже відправили з Олександрії, це були прилади для дронів, спеціальні окуляри, антени РЕБ тощо – те, що нам замовили військові, і воно вийшло на 211 тисяч гривень. Допомагали футбольний клуб, просто громадяни, що брали участь у благодійних розіграшах, які я організовував. Про всі кошти, які мені переказують, я звітую у Telegram-каналі, у TikTok, надаючи відповідні чеки. На черзі – друга частина гумвантажу, котра наразі майже готова і разом з одним із капеланів буде передана бійцям «на нуль». Зараз маю намір відкрити громадську організацію, тоді так буде зручніше звітувати за кошти, зібрані і використані за призначенням.

Повертаючись до ідеї, яка виникла ще в березні цього року, надихнув мене на неї приклад уже широковідомого Марка Куцевалова, котрий раніше здійснював такі піші марафони по Україні. Але після служби в ЗСУ мені довелося досить тривалий час лікуватися і відновлюватися, тому вирушив я аж у липні. Цим марафоном я хотів показати, що в нинішніх умовах кожному з нас треба робити все, що в наших силах. Попри свою хворобу, я хотів, хочу і буду допомагати нашим військовим, звичайним людям. А допомагати може кожен в силу своїх можливостей. Часто можна чути: ну що я, звичайна людина, можу зробити? Танк купити для армії я не можу, гранатомет чи безпілотник також… Я завжди кажу, звертаючись до інших людей: не обов`язково кожному допомагати тоннами продуктів чи інших речей, навіть якщо кожен з нас поділиться, умовно кажучи, однією пачкою макаронів чи чаю – разом це вже будуть ті самі «тонни» допомоги. Адже відомо, що добрі справи часто робляться маленькими, але послідовними кроками. Коли я йшов марафон, люди часто писали мені, мовляв, як ти це можеш, адже у тебе доволі серйозна хвороба. А я відповідав, що не треба мене жаліти, навпаки – головний сенс у тому, щоб знаходити у собі сили і переборювати свої слабкості чи недуги заради важливої мети. Признаюсь також, коли я тільки вирушив, то у мене теж були деякі сумніви, що з цього вийде щось добре. Але я знав одне: щоб у тебе повірили інші, треба спочатку самому повірити в себе.
– Волонтери, які працюють з іноземними партнерами, нерідко скаржаться на різні бюрократичні перепони при перетині державного кордону. У вас такого не виникало?
– Ні, тому що я не переміщував ніяких вантажів, і всі документи у мене відповідали вимогам закону. Єдине, що іноді дивувало прикордонну службу, – як так вийшло, що вже маючи пенсійне посвідчення з інвалідності, я опинився на службі у ЗСУ, чому я туди взагалі пішов, адже мав право цього не робити. Але як я міг тоді залишатися осторонь, коли були такі складні часи на початку повномасштабної ворожої агресії? Я хотів бути корисним і я дуже радий, що довелося бути разом з бойовими побратимами, бути частинкою того потужного механізму, який наближає нашу перемогу.
– Судячи з відгуків, у вас була дуже суттєва підтримка пересічних людей – і предметна, і заочна.
– Так, однодумців згодом зібралася ціла команда в усій Україні. Вони модерували пряму трансляцію марафону у мережі, списувалися між собою, домовлялися і організовували мені місця ночівлі тощо. За це я вдячний Володимиру з Олександрії, Анні і Катерині з Черкаської області, Юлії й Аліні з Києва, Олегу з Городка, Івану з Тернопільщини, а також Юрію, Олександрі, Надії та ще дуже багатьом іншим «віртуальним», але щирим друзям з різних куточків України – це ті, які постійно контролювали мережі, писали пости і репостили їх. А взагалі за мною слідкували в мережі понад 100 тисяч спостерігачів. Була також інформаційна підтримка від благодійної організації «Янголи Азову», постійно підтримував мій брат-військовослужбовець. Знаючи про мою хворобу і про те, що може різне статися в дорозі, він також весь час моніторив процес марафону від його початку і до завершення.
– З чим звернетеся до читачів?
– Друзі, «Марафон добра» триває. Нашим військовим зараз дуже потрібні різні побутові речі, а саме: 1. Термобілизна. 2. Протипростудні ліки. 3. Вологі серветки 4. Стрейчплівка. 5. Скотч. 6.Кава розчинна. 7. Чай в пакетиках. 8. Шкарпетки теплі. 9. Рукавиці будівельні. 10.Продукти швидкого приготування. 11. Консерви м’ясні/рибні (бажанно не в склі). Багато що з переліченого просто не передбачене державним забезпеченням армії, а ці речі насправді вкрай необхідні бійцям на передовій. Долучайтеся до збору та допомоги. Давайте робити добро разом!
Посилання на банк для збору https://send.monobank.ua/jar/4s5gAK1VtZ
Номер банку 5375411211281469
PayPal: pajk911www@gmail.com
Приєднуйтеся до добрих справ – з різних питаннь звертайтеся в приватні повідомлення. Ваш Петро Скрипка.

Підготував О.Наріжний