Оксана Загоренко: «У кожному з нас живе багато образів. Головне – знайти потрібний»

Мініатюрна і тендітна, але з міцним стрижнем всередині, вона йде по життю легко і вільно, з гарною щирою посмішкою і високо піднятою головою. Різнопланова актриса, талановита виконавиця втілюється у будь-який образ і швидко змінює амплуа. Може зіграти 10-річну дівчинку і жорстоку комуністку, веселити дітей на святкових ранках і вивести на новий сучасний рівень колектив, у який мало хто вірив. Головне для неї – торкнутися струн душі глядача. І їй це завжди вдається. Педагог-організатор гімназії №8, засновниця шкільного театру «Сяйво», який цьогоріч став переможцем ІІ міського фестивалю шкільних театрів «Сходи», акторка народного аматорського театру Ю.Дзбановського Оксана Загоренко розповіла про творчість, призначення і світло всередині.

За освітою Оксана хормейстер. Так склалася доля, що багато років працювала у сфері торгівлі. Але творчість у її житті була завжди. Просто чекала свого часу. Іноді довго. Та не марно.
Вся її родина – співоча. З 5 років з мамою і бабусею Оксана виступала на сцені у рідному селі Харківцях на Полтавщині, виконуючи народні пісні під баян і акапельно. Важко знайти людину, яка була б настільки закохана у народні пісні, як вона. Бо вони живуть у ній на генному рівні. Вона ніколи не боялася сцени, бо завжди, навіть сьогодні, відчуває мамину руку, яка колись вивела її до глядачів. Звичайно, хвилювання є, але Оксані вистачає лічених хвилин, щоб увійти в образ і сприйняти зал. Сім’я заклала у неї впевненість у своїх силах і вміння почуватися вільною.
У школі її талант, тонкий слух і виразний голос помітив учитель музики Віктор Жартовський. Саме він переконав дівчину вступати на навчання до хорового відділу Гадяцького фахового коледжу культури і мистецтва імені І.Котляревського. Оксана і сама цього хотіла: коли бувала у Гадячі, проходила повз будівлю коледжу і чула хоровий спів, відчувала неймовірне піднесення духу і внутрішню наповненість. Вона прагнула навчатися саме тут, і вступила до коледжу, незважаючи на бажання батька бачити доньку медиком. На екзамені Оксана співала весільну пісню «Галочки» – її бабуся знала багато весільних пісень і навчила їх онучку. Дівчину зарахували без подальших іспитів. Згодом педагог з вокалу поставила Оксані голос, розкрила її здібності й навчила багатьом тонкощам виконавської майстерності. І її талант засяяв новими барвами. Для неї не складно швидко перейти від народної манери виконання до естрадної, а це даровано далеко не всім.
На жаль, по закінченні коледжу сферу діяльності довелося кардинально змінити й працювати у торгівлі, поставивши на перший план необхідність забезпечити своїх дітей. Проте творчість живе у ній завжди, і два її синочки, донечка та онук постійно чують народні пісні у її виконанні. Діти успадкували мамину творчу вдачу, незламність духу і волелюбність. Чоловік Оксани – відомий в Олександрії музикант Віталій Загоренко, а також два сини Антон та Стас служать у ЗСУ, а п’ятирічна донечка Анечка уже активно проявляє акторські й танцювальні здібності, навіть зіграла разом із мамою у виставі «Чорторий».
З 2002 року Оксана живе в Олександрії. Певний час працювала директором та художнім керівником Куколівського будинку культури, де організувала вокальний колектив «Криниченька». Жіночки приходили, аби співати для душі. Але невдовзі цей заклад закрили. Із почуттям великого розчарування Оксана залишила галузь культури, впевнена, що ніколи сюди не повернеться. Але недарма кажуть: «Ніколи не говори ніколи». Жага творчості нікуди не зникла, на деякий час трансформувавшись у вишивання і малювання.
Одного разу Оксана побачила у Facebook допис акторки народного аматорського театру Марини Вороніної про те, що у нову виставу запрошуються дівчата, які вміють співати, танцювати і грати на музичному інструменті. І вирішила спробувати. «Ой, яка гарна циганочка до нас прийшла», – побачивши її, щиро зраділа Тетяна Бессмольна. Після короткої розмови режисер театру Юрій Дзбановський дав Оксані сценарій п’єси «Не залишай мене» і попросив почитати вголос. Послухав і сказав: «Роздруковуй сценарій, роль твоя». «Я була така щаслива – хотілося стрибати від радощів», – згадує Оксана.
Тож у 2015 році вона дебютувала на сцені Палацу культури «Світлопільський» як актриса народного аматорського театру в одній з головних ролей у виставі «Не залишай мене». Але цьому передувала велика робота – протягом року. Юрій Дзбановський уявляв персонаж Оксани по-своєму, вона відчувала його інакше. Та під час індивідуальних занять зрозуміла: режисер формував акторський ансамбль, бачив картину в цілому і домагався гармонії. В результаті Оксана зуміла створити ліричний образ, у якому їй було дуже комфортно. «От тепер я тобі вірю!», – сказав їй Юрій Ігорович, коли вона заплакала на сцені. «Ніколи не забуду цієї ролі. Вистава була про війну, мені подобалася військова форма, а на сцені я забувала про все і просто жила, намагаючись якнайкраще розкрити свій образ, передати глядачу те, що відчувала моя героїня, показати її характер. Вистава вже завершилася, а я ще не встигла насолодитися грою. Півтори години виявилося мало. П’ять разів ми показували цю виставу – і щоразу такі відчуття. Дуже сумую за цією першою роллю», – зізнається актриса.

У коледжі вона грала у дитячих виставах, і це стало у пригоді на посадах культорганізатора та завідувачки сектора культурно-дозвіллєвої діяльності Палацу культури «Світлопільський», де Оксана працювала три роки (перед тим керувала хором в Олександрійській організації УТОС і була художнім керівником Районного будинку культури). Глядачі різного віку оцінили її здатність вживатися в образ, різноплановість і сміливість. Клоунеса у «Цирку молодих», Малефісента або ведуча будь-якої програми – у кожній ролі Оксана переконлива, яскрава і запальна. Вона відчуває зал, уміє завести публіку і зробити кожен свій виступ феєричним і вражаючим. Впродовж трьох років Оксана очолювала фольклорний колектив «Українські вечорниці», і під її керівництвом ансамбль осучаснювався, розвивався, брав участь у цікавих проєктах.
Наступною роллю в театрі стала подруга Проні у виставі «За двома зайцями». У комедії «По-модньому» вона, мама трьох дітей, зіграла 10-річну дівчинку. Найважче у цьому випадку було передати емоції так, щоб глядач повірив: перед ним – маленька Наталочка. Аби відтворити на сцені дитину, Оксана дивилася мультфільми, згадувала, як поводилися її дітки.
Взагалі ця актриса – майстриня епізодів. У цьому вкотре переконалися всі, хто бачив виставу «Мир вашому дому» за творами Шолом-Алейхема. В образ російської комуністки – уособлення Росії та її ставлення до України – Оксана вклала силу усіх почуттів, які українці наразі відчувають до країни-агресора. Але не лише епізодичними ролями запам’яталася вона глядачу, Оксана сильна драматична актриса. Так, у театралізованому концерті «Коли прилетять журавлі» вона зіграла роль переселенки, постраждалої від війни. Її емоційний монолог у багатьох у залі викликав сльози.
Кого любить сцена? На це запитання Оксана відповідає так: «Тих, хто любить її. Я люблю сцену, не боюся її, але завжди хвилююся перед виходом. Юрій Ігорович вчив не дивитися в зал, але це мені вдалося не відразу. Для мене дуже важливі очі глядача. Це закладено ще з дитинства – коли я виступала, нехай навіть з однією піснею, у залі завжди були рідні: мама, тато, бабусі, тітка. Я шукала їх очима, була важлива їхня підтримка. Так мені спокійніше. Зараз я не дивлюся в зал. Але чую реакцію глядачів – оплески, сміх, і це заводить».

Щоб бути переконливою, треба зрозуміти свій персонаж і полюбити його, говорить Оксана: «Артист має любити те, чим займається, вкладати у це душу. Для мене важливо, щоб мені повірив глядач. У кожному з нас живе багато образів. Головне – знайти потрібний.
Мені було важко полюбити образ комуністки у виставі «Мир вашому дому», але я зібрала весь негатив, що накопичився всередині впродовж року війни, і виплеснула злість назовні. Свій ідеальний образ знайшла, коли грала Клоунесу. Мабуть, в мені досі живе щаслива дитина, яка проявляється на сцені. Навіть якщо у мене немає настрою, як тільки вдягнуся у свій костюм, зроблю грим, знатиму свою роль – уже готова до веселощів».
Зараз Оксана Загоренко працює з дітьми, в тому числі і як режисер, і щаслива від цього, адже розуміє: це її призначення. І воно допомагає не пам’ятати образ, після будь-якого удару знаходити у собі сили піднятися, розправити крила і стати ще сильнішою і ще більш гарною. Бо ж образи – це каміння, яке людина носить за спиною. А по життю треба йти легко.
«Талановита, різностороння, дуже швидка, виразна, добре співає і танцює. Зараз Оксана затребувана саме через ці свої якості, – характеризує акторку режисер народного аматорського театру ПК «Світлопільський» Тетяна Бессмольна. – Може зіграти як у дитячій розважальній програмі, так і серйозну роль у театрі, завжди знаходить родзинки й цікавинки. Відповідальна, завжди ретельно працює над ролями, над образами і костюмами. Кожен образ пропускає крізь себе, проживає його всередині, а потім втілює на сцені. Актриса широкого розмаху, з великим потенціалом. Яку б роль їй не дали – впорається на відмінно. Дуже гарна, яскрава, відкрита, зі щирою посмішкою. У театрі, окрім іншого, допомагає підібрати музичне оформлення вистав і гримує акторів – вона хороша візажистка. З усіма в колективі знаходить спільну мову, уважна, чуйна, подільчива і хлібосольна».

Наостанок Оксана поділилася особистим: «У шість років моя мама пішла до першого класу. Вона дуже гарно співала, і її єдину з колгоспу вибрали учасницею конкурсу. З нею особливо ніхто не займався – пара репетицій під супровід баяну – і все. Її одягли у вишиванку, червону сукню, дали в руки кошик з яблуками. На конкурсі дівчинка заспівала пісню «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла» і посіла перше місце. Їй подарували велику ляльку, за яку потім вдома билися сестри. Для мене ця мамина історія стала великим поштовхом, прикладом і натхненням. Дівчинка, яка росла без батька, без будь-якої підготовки, співала і танцювала так, як уміла. І глядач її високо оцінив, бо робила вона це щиро, від душі. Коли я приїжджаю до батьків, ми з мамою завжди співаємо на два голоси «Чабреці»: «Пропливе в Харківцях надвечір’я»… З цією піснею колись ми посіли перше місце на конкурсі».
Бажаємо талановитій акторці, а віднедавна ще й режисерці нових видноколів, успіхів та перемог, а головне – щоб повернулися додому її хлопці та здійснилася Оксанина мрія: старший син побачив маму на сцені у виставі.

Олена Карпачова